МЕНЮ

Чий же Крим?

Борис СОКОЛОВ
26 квітня, 2019 - 12:05
Російські імперські міфи про «дарований» Хрущовим півострів і реальність історії

26 квітня 1954 року було остаточно завершено процес передачі Кримської області і Севастополя з Російської Федерації в Українську РСР. Цього дня, 65 років тому, Верховна Рада СРСР ухвалила Закон СРСР «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР». Він був дуже коротким і свідчив: «Верховна Рада Союзу Радянських Соціалістичних Республік ухвалює:

1. Затвердити Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 року про передачу Кримської області зі складу Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки.

2. Внести відповідні зміни до статей 22 та 23 Конституції СРСР».

Закон підписали Голова Президії Верховної Ради СРСР Климент Ворошилов і секретар Президії Микола Пегов. Він завершив процес, який було розпочато указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 року, де наголошувалася «спільність економіки, територіальна близькість і тісні господарські та культурні зв’язки між Кримською областю та Українською РСР».

Російська Генеральна прокуратура через рік після анексії півострова, 25 червня 2015 року, у відповідь на запит лідера «Справедливой России» Сергія Миронова визнала неконституційною передачу Криму від Росії Україні 1954 року, мотивуючи це тим, що не було дотримано передбаченої Конституцією СРСР процедури передачі Кримської області з однієї союзної республіки до іншої. Цей документ зветься досить оригінально. Він є не постановою, як хтось міг подумати, а «Офіційною відповіддю Генпрокуратури Росії» на запит депутата Державної Думи Сергія Миронова про законність зміни статусу Криму 1954 року». Те, що такі питання можуть вирішувати лише судді Конституційного суду, проте аж ніяк не прокурори, Генпрокуратурі РФ не указ. Але керівники Генеральної прокуратури — не такі вже дурні. Вони чудово розуміли, що з погляду права позиція їхнього відомства з питання приєднання Криму жодної юридичного значення не матиме і закону, ухваленого Верховною Радою СРСР, не скасовує. Тому й назвали відповідний папір всього лише «офіційною відповіддю», яка, вочевидь, має хоч якесь значення лише для самого депутата Держдуми Сергія Миронова. Для решти, зокрема світової спільноти, ця «відповідь» — не більш ніж фільчина грамота.

У ньому стверджується, зокрема, що нібито «ні Конституція РРФСР, ні Конституція СРСР не передбачали повноважень Президій Верховних Рад РРФСР і СРСР з розгляду питань про зміну конституційно-правового статусу автономних радянських соціалістичних республік, які входять до складу союзних республік», оскільки «Конституція СРСР (п. «д» ст. 14) питання затвердження змін кордонів між союзними республіками зараховувала до відання СРСР в особі його найвищих органів державної влади та органів державного управління і не передбачала повноваження Президії Верховної Ради СРСР з питання про зміну територій союзних республік (ст. 49)». Щоправда, не варто перебільшувати кваліфікацію юристів російської Генпрокуратури. У відповіді Миронову вони примудрилися написати, що «Кримська АССР вперше зазначена як автономна радянська соціалістична республіка у складі РРФСР у зв’язку з ухваленням Закону СРСР від 15.01.1938 «Про зміну і доповнення статей 22, 23, 26, 28, 29, 49, 70, 77, 78 і 83 Конституції (Основного Закону) СРСР». Насправді Кримська АССР згадувалася ще у початковій редакції Конституції СРСР 1936 року.

І аргумент прокурорів про те, що «Севастополь був виділений в самостійний адміністративно-господарський центр зі своїм особливим бюджетом і зарахований до категорії міст республіканського підпорядкування (тобто РРФСР на момент ухвалення Указу)», а тому «залишився під юрисдикцією РРФСР, незважаючи на передачу 1954 р. Кримської області до складу Української РСР», спростовується досить елементарно: у Великій радянській енциклопедії чорним по білому написано, що Севастополь має статус міста республіканського підпорядкування Українській РСР. Або візьмімо будь-яку «Політико-адміністративну карту СРСР», хоча б видану Головним управлінням геодезії і картографії МВС СРСР 1959 року, — і побачимо те ж саме. Невже в МВС СРСР не знали, в якій республіці перебуває Севастополь? Не кажучи вже про те, що передача Криму, включно із Севастополем, Україні була беззастережно визнана у низці укладених і таких, що набули чинності, угод, між Росією і Україною, зокрема в Договорі про дружбу, співпрацю і партнерство між Російською Федерацією і Україною 1997 року і в укладеній того ж таки року Угоді про статус та умови перебування Чорноморського флоту Росії на території України. І той факт, наприклад, що з 1 квітня цього року Договір про дружбу 1997 року припинив свою чинність, нічого не скасовує в плані зафіксованого в ньому визнання територіальних реалій.

І, нарешті, остаточній висновок Генпрокуратури Росії, геть зубодробильний з погляду права: «З урахуванням викладеного, ухвалені 1954 р. рішення Президій Верховних Рад РРФСР і СРСР про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР, не відповідали Конституції (Основному Закону) РРФСР і Конституції (Основному Закону) СРСР». Юрій Чайка та його підлеглі зробили вигляд, що не знають, що питання про конституційність тих чи тих законів та підзаконних актів у Росії може вирішувати лише Конституційний суд. Хоча в глибині душі вони, можливо, розуміли, що незаконну анексію півострова, залишаючись у правовому полі, обгрунтувати все одно неможливо. І зробили чудове застереження: «Ініціювати розгляд у суді загальної юрисдикції питання про визнання нечинним Указу Президії Верховної Ради СРСР від 19.02.1954 «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР» не є можливим, оскільки вимоги фактично зводяться до заперечення Закону СРСР, перевірка конституційності якого не належить до компетенції судів загальної юрисдикції (визначення Верховного Суду Російської Федерації від 19.02.2015 у справі №АКПІ15-242)». Тут фактично міститься завуальоване визнання того, що признати закон про передачу Криму Україні несуттєвим може лише Конституційний суд. Але передати рішення цього питання конституційним суддям адміністрація президента Путіна все ж побоюється і досі не вдалася до цього кроку. Чому?

Усі надії Кремля на легітимацію анексії Криму пов’язані з тим, що силоміць чи підкупом вдасться рано чи пізно змусити владу України визнати приєднання Криму до Росії, що відкриє шлях і до міжнародного визнання анексії півострова. Отже, врешті-решт, все залежить від стійкості Української держави та українців

Ні, йдеться, звісно, не про якусь незалежність Конституційного суду РФ чи навіть про легку фронду з його боку. Він цілком слухається волі Кремля. Заковика в іншому. Негативна відповідь КС, звісно, Кремлю не потрібна, оскільки виб’є з рук Путіна один із важливих, з його погляду, аргумент на користь легітимності приєднання півострова до Росії. Але й позитивне рішення Конституційного суду, яке Путіна, здавалося б, цілком влаштовує, насправді становить для Кремля значно більшу небезпеку, ніж негативне. Таке рішення відкриє справжню скриньку Пандори й одразу зробить нелегітимними багато кордонів не лише між колишніми союзними республіками, а й між низкою районів та областей самої Росії.

Річ у тім, що в СРСР про жодну пряму демократію не було і натяку, з жодних питань ні всенародні, ні місцеві референдуми не проводилися. І питання про передачу територій з однієї союзної республіки (чи області) до іншої формально вирішували парламенти союзних республік і всесоюзні парламенти. Але оскільки ці парламенти (ЦВК, а потім Верховні Ради) були фікціями, покликаними лише показати народові й міжнародній громадськості, що в СРСР здійснюється справжнє народовладдя, то в повному складі вони працювали лише кілька днів на рік. Останнім часом усі укази від імені ЦВК і Верховних Рад ухвалювали їхні президії, і укази про зміну кордонів між союзними республіками та областями усередині республік не були винятком. Звісно, всі постанови Президії ЦВК та укази Президії Верховної Ради обов’язково затверджували чергові сесії відповідно ЦВК і Верховної Ради, і видавалися відповідні закони, що у випадку з передачею Криму і сталося 26 квітня 1954 року.

Така зміна кордонів за радянських часів була досить буденною справою. Торкалася вона, зокрема, й кордонів між Росією та Україною. Так, постановою Президії ЦВК СРСР від 16 жовтня 1925 року від України Росії передали кілька районів Таганрозького і Шахтинського округів з містами Таганрог і Шахти. Натомість Україна отримала низку територій Почепського і Севського повітів Брянської губернії, Путивльський повіт (із Путивлем) і частини Грайворонського, Білгородського і Суджанського повітів Курської губернії, а також частину Валуйського повіту Воронезької губернії. Зазначу, що цей обмін був явно не рівноцінним, оскільки Україна передавала Росії добре розвинені у промисловому плані і густонаселені території, а натомість отримувала переважно аграрні й малонаселені райони. Зокрема, російськими ставали міста Шахти, де тоді мешкало близько 49 000 осіб, і Таганрог із населенням близько 86 000 осіб. Україна ж мала наприкінці 1925 року вдовольнитися Путивлем, де тоді було лише 8000 жителів. І якщо зараз російський Конституційний суд раптом визнає закони, згідно з яким Крим і Севастополь були передані від Росії Україні неконституційно, то тоді Москві логічно було б скасувати і решту територіальних змін, що відбулися всередині СРСР, і, зокрема, повернути Україні Шахти і Таганрог з відповідними територіями, а натомість повернути собі Путивль і низку територій, прикордонних із Брянською, Курською, Білгородською та Воронезькою областями. Цей обмін буде ще збитковішим для Росії, ніж був для України 1925 року. Довелося б повернути Шахти вже з 235,5 тис. мешканців і Таганрог із більш ніж 250 тис., отримавши натомість лише Путивль із 16 тис. жителів. Та й у самій Росії запанував би неабиякий хаос, коли довелося б терміново змінювати кордони між областями й автономіями, які за радянських часів змінювалися неодноразово. Тут самого лише Північного Кавказу мало не здалося б.

Тому Москва вважає за краще не поглиблювати юридичні обгрунтування анексії Криму, знаючи, що таких просто немає і ніколи не було. Усі надії Кремля на легітимацію анексії Криму пов’язані з тим, що силоміць чи підкупом вдасться рано чи пізно змусити владу України визнати приєднання Криму до Росії, що відкриє шлях і до міжнародного визнання анексії півострова. Отже, врешті-решт, все залежить від стійкості Української держави та українців.