МЕНЮ

Згадати – щоб попередити

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ
24 травня, 2019 - 11:48
Некритичні роздуми про книжку Володимира Горбуліна «Мой путь в зазеркалье»1

Книжка Володимира Горбуліна «Мой путь в зазеркалье», одного з помітних учасників політичного процесу останніх десятиліть про його «ходіння у владу» — напевно стане джерелом аналізу й осмислення новітньої історії для політиків, політологів і журналістів. Напевно викличе вона й багато відгуків і оцінок. Різних. Сьогодні ми хочемо вас ознайомити з одним з перших відгуків — учасника й свідка багатьох подій, про які йдеться в книжці, — Миколи Жулинського.

Зазирати думками, спогадами у задзеркалля своє і держави — річ складна. Вимагає особистої мужності, якщо, звісно, є прагнення і навіть необхідність сповідально засвідчити правду і тільки правду. А особливо, коли з’являється намір не лише пролити світло на минуле, а й аналітично осмислити сучасне і прогностично зазирнути в майбутнє. Для цього необхідно володіти магічним венеційським дзеркалом, щось на зразок такого, яке славетний мандрівник Марко Поло подарував великому хану Хубілаю — правителю Монгольської імперії та Китаю. Це венеційське дзеркало, за переказами, могло показувати минуле, сучасне й майбутнє. Звісно, у відомого державного діяча, академіка НАН України Володимира Горбуліна такого магічного дзеркала немає, але ж те, що він володіє даром передбачень, не викликає сумнівів. Не випадково його вважають одним із найяскравіших стратегічних мислителів України, «інтелектуалом з містичною інтуїцією». Підставою для таких оцінок відомого автора політичних бестселерів слугують хоча б його «Хроніки передбачень: 2006—2017».

Отож, зазираючи разом із Володимиром Горбуліним у задзеркалля його «ходінь у владу» і в темінь коридорів самої української влади більш ніж за чверть століття, згадалися слова римського стоїка Сенеки, який наголосив: тільки людина здатна охоплювати думкою всі три часи: «Живе минулим, користає з теперішнього, передбачає майбутнє».

Володимир Горбулін у своїх «не лише дорожніх нотатках» намагався не просто поєднати минуле, сучасне і майбутнє — ці три терени буття свого і держави, а й майстерно відтворити внутрішню єдність усіх трьох часів із тим, щоб ці два дзеркала — минуле та сучасне — висвітлили майбутнє. Саме тому він і присвятив цю книжку майбутній Україні, Україні-2030. Демократичній, економічно процвітаючій, надійно захищеній, незалежній від партнерів та недругів. Україні, яка добре знає свою історію і потенціал.

Такою він її бачить, у таку майбутню Україну він вірить і заради такої України працював, про що нині згадує й переживає.

Важливо й те, що автор наважився сміливо, відверто висловитися і про себе, і про тих, з ким йому доводилося працювати в останні два десятиліття — сказати «правду без образ, похвалу — без лестощів» (Сенека). Та головне, заради чого й творилася ця книжка, це критично розглянути минулі знакові події в історії незалежної України і самокритично озирнутися на свої дії, на свої успіхи і на свої помилки з позиції сьогоднішнього дня, сьогоднішньої ситуації в Україні й вияснити, як його особиста діяльність у вищому ешелоні влади вплинула на розвиток тих чи інших явищ і процесів у державі.

Складається враження, що ця книжка творилася на особливому духовному піднесенні, довіряючи духу, тобто самому собі. Без озирань на те, як її сприймуть нині сущі дійові особи реальної історії, які прочитають про себе те, в чому їм, можливо, не хотілося б зізнаватися.

Саме тому Володимир Горбулін сфокусував згадувані ним події на ту частину державної та політичної еліти, яка в різних сферах формувала вектори розвитку України. Звісно, його прицільна увага — до сектору безпеки, оскільки він був радником з питань національної безпеки трьох президентів України, засновником і першим, 1994 року, секретарем Ради національної безпеки та оборони України, так що планування на стратегічну перспективу було для нього постійним пріоритетом. Очевидно, що формування і реалізація зовнішньої політики держави багато в чому залежала від позиції президента України, хоча роль команди першої особи держави також важила дуже багато. Саме на радників, на помічників, на найближче оточення президентів України передусім спрямував Володимир Горбулін свою аналітичну увагу, посилаючи в їхній бік нещадні стріли критичного оцінювання їхньої діяльності.

Він бачив, як розроблялися й ухвалювалися важливі державні рішення, особисто брав участь у цих процесах і переконався, що й досі гострою проблемою для нашої держави є «професійна деградація». Володимир Горбулін детально аналізує діяльність прем’єр-міністра України Леоніда Кучми та його команди, бо вже тоді він як генеральний директор Національного космічного агентства України брав участь у різного роду нарадах, переговорах, зарубіжних поїздках глави уряду. Уже тоді член прем’єрської команди В. Горбулін розчарувався у професіоналізмі й компетентності, особливо — у здатності членів уряду обстоювати національні інтереси. Надзвичайно цікаво простувати сторінка за сторінкою шляхом Володимира Горбуліна в його і влади задзеркалля 1994—1999 років, бо досі було мало відомо, як діяла в ті часи РНБО — цей, за визначенням його керівника, «фундаментальний елемент системи управління у сфері національної безпеки».

Визначальним критерієм оцінки ключових фігурантів української політики 1990-х років для Горбуліна як секретаря створеної ним за підтримки президента Кучми Ради з національної безпеки та оборони є професіоналізм.

Автор детально висвітлює діяльність РНБО в той складний період державності України, коли так гостро постала проблема Криму, коли довелося ділити Чорноморський флот з Росією, налагоджувати й оформляти взаємовідносини з НАТО і ЄС, скорочувати армію, реформувати силові структури, боротися з криміналітетом... Те, що тоді, в ті часи здавалося великим успіхом — підписання Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Російською Федерацією та Україною, парафіювання трьох угод по Чорноморському флоту, врегулювання вибухонебезпечної кризи в Криму, до речі, завдяки енергійним зусиллям Євгена Марчука — згодом, як змушений визнати Володимир Горбулін, виявилось успіхом тимчасовим. Більше того, проблеми не лише не розв’язалися, а навпаки, розросталися, були загнані в глибину. Автор спогадів визнає, що тоді українська влада припустилася низки серйозних прорахунків та помилок, які фатально вплинули на події 2014 року. Однією із найбільших помилок, вважає Володимир Горбулін, «стала увязка пребывания Черноморского флота РФ в Крыму с выплатой украинского долга за поставки энергоносителей». Він образно порівнює Крим з російським флотом у Севастополі та іншими російськими військовими об’єктами на півострові з вулканом, над вершиною якого клубочився загрозливий дим і майбутнє виверження якого «становилось совершенно неизбежным». Горбулін не знімає відповідальності з української влади за втрату Криму, вважаючи, що два десятиліття Київ лише мовчки споглядав за створенням у Севастополі й на всьому півострові проросійського бастіону. Багато в чому справедливі зауваження, хоча не можна стверджувати однозначно, що київська влада була бездіяльною. Адже Володимир Горбулін наголосив, що Україна самостійно, без зовнішньої підтримки в умовах надзвичайно важкої економічної ситуації 1990-х років зуміла прийняти кримськотатарський народ і намагалася підтримувати в міру своїх можливостей його зусилля облаштуватися на рідній землі. Він справедливо вважає, що комплексна проблема Кримського півострова була в роки першої каденції президента Кучми однією із найважливіших, фундаментальних, але намагання не входити в конфронтацію з Росією принесло гіркі плоди для України.

Володимир Горбулін не випадково так багато уваги приділяв кримській проблемі, бо вважає, що саме суспільно-політична криза початку 1990-х років у Криму засвідчила: міна уповільненої дії, закладена Росією, вибухне за сприятливих для агресії умов. Так і сталося 2014 року.

Усі ці громи та блискавки у кримському небі ще тоді переконали автора цих спогадів у тому, що «Россия, хоть и на издыхании, всегда будет готова, подобно трехглавому Змею Горынычу, выпустить из пасти ядовитый шовинистский, имперский огонь, даже если голова останется одна-единственная».

Ця пересторога в тій чи іншій образно вираженій формі пронизує кожен розділ книжки і засвідчує глибину аналітичного проникнення автора у природу традиційної агресивності північного сусіда. Водночас Володимир Горбулін уважно відслідковує ті прорахунки, яких припускалася українська влада у відносинах з Росією, критично оцінює ті кроки, які робила Україна назустріч північному сусідові, намагаючись підтримувати добросусідські взаємини. До речі, в «Додатках» він детально зупиняється на проблемі ядерного роззброєння України, аргументовано доводить, що відновлення ядерного статусу нашої держави в сучасних умовах неможливе. Адже відмова від ядерної зброї надала Україні можливість увійти в третє тисячоліття як одній із провідних космічних держав світу. І те, що п’ять космічних ракетних комплексів української розробки та виготовлення — «Циклон-2», «Циклон-3», «Зеніт-2», «Зеніт-SSL» і «Дніпро» забезпечують запуски космічних апаратів із космодромів різних країн, є до певної міри і заслугою Володимира Горбуліна.

Як безпосередній учасник усіх тодішніх переговорів та підготовки відповідних міжнародних програм, зокрема, програми «Партнерство заради миру», переговорів зі США щодо приєднання України до міжнародного Режиму контролю над ракетними технологіями (РКРТ), та ін., Володимир Горбулін детально відтворює політичну атмосферу тих часів, складність налагодження особистих контактів із західними партнерами, описує початок міжнародної військово-технічної співпраці й налагодження експорту зброї, участь України в міжнародному космічному проекті «Морський старт», здобуття для України права розробляти оперативно-тактичні ракетні комплекси дальністю до 500    км для власних потреб і до 300              км для іноземних замовників...

Безперечно, досягненню тих значимих успіхів незалежної України у справі входження в міжнародне ракетно-технічне товариство багато в чому слід завдячувати Володимиру Горбуліну — професіоналу, тридцять два роки ракетно-космічного стажу якого забезпечували йому довіру з боку США і НАТО.

Власний досвід міжнародної діяльності, успіхи та прорахунки як особисті, так і самої влади взагалі змусили оповідача раз у раз повертатися до проблеми національних кадрів — професіоналів. Цій проблемі Горбулін присвятив навіть спеціальну главу «Кадровая болезнь, которой могло бы не быть».

В оцінці хаотичних, смакових кадрових «феєрверків» він не озирається ні на авторитети, ні на посади        — гостро, часто із сатиричним блиском судить навіть свого покровителя Леоніда Кучму, його кадрову політику, його найближче оточення. Зокрема, Горбулін називає серйозною помилкою Кучми звільнення професіонала високого класу Євгена Марчука з посади прем’єр-міністра України та призначення на цю посаду Павла Лазаренка, появу на посаді глави СБУ одіозного Леоніда Деркача, з яким пов’язана суттєва деградація цієї служби, міністра оборони Олександра Кузьмука, глави Адміністрації Президента Дмитра Табачника... До речі, на особі цього апаратного інтригана, мстивого, честолюбивого пристосуванця Володимир Горбулін зупиняється так детально не випадково, бо в командах чи не кожного із президентів переважали чиновники з лакейським комплексом «чего изволите?». Отже, найодіознішою фігурою в оточенні президента Леоніда Кучми був «неизменный в те времена паж — Дмитрий Табачник», який за три роки — з 1994-го до 1996 року — самовільно «виріс» із старшого лейтенанта до полковника, а «в должности главы президентской администрации превратился в настоящего маршала кабинетных интриг». Другий інтриган і такий же, як і Табачник, «неисправимый украинофоб» — «путинский легат» Віктор Медведчук, який заволодів усіма важелями впливу на президента, майстерно засвоївши «многоплановую игру на всех октавах государственного фортепиано».

Важко не погодитися з таким висновком Володимира Горбуліна: «В Украине с начала ХХІ века не прекращается шабаш непрофессионализма. И если в основу кадровых решений не положить профессионализм и порядочность, этому государству никто ни в чем не поможет».

Володимир Горбулін, намагаючись висвітлити плюси й мінуси діяльності усіх п’яти президентів України, все ж найбільше уваги приділив Леоніду Кучмі та Віктору Януковичу, хоча не оминув критичним поглядом і Леоніда Кравчука, Віктора Ющенка та Петра Порошенка. На позитивах і негативах, скажімо, Порошенка автор зупиняється з особливою увагою — присвячує періоду його президентства спеціальних розділ «Перекресток с названием «война». Пятый президент». Цікава, гадаю, не вельми приємна для Петра Олексійовича характеристики його особи виписана Володимиром Павловичем. Зокрема, для Горбуліна є незрозумілим той варіант самореалізації Петра Порошенка, який зводиться до звершення своєї політичної та державної кар’єри з обов’язковим збереженням власного бізнесу, більше того, активним накопиченням багатства. Аналітик критично оцінює особисті якості п’ятого президента: схильність до помпезності, фактурності й яскравості в презентації себе, улюбленого, намагання оточувати себе не так професіоналами, як відданими йому людьми, прагнення контролювати все самому...

Згодом, у прикінцевому розділі книжки «Вместо эпилога» Володимир Горбулін подає короткі характеристики кожного президента України, а про Петра Порошенка, який «обладает политическим чутьем и интеллектом», «вытаскивает страну из имперского прошлого», висловив тривожне передчуття: «Не исключаю, что его драма еще впереди». Невже передбачив його поразку на президентських виборах 2019 року?

В особі Володимира Горбуліна поєдналися два крила — науково-технічна діяльність і літературно-мистецька творчість, тож не дивно, що гуманітарні проблеми в осмисленні ним «Нової системи координат Україна-2030» посідають значиму позицію. На перших сторінках своїх спогадів він наголошує на необхідності формування національної ідеї, яка об’єднувала б усіх українців, і запевняє, що остаточна наша перемога настане тоді, коли переважна більшість українців пов’язуватимуть себе з Батьківщиною. А головна відповідальність за творення єдиної нації, сконсолідованої на цілісній системі ціннісних орієнтацій, лежить на національній еліті, на інтелектуалах, які й зобов’язані «формувати гуманістичні мотивації».

Своєю книжкою Володимир Горбулін намагається спонукати своїх співвітчизників звернути особливу увагу на всю політичну еліту і замислитися над своєю персональною участю в її формуванні. На його глибоке переконання, однією з головних причин нашого задавненого тупцювання на місці є дефіцит еліти — еліти національно свідомої, патріотичної, нових політиків та професіоналів у широкому розумінні цього слова. Еліти, яка була б позбавлена комплексу меншовартості, маргінальності, містечковості, яка прагнула б до реалізації глобальних національних амбіцій. Адже і Помаранчева революція, і Революція гідності відкрили «формулу впливу на владу» й засвідчили, що «украинская нация не только сохранила, но и зацементировала свою самоидентичность, целостность и возможность последующего развития — война с Россией сыграла тут роль ускорителя». Його висновок: Україна ввійшла у 2019 рік більш монолітною та об’єднаною, аніж у момент появи нашої державності 1991 року, проте для того щоб здійснити «технологічний суперстрибок», слід найперше обновити й державну владу. Крім того, стверджує справедливо Володимир Горбулін, «Украине все еще не хватает национализма — она задыхается от вакуума национальной идеи». Це є однією з причин того, що проблема ментальної цілісності України все ще залишається однією з найважливіших на порядку денному нашої внутрішньої політики.

Завершує В. Горбулін свої прогностичні візії та рекомендації порадою для влади розв’язати головну внутрішню проблему — «добиться консенсуса внутри элиты, который, распространяясь на все общество, станет прообразом великой национальной идеи, цементирующей общество». Інакше, застерігає він, без цього каталізатора процес національної самоідентифікації громадян України та впровадження національної ідеї в масову свідомість буде вкрай повільним.

Як бачимо, відомий державний та політичний діяч, вчений, яскравий стратегічний мислитель Володимир Горбулін вважає, що Україні необхідна системна державна гуманітарна політика, інакше на рубежі 2030-х років ми можемо «столкнуться с реальной опасностью поглощения...» Отже, Україні необхідно ставати сильною державою, а для цього, і на моє глибоке переконання, нинішній владі, політичній і державній еліті, інтелектуалам країни слід прислухатися до рекомендацій автора цих спогадів та прогностичних роздумів під назвою «Мой путь в зазеркалье», яка написана з вірою в Україну, в її майбутнє і з надією бодай ледь-ледь висвітлити цю дорогу.


1 Владимир Горбулин. Мой путь в зазеркалье. Не только путевые заметки. — Киев: Брайт Букс, 2019