Трагедія Биківнянського лісу...

19 вересня 1941 року німці увійшли до Києва. А вже за кілька тижнів до селища Биківня, що  неподалік столиці, вони відрядили «експедицію». Її учасники, прибувши до цього населеного пункту, відразу відібрали кількох селян і, наказавши взяти лопати, повели наляканих людей до лісу. Ті, прямуючи за гітлерівцями, подумки прощалися зі своїми життями. Коли ж вони зняли шар землі, що запала, то  побачили кістки, а згодом і черепи людей. Усі роботи німці знімали на кіноплівку...

«НЕ ЛОЯЛЬНИХ ДО РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ — РОЗСТРІЛЯТИ...»

У липні 1937 року  наркомат  внутрішніх справ УРСР отримав з Москви телефонограму, згідно з якою належало взяти на облік «всіх куркулів, втікачів з таборів та заслань, а найбільш ворожих елементів — розстріляти». Операція зі знищення «ворогів народу» розпочалася, як свідчать архіви СБУ, 1 серпня 1937 року. Загальне керівництво нею здійснював тільки-но призначений керівником республіканським НКВС І.Леплевський.

У березні 1937 року — за  наполяганням чекістів — Київська влада виділила їм  в Биківнянському лісі земельну ділянку «для спеціальних потреб НКВС УРСР». Незабаром її огородили високим парканом з колючим дротом і виставили пости. 

«Навіть ми, хлопчаки, розуміли, що там, за парканом, діється щось надзвичайне, — згадує Михайло Могилець, сім’я якого мешкала неподалік того «стратегічного» об’єкта і він був свідком його будівництва. — Адже після того, як солдати звели височенний паркан, сюди почали приїздити вантажівки, криті чорним брезентом. Коли ж ми наближалися до них, то охорона відганяла, погрожуючи «перестріляти як горобців». А батько, коли я цікавився в нього що ж там відбувається, завжди відмовчувався і радив тримати язика за зубами, якщо не хочу накликати на свою голову неприємностей».

А вони, звичайно, були б неодмінно. Бо в кузовах критих вантажівок, що прибували щодня до лісу, були тіла «куркулів» і «шпигунів», знищених у катівнях НКВС. Ось як згадував процес їх перевезення до Биківні один з колишніх співробітників НКВС, який брав безпосередню участь у ньому: «Трупи людей привозили в район селища Биківня, де, за кілька сотень метрів від траси, в лісі, була огороджена велика лісова ділянка, що ретельно охоронялася. Коли я привозив трупи в Биківню, то ями там уже були викопані і трупи скидались навалом. Усі рейси до Биківнянського лісу виконувалися здебільшого вночі і з ближнім світлом фар».

Людей розстрілювали не лише в Биківнянському лісі, а й у Лук’янівській тюрмі та будинку Мехліса, який пізніше перейменували в Жовтневий палац, а за часів незалежності — в Міжнародний центр культури та мистецтв. Архітекторові Беретті, мабуть, у найстрашнішому сні не могло наснитися, що в спроєктованому ним інституті шляхетних дівчат більшовики, прийшовши до влади, влаштують криваву бійню. Трупи звідси вивозили вантажівками серед ночі під охороною військовиків НКВС, які пильнували, щоб правда про злочини, які коїлися в центрі Києва, не просочилася до жителів. Коли німці, окупувавши столицю України, вирішили розмістити в Жовтневому палаці свої адміністративні служби, зокрема міську управу, то побачили в підвалах чимало людських трупів, яких не встигли вивезти.

Після війни палац вирішили реставрувати. Фахівці, яких допускали до робіт, давали підписку про нерозголошення «державної таємниці» — сліди знищення людей: підлога в підвалах була пологою з  невеликими отворами посередині для стоку води, якою зі шлангів кати змивали людську кров. А на стінах робітники натрапляли на прощальні написи, зроблені людьми за кілька годин до смерті.

ПЕРШОВІДКРИВАЧІ ПРАВДИ — ГІТЛЕРІВЦІ!..

«Розстріли нещасних і їхні поховання здійснювалися протягом 4 років. Вони не припинялися навіть влітку і в перших числах вересня 1941 року. Розуміючи, що доведеться втікати на Схід, каральні органи безжалісно нищили людей, остерігаючись, що ті служитимуть новій владі».

«Опубліковані репортажі, ілюстровані оригінальними знімками зі Львова, Луцька, Мінська, Таллінна, Рівного та Мінська, показали перед цілим світом варварський, нелюдський терор більшовиків, жертвами якого впали тисячі невинних жінок, дітей та чоловіків. Безпосередньо за Броварами... німецькі війська знайшли кілька великих, насипаних з піску насипів. Після розкопування знайдено в них страшно спотворені людські тіла».

Це — витяги зі статті «Шляхом мордувань», розміщеній на шпальтах газети «Українське слово», яке виходило і під час окупації. Подібні матеріали були надруковані також і в західних газетах: тоді цивілізований світ уперше почув про звірства радянської влади, які вона чинила неподалік Києва.

СПРОБИ ПРИХОВАТИ ЗЛОЧИНИ

Восени 1943 року — після визволення Києва від гітлерівців — була створена Державна комісія з розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників. Вона «з’ясувала», що в Биківнянському лісі «покояться жертви гітлерівського режиму». При цьому стверджувалося, що це в’язні Дарницького табору, оскільки він розташовувався всього за 5—7 кілометрів від Биківнянського лісу.

Одного з місцевих жителів, який не побоявся розповісти німцям про те, що насправді відбувалося за високим парканом у 30-ті роки, засудили  до 10 років таборів. За те,  що, як було сказано в обвинувальному вироку, «будучи вороже настроєний до радянської влади, з приходом німецьких окупантів повідомив і показав їм же вигадане кладовище НКВС, де нібито були поховані радянські люди».

 З часом про Биківнянську трагедію стали забувати. Але в 70-ті роки до органів влади, зокрема й до ЦК КПУ і КДБ, стали надходити звернення громадян, у яких ті повідомляли про те, що в Биківнянському лісі «орудують різні пройдисвіти, шукаючи в могилах коштовності». Чутки про «якісь поховання» дійшли і до тодішнього першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста, який у квітні 1971 року особисто відвідав Биківнянський ліс. Про його враження досить красномовно свідчить оцей щоденниковий запис: «Був особисто на місці — жахлива картина людської трагедії».

Чи знав усю правду про неї Шелест — невідомо. Але якщо навіть і знав, кістки чиїх жертв він бачив, то нічого зробити для того, щоб уся правда відкрилася, не міг. Щоправда, деякі його сучасники стверджують, що він домагався увічнення пам’яті закатованих. Та, хай як там було, але незабаром була створена урядова комісія «для розслідування злочинів, здійснених гітлерівцями в районі Дніпровського лісництва»!.. А незабаром провідні газети України вийшли з таким повідомленням: «У квітні 1971 року в Дарницькому лісному масиві знайдено ще одне місце розправи фашистських загарбників над радянськими людьми. Спеціальною урядовою комісією встановлено, що тут окупанти по звірячому знищили декілька тисяч радянських громадян — військовополонених, жінок, стариків, інвалідів». Щоправда, кілька тисяч жертв «нацистського режиму» все ж перепоховали...

ПРАВДУ НЕ ПРИХОВАТИ

З початком так званої перебудови група українських письменників направила до ЦК КПУ листа з проханням впорядкувати місця поховань, встановивши там також пам’ятник. Партійні функціонери вже не могли не відгукнутися на нього і створили комісію, яка повинна була з’ясувати всю правду про тих людей, на честь яких письменники пропонували спорудити пам’ятник. Очолив її міністр внутрішніх справ України генерал Іван Гладуш.

«У Дарницькому лісництві міста Києва виявлені останки радянських громадян, знищених німецько-фашистськими загарбниками в період Великої Вітчизняної війни. Радою Міністрів УРСР  створено Урядову комісію на чолі з міністром внутрішніх справ УРСР І.Д.Гладушем. Їй доручено провести обстеження ділянки місцевості, де виявлено останки загиблих, забезпечити відповідні експертизи та дослідження, документування, організації їх перепоховання та внести пропозицію про увічнення пам’яті жертв фашистської окупації».

Це — витяг із повідомлення ЦК КПУ і Ради міністрів УРСР, теж надрукованого наприкінці грудня 1987 року в одній з київських газет. Переважна більшість людей, звичайно, повірила в написане. А навесні 1988-го, напередодні 43-ї річниці перемоги в Другій світовій війні в Биківнянському лісі відкрили пам’ятник, на якому було викарбовано: «Вічна пам’ять. Тут поховано 6329 радянських воїнів, партизанів, підпільників, мирних громадян, закатованих  фашистськими окупантами в 1941—1945 роках».

Улітку 1988 року на Биківнянських могилах відбувся мітинг. Співробітники КДБ стежили за людьми, записуючи промови, що лунали на ньому, і фотографуючи виступаючих.  Але жоден з них не зазнав репресій. Хоч і повільно, але часи змінювалися.

Сьогодні на місці масових захоронень жертв політичних репресій споруджено Національний меморіальний комплекс «Биківнянські могили». Серед тих, хто знайшов свій останній спочинок у Биківнянському лісі, були артисти й журналісти, письменники і священики, робітники і колгоспники. Але всі вони, незважаючи на освіту, соціальний статус у очах партійно-радянської влади були «ворогами народу» і, керуючись так званою революційною доцільністю, були знищені. Нам невідома точна кількість тут похованих, але рахунок йде на десятки тисяч: у цьому лісі міститься найбільше в Україні поховання жертв масових політичних репресій 1937—1941 років.