Як боролися з московськими окупантами в 1920-х?

«Холодноярівці, роз’їжджаючи по селах, перехоплювали пошту, вбивали сексотів або тих, хто відверто виступав за московську окупаційну владу», — Роман КОВАЛЬ

Холодний Яр... Люди мого покоління із радянських енциклопедій знали, що це «урочище на теренах Черкащини, яке вирізняється різноманітністю рослинного світу і наявністю історичних пам’яток». Про те, що тут упродовж тривалого часу діяв полк гайдамаків Холодного Яру, які не лише не визнавали кацапсько-більшовицької влади, а й боролися проти неї, говорити було не прийнято. Принаймні, на офіційному рівні.

А якщо «народні месники» і згадувалися, то вкрай у спотвореному партійно-кадебістською пропагандою вигляді. Лісові розбійники, ґвалтівники, мародери, вбивці селян — так називали національних романтиків, для яких це урочище стало вимушеною домівкою. Восени 1922 року чекістам вдалося заарештувати трьох отаманів Холодного Яру. У лютому 1923-го вони, перебуваючи в Лук’янівській тюрмі міста Києва, здійняли збройне повстання і загинули в нерівному бою.

Якими насправді людьми були отамани та їхні побратими-холодноярівці? За що боролися і за що поклали свої життя? Розповідає Роман КОВАЛЬ — президент Історичного клубу «Холодний Яр».

«ЛАРІОН ЗАГОРОДНІЙ ПОХОДИВ ІЗ БІДНОЇ СЕЛЯНСЬКО-ХЛІБОРОБСЬКОЇ РОДИНИ»

— У лютому минуло 98 років відтоді, як у Лук’янівській в’язниці здійнялося повстання, яке увійшло в історію як повстання холодноярівських отаманів. Що це були за люди? Як опинилися в чекістських руках?

— Звичайні українські селяни. Наприклад, Ларіон Загородній походив із бідної селянсько-хліборобської родини. Перший повстанський загін він створив ще під час антигетьманського повстання, роззброюючи німецькі частини. Влітку 1919-го організував другий загін — проти Денікіна, а потім воював проти більшовиків. Із 1921 року Загородній — командир 1-го Холодноярського кінного полку, який діяв переважно в Чигиринському, Олександрійському та Єлисаветградському повітах Черкащини. Як свідчив один із завербованих ЧК повстанців, навесні 1921 року у Загороднього було «267 чоловік... всі на добрих конях і добре озброєні».

— І чим займалися ці «добре озброєні»?

— Роз’їжджаючи по селах, перехоплювали пошту, вбивали сексотів або тих, хто відверто виступав за московську окупаційну владу. Під час походів отаман часто використовував червоний прапор, завдяки якому «тривалий час роз’їжджав без переслідування з боку червоних загонів».

— Невже ЧК не могла напасти на його слід?

— Змогла. У березні 1921 року Загородній провідав свою родину. Зрадник, який дізнався про це, відразу доповів «куди потрібно». Але карателі не встигли — отаман зник. Розлючені невдачею, вони застрелили Ларіонового батька Захара, заарештували отаманову дружину, тестя й запроторили їх до Єлисаветградської ЧК. Майно пограбували, хату спалили. А через кілька місяців родичів розстріляли.

Загін Загороднього не залишився в боргу: об’єднавшись із загонами отаманів Гупала й Залізняка, як стверджували чекісти, «совершил ряд кошмарных, неслыханных зверств».

Більшовики писали також про «непрерывные бои с красными частями в апреле 1922 года, остановку и ограбление поезда между ст. Цыбулево и Фундуклеевкой».

Чекісти весь час намагалися вистежити отамана. Ось фрагмент їхнього зведення:

«Банды Загороднего по-прежнему разъезжают по уезду, собирают сведения, мешают вывозу продналога и охотятся за ответственными работниками...»

— Свідчень, яким був Ларіон Загородній, не залишилося?

— Збереглися описи зовнішнього вигляду отамана, що їх дав у своєму донесенні сексот: «Сам Загородний одет в темно-синюю чемарку, в кубанке с черным башлыком, на правом рукаве — кусок синего сукна квадратный, наискосок этого сукна национальная ленточка, желтый полумесяц, посредине полумесяца украинский герб с буквами «УНР». Кривой, на левую ногу ступает с большим трудом, всегда ездит на хорошей гнедой лошади... на вид довольно симпатичный, производит впечатление доброго, немного наивного человека».

«КОЛИ ХОЛОДНОЯРІВЦІ ОПИНИЛИСЯ ПІД ЧЕКІСТСЬКИМ КОВПАКОМ, НА 29 ВЕРЕСНЯ 1922 РОКУ ЇМ ПРИЗНАЧИЛИ «З’ЇЗД». У ЗВЕНИГОРОДЦІ»

— Всесильна ЧК довго мирилася з «неподобствами», які чинили холодноярівці?

— Навесні 1922 року чекісти розпочали операцію «Заповіт». Мета — очолити партизанів лісостепової зони України, взяти на облік усі загони, а згодом і кожного партизана. Звісно, під контролем ЧК. Головна роль у проведенні цієї операції відводилася двом зрадникам — колишнім петлюрівцям Трохименкові й Терещенкові. В довір’я холодноярівців вони втерлися як «полковник Гамалія» та «сотник Завірюха». Вони навіть видавали «накази», складені в досі патріотичному дусі...

Працюючи в архівах, читав ці «накази». Ось витяг із одного такого «документа»: «Панове отамани, старшини і козаки, настав час, коли потрібно підрахувати всі наші сили. Кожен боєць має бути взятий на облік. Пам’ятайте, що в цей момент не з нами той, хто проти нас».

Коли холодноярівці опинилися під чекістським ковпаком, на 29 вересня 1922 року їм призначили «з’їзд». У Звенигородці. Згідно з «наказом», на нього повинні були прибути отамани: таким чином чекісти хотіли одним махом обезголовити повстанців Холодного Яру, Єлисаветградщини та півдня України. Щоб заманити отаманів у пастку, в наказі повідомлялося, що «на з’їзді» будуть присутні генерал Гулий та представник генерал-хорунжого Армії УНР Тютюнника полковник Ступницький, хоча Андрія Гулого-Гуленка на той час уже було заарештовано. До Звенигородки вирушили отамани Холодного Яру і Чорного лісу Денис Гупало, Ларіон Загородній, Мефодій Голик-Залізняк та їхні найближчі побратими. Їх супроводжував запроданець «Завірюха».

Про цей день — останній на волі — пізніше розповідав Ларіон Загородній: «Ми під’їхали до хутора Звенигородки. Завірюха з’їздив до міста. Ми очікували на хуторі. Повернувся він з Гамалією, який привіз записку від Гулого: «Пане Загородній, або праця, або (неясно. — Ред.) життя. Гулий-Гуленко. Виконуючи його наказ, я в’їхав серед дня до міста, дали коням вівса, а самі сіли обідати. Під час обіду Гамалія дав мені вісім карт нашого району і прочитав наказ. Після обіду нас викликали до Гулого. Поїхали втрьох: Гамалія, Залізняк і я. Там нас і заарештували».

Оце «нас заарештували» засвідчує, що чекісти, щоб не видавати свого агента «Гамалію», «заарештували» і його. І зробили це так вправно, що Загородній і не запідозрив, що «Гамалія» — провокатор.

На з’їзд не прибули Чорний Ворон із Шполянщини, Вороний із Полтавщини, Ялисей Лютий-Черевик, Іван Лютий-Лютенко та ще деякі партизани.

— Чому не знайшлося серед цих отаманів людини, котра б, як мовиться, нутром відчувала, що серед них затесалися зрадники і готують усім пастку?

— Такі люди були. Наприклад, Денис Гупало давно відчував небезпеку, попереджав Ларіона, що «Завірюха хоче нас всіх здати», та й інші козаки закликали Загороднього не їхати на той «з’їзд», але фатальна помилка досвідченого отамана затягнула у пастку і його самого, і його побратимів — Голика-Залізняка, Дениса Гупала, Тимофія Компанійця, Василя Ткаченка, Олексія Добровольського.

2 лютого 1923 року Надзвичайна сесія Київського губернського трибуналу постановила розстріляти Ларіона Загороднього та його товаришів. 9 лютого о пів на дев’яту в камері №1 Лук’янівської в’язниці, де утримувалися засуджені до розстрілу холодноярівці, під час роздачі вранішнього окропу арештанти заволоділи револьвером охоронця. Убивши його, вони захопили ще 14 рушниць і набої до них. І вирішили дати охоронцям бій. Він точився майже чотири години. Та сили були абсолютно нерівними...

«НЕРІВНИЙ БІЙ МІЖ УВ’ЯЗНЕНИМИ ОТАМАНАМИ ТА ОХОРОНЦЯМИ ЛУК’ЯНІВСЬКОЇ ТЮРМИ ДЕХТО НАЗИВАЄ ФІНАЛЬНИМ. АЛЕ ЦЕ НЕ ТАК»

— Невже повсталі не розуміли, що Лук’янівська тюрма — це такий собі залізний мішок ЧК, звідкіля не вибратися?

— Мабуть, розуміли. Але воля до життя, бажання віддати свої життя дорогою ціною взяли гору. Ці люди не почувалися рабами — в них нуртував козацько-гайдамацький дух. Як і в їхніх предків із Холодного Яру. До речі, спочатку чекісти замислювали провести всеукраїнський з’їзд отаманів і на цьому з’їзді «накрити» їх. Та щось, мабуть, пішло не за їхнім планом, і вони вирішили обмежитися «районним з’їздом».

Нерівний бій між ув’язненими отаманами та охоронцями Лук’янівської тюрми дехто називає фінальним боєм холодноярівців. Але це не так: їхні однодумці, котрі залишалися на волі, не думали складати зброю. До того ж, у 1920-х роках підросли вчорашні хлопчаки, що в них на очах чекісти грабували їхні сім’ї, розстрілювали батьків. Тож юнаки 18 — 20 років бралися за зброю, щоби розквитатись зі своїми кривдниками. Про цей факт мало хто й сьогодні знає, але на Холодноярщині діяв загін «Діти ображених батьків», до складу якого якраз і входили сини загиблих від чекістських куль батьків...

Повстанський загін діяв до початку Голодомору 1932 — 1933 років. Зрозумівши, що українське селянство, попри страшні репресії, не змирилося і не визнало московської комуни, Москва застосувала апокаліптичні методи: організувала Голодомор, щоб нарешті поставити український народ на коліна.

— І все ж... Наприкінці 1920-х московський режим зміцнів, глибоко пустивши коріння в кожному районі, кожному селі. Як же холодноярівцям вдалося так довго протриматися?

— Холодний Яр — ідеальна територія для партизанського руху: гори та яри, вкриті лісом, до того ж, на Чигиринщині не було залізниці, які Москва активно використовувала у своїх завоюваннях. А ще повстанців усіляко підтримувало сільське населення, адже в лісі були їхні батьки, брати, сини, дядьки...

«ГЕРОЇВ-ХОЛОДНОЯРІВЦІВ РЕАБІЛІТУВАЛИ ЛИШЕ НА 25-му РОЦІ ІСНУВАННЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ»

— Чому так пізно?

— Ще восени 1994 року начальник відділу прокуратури Київської області І. Ленчевський виголосив висновок, що українські повстанці «злочинно діяли проти Робітничо-Селянської держави в інтересах поновлення влади буржуазії на Україні», а «кваліфікація злочинних діянь... дана вірно, засудження їх являється обґрунтованим». І виніс вердикт, що борці за волю України реабілітації не підлягають. Висновок Ленчевського затвердив його начальник — заступник прокурора Київської області В. Калюжний... На моє переконання, то були злочинні рішення — несправедливі й антигуманні. Такі рішення могли ухвалити лише московські агенти впливу... Як жаль, що тоді не було проведено люстрації, як, скажімо, у прибалтійських республіках! Досі через це потерпаємо...

— Уже минуло більш як п’ять років з дня офіційної реабілітації отаманів: на державному рівні визнано, що поклали вони свої голови за право бути господарями на своїй землі, а не російськими наймитами. Але, як на мене, їхню пам’ять досі гідно не вшановано. Чи я помиляюся?

— Якщо щось і робиться для цього, то громадськими активістами, насамперед Історичним клубом «Холодний Яр» та ініціативою «Героїка». Останніми роками долучився також Український інститут національної пам’яті.

— Ви, пане Романе, народилися й виросли на цілком русифікованій Донеччині, навчалися в теж на той час русифікованому Києві. Як же ви стали таким «заклятим бандерівцем», котрий «фальсифікує історію, як стверджують деякі ваші «доброзичливці»?

— Так, я народився в Горлівці — місті, де не було жодної української школи. Зростав у російськомовному середовищі. Але батьки мої із Київщини. До того ж, після закінчення першого класу російської школи наша сім’я переїхала до Києва. Місто теж тоді було зросійщеним, але я продовжив навчання в українській школі. Це, звичайно, багато важило, що я вибрався із тенет «русского мира», але також і те, що я із родини репресованих. Це відіграло велику роль у моєму становленні як українського патріота. Мого двоюрідного дідуся, дядька моєї мами, Сильвестра Барика було репресовано «за українську мову». Він двічі сидів у Лук’янівські в’язниці: вперше — 1933-го, через десять років після повстання холодноярських отаманів... А батько мого батька Федот Васильович Коваль-П’явко із села Гореничі загинув під час Голодомору — 19 квітня 1933 року. Я з дитинства замислив, що як виросту, відомщу «соввласті»...

Як боролися з московськими окупантами в 1920-х?

Як боролися з московськими окупантами в 1920-х?

«Холодноярівці, роз’їжджаючи по селах, перехоплювали пошту, вбивали сексотів або тих, хто відверто виступав за московську окупаційну владу», — Роман КОВАЛЬ

Холодний Яр... Люди мого покоління із радянських енциклопедій знали, що це «урочище на теренах Черкащини, яке вирізняється різноманітністю рослинного світу і наявністю історичних пам’яток». Про те, що тут упродовж тривалого часу діяв полк гайдамаків Холодного Яру, які не лише не визнавали кацапсько-більшовицької влади, а й боролися проти неї, говорити було не прийнято. Принаймні, на офіційному рівні.

А якщо «народні месники» і згадувалися, то вкрай у спотвореному партійно-кадебістською пропагандою вигляді. Лісові розбійники, ґвалтівники, мародери, вбивці селян — так називали національних романтиків, для яких це урочище стало вимушеною домівкою. Восени 1922 року чекістам вдалося заарештувати трьох отаманів Холодного Яру. У лютому 1923-го вони, перебуваючи в Лук’янівській тюрмі міста Києва, здійняли збройне повстання і загинули в нерівному бою.

Якими насправді людьми були отамани та їхні побратими-холодноярівці? За що боролися і за що поклали свої життя? Розповідає Роман КОВАЛЬ — президент Історичного клубу «Холодний Яр».

«ЛАРІОН ЗАГОРОДНІЙ ПОХОДИВ ІЗ БІДНОЇ СЕЛЯНСЬКО-ХЛІБОРОБСЬКОЇ РОДИНИ»

— У лютому минуло 98 років відтоді, як у Лук’янівській в’язниці здійнялося повстання, яке увійшло в історію як повстання холодноярівських отаманів. Що це були за люди? Як опинилися в чекістських руках?

— Звичайні українські селяни. Наприклад, Ларіон Загородній походив із бідної селянсько-хліборобської родини. Перший повстанський загін він створив ще під час антигетьманського повстання, роззброюючи німецькі частини. Влітку 1919-го організував другий загін — проти Денікіна, а потім воював проти більшовиків. Із 1921 року Загородній — командир 1-го Холодноярського кінного полку, який діяв переважно в Чигиринському, Олександрійському та Єлисаветградському повітах Черкащини. Як свідчив один із завербованих ЧК повстанців, навесні 1921 року у Загороднього було «267 чоловік... всі на добрих конях і добре озброєні».

— І чим займалися ці «добре озброєні»?

— Роз’їжджаючи по селах, перехоплювали пошту, вбивали сексотів або тих, хто відверто виступав за московську окупаційну владу. Під час походів отаман часто використовував червоний прапор, завдяки якому «тривалий час роз’їжджав без переслідування з боку червоних загонів».

— Невже ЧК не могла напасти на його слід?

— Змогла. У березні 1921 року Загородній провідав свою родину. Зрадник, який дізнався про це, відразу доповів «куди потрібно». Але карателі не встигли — отаман зник. Розлючені невдачею, вони застрелили Ларіонового батька Захара, заарештували отаманову дружину, тестя й запроторили їх до Єлисаветградської ЧК. Майно пограбували, хату спалили. А через кілька місяців родичів розстріляли.

Загін Загороднього не залишився в боргу: об’єднавшись із загонами отаманів Гупала й Залізняка, як стверджували чекісти, «совершил ряд кошмарных, неслыханных зверств».

Більшовики писали також про «непрерывные бои с красными частями в апреле 1922 года, остановку и ограбление поезда между ст. Цыбулево и Фундуклеевкой».

Чекісти весь час намагалися вистежити отамана. Ось фрагмент їхнього зведення:

«Банды Загороднего по-прежнему разъезжают по уезду, собирают сведения, мешают вывозу продналога и охотятся за ответственными работниками...»

— Свідчень, яким був Ларіон Загородній, не залишилося?

— Збереглися описи зовнішнього вигляду отамана, що їх дав у своєму донесенні сексот: «Сам Загородний одет в темно-синюю чемарку, в кубанке с черным башлыком, на правом рукаве — кусок синего сукна квадратный, наискосок этого сукна национальная ленточка, желтый полумесяц, посредине полумесяца украинский герб с буквами «УНР». Кривой, на левую ногу ступает с большим трудом, всегда ездит на хорошей гнедой лошади... на вид довольно симпатичный, производит впечатление доброго, немного наивного человека».

«КОЛИ ХОЛОДНОЯРІВЦІ ОПИНИЛИСЯ ПІД ЧЕКІСТСЬКИМ КОВПАКОМ, НА 29 ВЕРЕСНЯ 1922 РОКУ ЇМ ПРИЗНАЧИЛИ «З’ЇЗД». У ЗВЕНИГОРОДЦІ»

— Всесильна ЧК довго мирилася з «неподобствами», які чинили холодноярівці?

— Навесні 1922 року чекісти розпочали операцію «Заповіт». Мета — очолити партизанів лісостепової зони України, взяти на облік усі загони, а згодом і кожного партизана. Звісно, під контролем ЧК. Головна роль у проведенні цієї операції відводилася двом зрадникам — колишнім петлюрівцям Трохименкові й Терещенкові. В довір’я холодноярівців вони втерлися як «полковник Гамалія» та «сотник Завірюха». Вони навіть видавали «накази», складені в досі патріотичному дусі...

Працюючи в архівах, читав ці «накази». Ось витяг із одного такого «документа»: «Панове отамани, старшини і козаки, настав час, коли потрібно підрахувати всі наші сили. Кожен боєць має бути взятий на облік. Пам’ятайте, що в цей момент не з нами той, хто проти нас».

Коли холодноярівці опинилися під чекістським ковпаком, на 29 вересня 1922 року їм призначили «з’їзд». У Звенигородці. Згідно з «наказом», на нього повинні були прибути отамани: таким чином чекісти хотіли одним махом обезголовити повстанців Холодного Яру, Єлисаветградщини та півдня України. Щоб заманити отаманів у пастку, в наказі повідомлялося, що «на з’їзді» будуть присутні генерал Гулий та представник генерал-хорунжого Армії УНР Тютюнника полковник Ступницький, хоча Андрія Гулого-Гуленка на той час уже було заарештовано. До Звенигородки вирушили отамани Холодного Яру і Чорного лісу Денис Гупало, Ларіон Загородній, Мефодій Голик-Залізняк та їхні найближчі побратими. Їх супроводжував запроданець «Завірюха».

Про цей день — останній на волі — пізніше розповідав Ларіон Загородній: «Ми під’їхали до хутора Звенигородки. Завірюха з’їздив до міста. Ми очікували на хуторі. Повернувся він з Гамалією, який привіз записку від Гулого: «Пане Загородній, або праця, або (неясно. — Ред.) життя. Гулий-Гуленко. Виконуючи його наказ, я в’їхав серед дня до міста, дали коням вівса, а самі сіли обідати. Під час обіду Гамалія дав мені вісім карт нашого району і прочитав наказ. Після обіду нас викликали до Гулого. Поїхали втрьох: Гамалія, Залізняк і я. Там нас і заарештували».

Оце «нас заарештували» засвідчує, що чекісти, щоб не видавати свого агента «Гамалію», «заарештували» і його. І зробили це так вправно, що Загородній і не запідозрив, що «Гамалія» — провокатор.

На з’їзд не прибули Чорний Ворон із Шполянщини, Вороний із Полтавщини, Ялисей Лютий-Черевик, Іван Лютий-Лютенко та ще деякі партизани.

— Чому не знайшлося серед цих отаманів людини, котра б, як мовиться, нутром відчувала, що серед них затесалися зрадники і готують усім пастку?

— Такі люди були. Наприклад, Денис Гупало давно відчував небезпеку, попереджав Ларіона, що «Завірюха хоче нас всіх здати», та й інші козаки закликали Загороднього не їхати на той «з’їзд», але фатальна помилка досвідченого отамана затягнула у пастку і його самого, і його побратимів — Голика-Залізняка, Дениса Гупала, Тимофія Компанійця, Василя Ткаченка, Олексія Добровольського.

2 лютого 1923 року Надзвичайна сесія Київського губернського трибуналу постановила розстріляти Ларіона Загороднього та його товаришів. 9 лютого о пів на дев’яту в камері №1 Лук’янівської в’язниці, де утримувалися засуджені до розстрілу холодноярівці, під час роздачі вранішнього окропу арештанти заволоділи револьвером охоронця. Убивши його, вони захопили ще 14 рушниць і набої до них. І вирішили дати охоронцям бій. Він точився майже чотири години. Та сили були абсолютно нерівними...

«НЕРІВНИЙ БІЙ МІЖ УВ’ЯЗНЕНИМИ ОТАМАНАМИ ТА ОХОРОНЦЯМИ ЛУК’ЯНІВСЬКОЇ ТЮРМИ ДЕХТО НАЗИВАЄ ФІНАЛЬНИМ. АЛЕ ЦЕ НЕ ТАК»

— Невже повсталі не розуміли, що Лук’янівська тюрма — це такий собі залізний мішок ЧК, звідкіля не вибратися?

— Мабуть, розуміли. Але воля до життя, бажання віддати свої життя дорогою ціною взяли гору. Ці люди не почувалися рабами — в них нуртував козацько-гайдамацький дух. Як і в їхніх предків із Холодного Яру. До речі, спочатку чекісти замислювали провести всеукраїнський з’їзд отаманів і на цьому з’їзді «накрити» їх. Та щось, мабуть, пішло не за їхнім планом, і вони вирішили обмежитися «районним з’їздом».

Нерівний бій між ув’язненими отаманами та охоронцями Лук’янівської тюрми дехто називає фінальним боєм холодноярівців. Але це не так: їхні однодумці, котрі залишалися на волі, не думали складати зброю. До того ж, у 1920-х роках підросли вчорашні хлопчаки, що в них на очах чекісти грабували їхні сім’ї, розстрілювали батьків. Тож юнаки 18 — 20 років бралися за зброю, щоби розквитатись зі своїми кривдниками. Про цей факт мало хто й сьогодні знає, але на Холодноярщині діяв загін «Діти ображених батьків», до складу якого якраз і входили сини загиблих від чекістських куль батьків...

Повстанський загін діяв до початку Голодомору 1932 — 1933 років. Зрозумівши, що українське селянство, попри страшні репресії, не змирилося і не визнало московської комуни, Москва застосувала апокаліптичні методи: організувала Голодомор, щоб нарешті поставити український народ на коліна.

— І все ж... Наприкінці 1920-х московський режим зміцнів, глибоко пустивши коріння в кожному районі, кожному селі. Як же холодноярівцям вдалося так довго протриматися?

— Холодний Яр — ідеальна територія для партизанського руху: гори та яри, вкриті лісом, до того ж, на Чигиринщині не було залізниці, які Москва активно використовувала у своїх завоюваннях. А ще повстанців усіляко підтримувало сільське населення, адже в лісі були їхні батьки, брати, сини, дядьки...

«ГЕРОЇВ-ХОЛОДНОЯРІВЦІВ РЕАБІЛІТУВАЛИ ЛИШЕ НА 25-му РОЦІ ІСНУВАННЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ»

— Чому так пізно?

— Ще восени 1994 року начальник відділу прокуратури Київської області І. Ленчевський виголосив висновок, що українські повстанці «злочинно діяли проти Робітничо-Селянської держави в інтересах поновлення влади буржуазії на Україні», а «кваліфікація злочинних діянь... дана вірно, засудження їх являється обґрунтованим». І виніс вердикт, що борці за волю України реабілітації не підлягають. Висновок Ленчевського затвердив його начальник — заступник прокурора Київської області В. Калюжний... На моє переконання, то були злочинні рішення — несправедливі й антигуманні. Такі рішення могли ухвалити лише московські агенти впливу... Як жаль, що тоді не було проведено люстрації, як, скажімо, у прибалтійських республіках! Досі через це потерпаємо...

— Уже минуло більш як п’ять років з дня офіційної реабілітації отаманів: на державному рівні визнано, що поклали вони свої голови за право бути господарями на своїй землі, а не російськими наймитами. Але, як на мене, їхню пам’ять досі гідно не вшановано. Чи я помиляюся?

— Якщо щось і робиться для цього, то громадськими активістами, насамперед Історичним клубом «Холодний Яр» та ініціативою «Героїка». Останніми роками долучився також Український інститут національної пам’яті.

— Ви, пане Романе, народилися й виросли на цілком русифікованій Донеччині, навчалися в теж на той час русифікованому Києві. Як же ви стали таким «заклятим бандерівцем», котрий «фальсифікує історію, як стверджують деякі ваші «доброзичливці»?

— Так, я народився в Горлівці — місті, де не було жодної української школи. Зростав у російськомовному середовищі. Але батьки мої із Київщини. До того ж, після закінчення першого класу російської школи наша сім’я переїхала до Києва. Місто теж тоді було зросійщеним, але я продовжив навчання в українській школі. Це, звичайно, багато важило, що я вибрався із тенет «русского мира», але також і те, що я із родини репресованих. Це відіграло велику роль у моєму становленні як українського патріота. Мого двоюрідного дідуся, дядька моєї мами, Сильвестра Барика було репресовано «за українську мову». Він двічі сидів у Лук’янівські в’язниці: вперше — 1933-го, через десять років після повстання холодноярських отаманів... А батько мого батька Федот Васильович Коваль-П’явко із села Гореничі загинув під час Голодомору — 19 квітня 1933 року. Я з дитинства замислив, що як виросту, відомщу «соввласті»...