МЕНЮ

Як Україні вирватися із «постмодерного феодалізму»?

Іван КАПСАМУН, «День»
9 січня, 2020 - 18:49
Топ-рецепти від соціологині Світлани Хутко

«День» завжди з особливою увагою ставився до науковців, аби сприяти поширенню і популяризації знань у конкретних сферах. Зокрема, тривалий час у нас виходила спеціальна рубрика «Лавка філософа», яка стала відомою трибуною для інтелектуалів. Аналогічно постійний майданчик для «виступу» мали і соціологи. Наприклад, Євген Головаха, професор, заступник директора Інституту соціології НАН України, якого сміливо можна назвати другом газети, є нашим постійним експертом в оцінці суспільних настроїв українців. І, звичайно, нам було приємно отримати своєрідний фідбек, коли на нещодавніх ХІІІ Соціологічних читаннях, присвячених пам’яті видатної української соціологині Наталії Паніної, організатори відзначили газету «День» нагородою за внесок у популяризацію та поширення соціологічних знань. Напередодні команда Соціологічного центру ім. Н. Паніної провела закрите голосування, в результаті якого перемогли шість ЗМІ.

Саме під час цих Соціологічних читань нашу увагу привернула молода науковиця Світлана Хутка, яка під час заходу розповіла про роботу з великими даними та алгоритмами (що, звичайно, не применшує заслуг інших учасників). Ми вирішили запросити пані Світлану до редакції і детальніше обговорити її сферу наукової зацікавленості та погляд на окремі події і процеси в Україні. Отже, доктор філософських наук, засновниця U.World Foundation, викладач Київської школи економіки, науковий директор центру «Соціальні індикатори» та експерт КМІС, запрошений професор і відвідувач-дослідник в Стенфордському університеті (2014—2017) Світлана ХУТКА — в інтерв’ю «Дню». 

«БУЛО БИ КОРИСНО МАТИ БІЛЬШЕ ЯКІСНОЇ АНАЛІТИКИ В УКРАЇНІ»

— Ви маєте досить цікавий науковий і практичний досвід. У чому він полягає?

— Мій досвід, дійсно, доволі різносторонній, тому що формувався на перехресті кількох напрямів освіти, соціального підприємництва, громадського активізму й дослідницьких проектів як в Україні, так і за кордоном. Українська освіта — це аналітика соціальних даних (я закінчила Києво-Могилянську академію та підготувала дисертацію під керівництвом видатного українського соціолога Валерія Хмелька і захистила її в університеті імені Тараса Шевченка) і також бізнес-освіта у Києво-Могилянській бізнес-школі. Більше десятка років — дослідницько-викладацька та адміністративна робота у Києво-Могилянській академії. Якщо окремо взяти міжнародний досвід, то перший проект поза Україною — це Світове дослідження цінностей під керівництвом Рональда Інглхарта і Кріса Вельцеля у Вищій школі економіки. Далі — Центр міжнародних відносин університету штату Вашингтон (Сіетл): порівняльні дослідження цінностей, економіки та політики різних країн світу, котрі дозволяють зрозуміти, як пов’язані успішний економічний розвиток, ціннісні орієнтації людей, готовність до протестів і політичні режими. Водночас була можливість спілкуватися з експертами бізнес-школи, дуже активною діаспорою та цікавими людьми навколо (наприклад, поряд, у Портленді, жила Урсула Ле Гуїн, котрій я написала, і була дуже щаслива, що вона відповіла, адже для мене це була легенда соціально-наукової фантастики). Потім був короткий дослідницький проект в університеті Берклі, за програмою Карнегі, й саме тоді вперше побувала у Стенфорді, який став мрією з першого погляду. Знову повернулася до Києва. А у жовтні 2013 р. в Оксфорді та Лондоні прочитала публічні лекції на основі моїх порівняльних досліджень протестів, котрі мали висновком, що Україна потенційно готова до політичних трансформацій, а вже незабаром на власному досвіді переконалася, що прогнозування соціальних процесів таки працює — почались Євромайдан і Революція Гідності. Я коментувала перебіг подій для медіа, згодом — виступала за кордоном для академічних аудиторій. У 2015-му почала роботу в Стенфордському університеті як Фулбрайтівський науковець, а пізніше Норман Наймарк запропонував викладати, і я залишилась у Стенфорді вже як гостьовий професор, для магістрів міжнародних відносин читала курс про тренди трансформацій в Україні — в економічній, політичній та соціальній сферах, котрий повністю базувався на кількісних дослідженнях (в основному за даними Київського міжнародного інституту соціології). Водночас були запрошення читати публічні лекції і виступати в інших університетах: Гарварді, Чикаго, Вашингтоні, Сіетлі — й це щоразу було присвячено подіям в Україні, зокрема контексту війни Росії з Україною.

На певному етапі мені стало цікаво, яке місце у зв’язках між економікою та політикою займає інноваційна складова і яким чином Україна може приваблювати для себе високотехнологічних інвесторів, що нам потрібно змінювати для більшого залучення у глобальні партнерства. Тому, перебуваючи у Кремнієвій долині, я також скористалася своїм привілеєм навчатися протягом двох років у Стенфордській бізнес-школі. Все разом — це надзвичайний досвід і публічного, і неформального спілкування з фахівцями світового класу, політиками і бізнес-лідерами, котрі приймають реальні рішення на рівні глобальної економіки та світової політики. Серед них, зокрема, це Кондоліза Райс, Білл Перрі, Альберт Бандура, Філіп Зімбардо, Тім Дрейпер, Джеймс Метіс, Майкл МакФол, тодішня міністерка оборони Німеччини, а зараз президентка Європейського Союзу Урсула фон дер Ляєн... Двічі я була на виступах Барака Обами, до наших університетських аудиторій приходили керівники таких компаній, як «Фейсбук», «Лінкедін», «Ейр-бі-ен-бі», «Дженерал Моторз», я постійно відвідувала глобальні інвестиційні конференції.

Власне, в цьому і полягає публічна дипломатія: використовувати можливість озвучувати нагальний для України порядок денний на високому рівні в усіх доступних форматах спілкування — в публічних дискусіях, у медіа — все це також форма представництва інтересів країни. На мій погляд, наукова, технологічна і економічна публічна дипломатія — це ті три кити, на яких потрібно будувати представлення інтересів України у світі, це може вивести нас на інший рівень сприйняття. Без цього ми, фактично, випадаємо зі світового контексту.

Відповідно, на певному етапі я співпрацювала як стратегічний радник з Українсько-Американською координаційною радою (у своєму електронному архіві зберігаю копію відповіді президента США Обами на лист, котрий я писала щодо ситуації в Україні від УАКР), запустила проект бізнес-хаба в Сан-Франциско, в рамках якого відбувалися зустрічі з представниками технологічних компаній і стартапів, а пізніше створила U.World Foundation (США) — для розвитку співпраці між США та Україною та поширення інноваційних практик. Повернувшись в Україну, зосередила свої зусилля на освітніх заходах на межі бізнесу і технологій для різних вікових категорій, аналітичній роботі в темі трендів високотехнологічних міжнародних інвестицій, за можливості долучалася до роботи експертної групи МЕРТ з розвитку стратегії IT-експорту, викладаю в Київській школі економіки, співпрацюю з Київським міжнародним інститутом соціології в розвитку Національного банку відкритих даних — це спільний з європейськими партнерами проект, також — зважаючи на поступові зміни до вимог професійних у міжнародному контексті — отримую чергову освіту в комп’ютерних науках (в царині штучного інтелекту), займаюся бізнес-консалтингом, виступаю ментором з розвитку бізнес-моделей і дизайн-мислення для стартапів в Україні й за кордоном (останні два роки — переважно в аерокосмічній галузі), готую до запуску проект, базований на відстежуванні трендів технологічного розвитку та аналітиці даних. Ще в Сіетлі, а пізніше в інших університетах я була дуже вражена якістю матеріалів та аналітики на рівні просто щотижневої студентської газети — 16 кольорових сторінок. В такому обсязі, але чорно-білі, у нас виходили хіба що національні видання. Про тематичну палітру й кількість ділових не тільки електронних, а й друкованих видань — від журналів до дайджестів — взагалі окрема розмова, їх безліч. І, на мій погляд, було би корисно мати більше якісної аналітики в Україні.

«...НА ПЕРШИЙ ПЛАН ВИЙШЛА СИСТЕМА ПЕРСОНАЛЬНОЇ ЛОЯЛЬНОСТІ ЗАМІСТЬ ДОВІРИ ДО ЗАКОНУ»

— Як ви оцінюєте нашу новітню історію, чи могли ми піти іншим шляхом, де були зроблені основні помилки?

— Навпроти нас, у конференц-залі вашої редакції, висить портрет Джеймса Мейса. Голодомор, геноцид і загальний досвід буття «кривавою землею» (як це назвав Тімоті Снайдер) дуже суттєво впливають на теперішнє України. Дійсно, складно знайти іншу країну, на території якої за 150 років відбулося так багато масштабних кривавих конфліктів. Але це і колосальний досвід виживання, досвід відстоювання самостійності. Є такий вислів: «Історія не знайома зі словом «якщо». Конструювання альтернативних сценаріїв минулого, безумовно, має право на життя. Але при вирішенні поточних проблем, на мій погляд, важливо зосереджуватися на ситуації як вона є, приділяти увагу порівняльним оцінкам економічних і політичних трендів та визначати варіанти дизайну майбутнього.

Нам потрібно залучати більше фахівців із довгостроковим міжнародним (бажано академічним) досвідом у різних галузях в розвиток інвестиційних стратегій і науково-технологічних партнерств, без цього складно собі уявити успішний розвиток економіки в наступні 5, 10, 20 чи 50 років. Тому що винятково український досвід комунікацій, бізнес-культури, низької ефективності праці — тільки консервує відставання, повільність, закритість і непрозорість функціонування інституцій. В Україні прийняття рішень суттєвою мірою зав’язані на особистостях, інституційні правила не завжди працюють незалежно від конкретних посадовців. Внаслідок історично частої зміни політичних режимів чи політичних векторів на перший план вийшла система персональної лояльності замість довіри до закону. Відповідно, маємо своєрідний постмодерний феодалізм, коли формуються групи впливу за принципом особистої відданості й квітне непотизм. Це інша логіка, на відміну від економічно розвинутих демократичних країн із сильною правовою системою.

За роки незалежності змінилося фактично двадцять прем’єр-міністрів, і це не сприяє створенню іміджу прогнозованої держави. Політична нестабільність впливає і на економіку, адже це питання ризиків, захисту прав, прогнозованого планування, що є суттєвим для системних інвесторів, для розуміння, чи зберігається спадковість парадигм роботи економіки, наскільки високою є корупція, діє «телефонне право» і «особисті гарантії» чи незалежний суд.

«У НАС ДОСІ НЕМАЄ ЧІТКО ОЗВУЧЕНОЇ ДОВГОСТРОКОВОЇ СТРАТЕГІЇ РОЗВИТКУ КРАЇНИ»

— Можливо, проблема не в тому, що у нас змінюються президенти і прем’єри, а що стара система їх поглинає?

— З одного боку, система дійсно в певному сенсі «форматує» людей під себе. З іншого боку, досі немає чітко озвученої довгострокової стратегії розвитку країни. У владі люди опиняються з дуже неоднаковим досвідом і цінностями. Одні просто прочитали кілька хороших книжок, інші мають практичний досвід, треті — взагалі по знайомству потрапили, чи випадково, і так далі. Результат — нерівномірні швидкість і якість потоків реформ, в тому числі й «біг на місці» в одних напрямках, і радикальні перетворення в інших.

Коли йдеться про пошук стратегії розвитку України, чомусь достатньо часто намагаються взяти якусь абстрактну «єдино правильну» концепцію, зазвичай застарілу, до прикладу: неолібералізм або соціалізм, які, до речі, є продуктами суто європейськими. І далі будувати успішний соціалізм чи неолібералізм, замість того, щоби визначити адекватні доступним ресурсам і реаліям мета-орієнтири розвитку й будувати успішну країну. Для розвинутих країн, серед яких Канада, США, Великобританія, Франція, Данія, Швеція, такими мета-орієнтирами стали не лише ВВП, але й добробут населення. Серед Нобелівських лауреатів з економіки першим тезу про недостатність орієнтування на ВВП висловив Саймон Кузнець (попри те, що він сам цей показник і ввів у обіг), а пізніше цю лінію продовжили в своїх роботах інші двоє лауреатів — Джозеф Стігліц та Амартія Сен: необхідно орієнтуватися на комплексні показники соціально-економічного добробуту, в центрі яких повинна бути якість життя населення. А кращий рівень життя включає і екологію, і безпеку, і освіту... Це корелює і з залученням інвестицій в економіку: високий соціальний капітал країни — один із ключових чинників інвестиційної привабливості для високотехнологічного виробництва у довгостроковій перспективі...

Ми будемо й далі позиціонувати себе як велика країна з наддешевими ресурсами чи займатимемося інвестиціями у наукову дипломатію? Ми будемо коли-небудь серед країн, котрі визначають рамки політики розвитку штучного інтелекту, чи тільки копіюватимемо ідеї? Ми розвиваємо аерокосмічну галузь на так само поважному інженерно-науковому фаховому рівні як провідні країни чи зводимо на маргінес? Немає проблеми, щоб співпрацювати з МІТ, Гарвардом та Стенфордом, якби була стратегічна рамка, яка давала б бачення, як це робити. А для цього потрібні люди, котрі думають поза звичними для нашого досвіду рамками. І на цій стадії, на мій погляд, саме наукова дипломатія є точкою опори для того, щоб змінити ставлення до України й підтримувати її позитивний імідж.

«ВЕЛИКА ІЛЮЗІЯ УКРАЇНСЬКОГО БІЗНЕСУ В ТОМУ, ЩО ВІН НЕ УСВІДОМЛЮЄ, НАСКІЛЬКИ НАУКА Є ВЕЛИКИМ БІЗНЕСОМ»

— Наскільки в Україні розуміють важливість публічної, наукової дипломатії?

— Скоріше не розуміють, на жаль. Це питання входить у сферу інтересів дуже вузького кола фахівців у дипломатичній роботі навіть на рівні офіційному, а на рівні громадської дипломатії залишається поза увагою. В силу специфіки пострадянської політичної та ділової культури склалося досить викривлене уявлення про значення, вартість і ефективність науково-технологічної сфери. Скажімо так, велика ілюзія українського бізнесу в тому, що він не усвідомлює, наскільки наука є великим бізнесом. За останні десятиліття відбулися значні зміни в адмініструванні трансферу технологій та комерціалізації, інвестиції у так званий deeptech, тобто науково-місткі розробки колосально зросли. Наприклад, у 2018—2019 рр. глобальний обсяг тільки венчурних інвестицій у біофарму складав, за різними оцінками, від 13 до 17 мільярдів доларів. З 2015 р. вибухнув попит на технології штучного інтелекту, в Європі в це на 2018 рік вкладено вже близько 4—5 мільярдів євро, а в 2019 р. по світу в цілому, наприклад, венчурні інвестори вклали орієнтовно 7—8 мільярдів (за даними CB Insights). Попит на українські складні розробки є, здебільшого, з-за кордону, українські науковці чудово адаптуються та асимілюються в західних університетах, у нас же досі відсутня операційна підтримка, є проблеми із захистом інтелектуальної власності, захистом ліцензування на використання запатентованих технологій, взаємний обмін між різними науковими центрами існує скоріше всупереч державній політиці. До того ж є неадекватний сучасним умовам страх перед відтоком інтелектуального капіталу, штучні й невиправдані обмеження на тривалість афіліації з науковими інститутами та університетами при роботі за кордоном. Україна має максимально інтернаціоналізувати формати своєї наукової співпраці, ми не повинні бути замкненими на собі, бо у нас наукові розробки рухаються з різною швидкістю. Потрібно створювати програми систематичної підтримки бізнесом наукової міжнародної співпраці у тих галузях, де ми потребуємо сучасних технологій — від біофарми до нанотехнологій, медицини, інженерних розробок тощо.

«КЛЮЧОВЕ — НЕ ВІК ЧИ ПРІЗВИЩА, А РІВЕНЬ АДЕКВАТНОСТІ ТА ПРОФЕСІЙНОСТІ»

— Як ви оцінюєте еволюцію українського суспільства, якщо брати роки незалежності?

— Можливо, моя відповідь прозвучить парадоксально, але я оцінюю її позитивно, тому що використовую шкалу оцінки від нуля до нескінченності. Наша вихідна точка відліку — це дуже вузькі межі свободи, і в публічному, і в приватному житті. Скажімо, якщо 35 років тому, до 1990-х років, виїхати за кордон було чимось на межі фантастики, хіба що завдяки великому блату і то, максимум у Болгарію за путівкою від партії, то тепер легально, спокійно можна поїхати на каву до Відня, вчитись у будь-якій країні світу... Якщо ми говоримо в цілому про доходи і споживчі можливості населення, — вони змінилися в позитивний бік. Щодо рівня демократичності інституцій: відкритість і сервісна орієнтованість владних структур тепер вища, ніж 20 років тому. Інша справа, що за всі ці роки судова система так і не стала реально незалежною. Еволюція могла би бути динамічнішою, якби було менше орієнтації на застарілі системи лояльності, якби відбулося встановлення правових рамок та переважали орієнтири на загальний добробут суспільства, а не особистий добробут, серед тих, хто приймає рішення у владі.

За останній рік в Україні завдяки президентським і парламентським виборам як ніколи оновилася політична влада. Чи призведе зміна покоління до довгоочікуваного результату?

— Я вважаю, що акцент на віці — не головне, коли йдеться про зміни ставлення до майбутнього України. Ви можете бути достатньо молодим обличчям із дуже застарілими поглядами.

Тобто ті, хто прийшов, мають старі установки?

— Щоби дати конкретну оцінку установок людей, котрі прийшли, їх потрібно спочатку дослідити, що може бути доволі проблематично. Ми перебуваємо у відкритій ситуації, і я не знаю, які наслідки матимуть результати дій, які зараз здійснюються цими людьми. Я дотримуюся позиції, що якість життя населення — той показник, за яким можна вимірювати ефективність роботи уряду і різних інституцій. Ключове — не вік чи прізвища, а рівень адекватності та професійності.

«УКРАЇНА МАЄ ДУЖЕ СЛАБКИЙ ВЛАСНИЙ ГОЛОС У МІЖНАРОДНОМУ ПРОСТОРІ»

— Кремль докладає великих зусиль і витрачає великі фінанси, аби створити на Заході ілюзорну картинку щодо ситуації в Україні. Як за останні роки змінилося сприйняття нашої країни на Заході? Що ми маємо протиставити Москві?

— Драматичність ситуації полягає в тому, що Україна досі, за великим рахунком, має дуже слабкий власний голос у міжнародному просторі, досить часто виступає з позиції слабкої держави, з позиції жертви, країни, яка постійно просить допомоги. І це географічно найбільша країна Європи, не найбідніша у світі, з відносно великою армію, не найгіршою промисловістю і так далі. Окрім того, через те, що у нас недофінансована робота дипломатичного корпусу, Україна багато років не використовує ті ресурси і інструменти, які були б їй потенційно доступні, наприклад, досі не в усіх країнах має своїх послів. І не так просто знаходити заміну для ротацій дипломатичного корпусу. Після скандалу з імпічментом Трампа маємо сплеск уваги до України. Але в сучасному світі важливо мати власні міжнародні комунікаційні майданчики і розвивати інструменти асиметричної комунікації за умов неконвенційної війни. Винятково культурної дипломатії недостатньо для ведення геополітичних дискусій.

Хотілось би бачити чіткішу артикуляцію значення внеску України у зусилля зі збереження непорушності міжнародного права та стабільності на глобальній мапі безпеки, натомість доводиться визнати, що країна не має цієї риторики, як і адекватної концепції усвідомлення свого подальшого руху в глобальному просторі. Важливо усвідомлювати, що інші країни, на відміну від нас, не мають Росію як активного військового противника, і Росія використовує ресурси економічної та наукової публічної дипломатії дуже активно. Якщо не зміниться підхід до реального розвитку науково-технологічних партнерств глобально, то вже у середньостроковій перспективі вчергове втратимо величезний потенціал можливостей.

Через відсутність можливостей у нас в країні багато людей, в тому числі освічених, виїжджають звідси. Наскільки це загрозливо для України?

— З одного боку, за прогнозами ООН, населення України зменшується надшвидко. А отже, зменшується кількість трудових ресурсів, і це загроза для економіки в майбутньому. З іншого боку, зростання еміграційних настроїв — це логічна реакція на відсутність зрозуміло артикульованої системи альтернатив і можливостей всередині самої країни. І є третій, як мінімум, вимір ситуації: з 2016 року перекази трудових емігрантів складають в середньому близько 10% українського ВВП (наприклад, за даними НБУ, на 2019 рік — це орієнтовно 12 мільярдів доларів), і вони суттєво перевищують обсяг прямих іноземних інвестицій. Тому це питання не має однозначної відповіді. Це нормально, коли люди шукають кращих умов життя. Люди емігрують, бо думають не лише про свій теперішній економічний добробут, а й про майбутнє своїх дітей. Я розумію, що це матиме сумні перспективи для економічного потенціалу України, але це питання не до тих, хто виїздить, а до політики розвитку економіки та суспільства в цілому. Зокрема і питання стимулів, які створюються на рівні урядових програм.