Зимовий відпочинок у Татрах,

За всієї любові до «зміни місць», не так вже й багато на землі міст, куди хочеться повертатися знов і знов. Один мій знайомий оператор, вирушаючи в черговий вояж до Парижа, скрегоче зубами: «На-брид-ло!». Ось що значить — «не по любовi, а за гроші». Я ж у Прагу вперше приїхала років у 16 і досі радісно вдихаю знайоме повітря, не втомлююся дивуватися змінам і щаслива, що не так їх вже й багато.

«СЮДИ ПРИЇЖДЖАЮТЬ ЗАЙМАТИСЯ СПОРТОМ, А НЕ ПАЛИТИ»

На північному сході від Праги, в Корконоші — десятки гірськолижних курортів — недорогих, iз хорошими гірками й цілком цивілізованим обслуговуванням. Щоправда, справжній сніг випав лише наприкінці січня, але «гармати» справно насипають і розчищають гірки, отож усім добре і любителів гірських лиж тут багато, як і щороку.

Велика кількість туристів ніяк не впливає на настрій тих, хто приймає гостей. Звичайно, люди — скрізь люди. І там теж є свої «скелети в шафі». Таксисти на курортному автовокзалі вам ні за що не скажуть, коли найближчий автобус на Прагу, та й ціни у них неабиякі — мало не долар за кілометр. У пошуках притулку ми спочатку поспілкувалися з господарем маленького пансіону під багатообіцяючою назвою «Рай». Ним виявився ще не старий опасистий чоловік, який одразу почав пояснювати, що заборонено: взутими не ходити, голосно не розмовляти, паління на території пансіону — штраф, догана, скандал — аж до розстрілу. Коли розглядала цього метушливого товстуна, чомусь одразу захотілося почати голосно розмовляти й палити. Нашу ввічливу відмову оселитися в його «раю» він сприйняв як особисту образу: дивлячись, як ми йдемо геть по скрипучому сніжку, він обурено прокричав: «Я думав сюди спортом приїжджають займатися, а не палити».

І все ж таки, тут вам не Ялта, де кожний місцевий житель або адміністратор готелю всім своїм виглядом демонструє, що робить безцінну послугу, розмовляючи з вами. Чехи чудово розуміють, що прийом туристів — бізнес, і від їхньої привітності залежить дуже багато чого. Проте річ, як мені здається, не тільки в привітності. Відсутність агресивності — їхній природний стан: на вулицях вам із задоволенням покажуть дорогу, в кав’ярні поговорять про життя, а прощаючись у ресторані, з усмішкою поцікавляться: «Спати йдете?»

У перший же вечір, ще не дуже орієнтуючись у розташуванні трас, ми з’їхали не до свого підйомника, автоматично опинившись у чужому селі — за 50 кілометрів від власного готелю. Сутеніло. Безліч машин на стоянці, але жодного таксі. Ми понуро блукали поміж машинами, безнадійно вслуховуючись в уривки німецьких, чеських і польських фраз. Нарешті, підійшли до якоїсь «лижної» компанії, що поквапом пхала в багажник лижі й сноуборди. Хлопці поспішали в Прагу, попереду робочий день — їм явно треба було їхати в інший бік. І все ж нас, незнайомих людей, посадили в машину й повезли в готель. Дорогою я згадувала всі байки про те, що чехи досі не можуть вибачити нам 68-й рік. На наші несміливі спроби всучити гроші за послугу вони стинули плечима й зі своїм звичайним «агой» поїхали, помахавши на прощання рукою.

СТЕРЕОТИПИ — ВОРОГ КРАЩОГО

У цьому ще раз переконалися, приїхавши відпочивати не «в сезон». Після 15 січня лижні курорти практично порожні, гірки вільні, пристойний номер у пансіоні — від 15 до 30 доларів на добу з людини. Студенти можуть селитися компанією, й тоді їм це обійдеться ще дешевше — 5—7 доларів. До речі, про долари: в Європі зелені папірці зустрічають iз кислими фізіономіями, міняють неохоче — до євро ставляться зі значно більшою повагою. Крім того, курс рідної крони там теж відчутно зміцнився: ще рік тому за долар давали 36 крон, сьогодні в обмінних пунктах можна отримати лише 28—29.

Наші бізнесмени франтять зимовим відпочинком у Австрії або Франції, але, їй Богу, сервіс мало чим відрізняється, а для того, щоб покататися на лижах, не обов’язково в готельному номері мати стерео- відеоапаратуру у ванній. Та й мова — деталь важлива. У Польщі, Словаччині, Чехії можна спокійно обійтися російською, українською, в крайньому випадку — поганою англійською. В Австрії, мабуть, щодо цього складніше.

У Татрах практично всі місцеві чудово розуміють українську й російську. Зі схожим на Аль Пачіно інструктором із парашутних стрибків iз гори Міречком ми мило поговорили не лише про національні особливості «тандем-флайт», а й про особисте життя. «Моя перша дівчина теж була з Києва», — згадував закутаний з ніг до голови в спеціальний шерстяний шолом і комбінезон інструктор, мрійливо мружачись у ранковому тумані. Ми підіймалися вгору, підйомник чомусь на декілька хвилин зупинили, і Міречек почав перелічувати знайомі реалії минулого життя: піонерський табір текстильників під Черніговом, спортивні змагання, мила київська дівчинка Таня. «Потом мы еще год переписывались… Теперь она мает трех детей, я — двох…», — засміявся Міречек. Між іншим, він не просто інструктор, він власник фірми, що займається туристичними польотами, але стверджує, що особисто для нього польоти — не просто заробіток на хліб насущний. «Це не тільки моя робота — це моє життя». Приземлилися ми точно в призначене місце, на прощання він кинув загадкову фразу: «З тобою приземлятися, як iз моєю дівчиною». Цікаво, що б відчула мати трьох дітей iз Києва, якби дізналася, що чеський Аль Пачіно й досі пам’ятає її?

НІЧОГО НЕ РОБИТИ, АЛЕ БЕЗ ПЕРЕРВИ НА ВІДПОЧИНОК

Коли буваєш у Чехії, завжди звертаєш увагу на дві обставини: чехи, як і всі європейці, з великим пієтетом ставляться до своєї історії, побуту, культури. Кожна історична будівля ретельно реставрується, кожна вулочка ретельно оберігається. У Празькому Граді, де багато соборів, Стара площа, знаменита Золота вулиця, це особливо помітно. І друге: там поважають не лише туристів, а й власний народ. Упритул до Собору святого Вітта стоїть будівля Адміністрації президента, але ніяких огорож, кордонів і надутих поліцейських. Туристи спокійно гуляють неподалік, поліцейські охоче з вами розмовляють, сміються й відповідають на запитання. Ніхто ні від кого не відгороджується. У зв’язку з цим пригадався торішній нервовий діалог iз нашим міліціонером, який пильно охороняв підступи до Верховної Ради. Того дня ми домовилися з одним відомим депутатом від культури зустрітися в обідню перерву на півгодини у справі, а заразом і випити кави. Моє журналістське посвідчення не справило ніякого враження на пильного сержанта. При цьому, зауважте, я аж ніяк не збиралася заходити в приміщення — тільки підійти до його входу. Але він мало не випхав мене на протилежний бік вулиці, тупо бурмочучи собі під ніс: не можна, не можна…

Чого це я раптом провела цю паралель? Лише в рідкісні хвилини відпочинку й перебуваючи де-небудь «там», укотре розумієш, як неправильно ми живемо. Спостерігаючи, як немолоді німці бавляться на лижах і сноубордах, немолоді чехи гучними веселими компаніями збираються вечорами в маленьких затишних пабах, я зі смутком думала, що 80% людей старших за 30 років у нашій країні ніколи не ставали на гірські лижі (сноуборд, санчата, ковзани тощо), ніколи не були за кордоном і ще десятки інших «ніколи». Проте майже все населення (навіть старі й ще зовсім діти) куштувало горілку й чудово знає, що означає слово з трьох літер, написане практично в кожному ліфті 48-мільйонної України.

І ще. У нас же є Закарпаття. Чому там немає можливості так само відпочивати й віддавати гроші до бюджету власної країни? Чому в Туреччині, де немає знань у цій галузі й традицій, облаштували чудові курорти для гірськолижників, а в Карпатах траси схожі на побитий снарядами полігон, і форель у ресторанах дуже нагадує мойву, яку виховували в стерпних умовах? Чому закуплені в Москві та встановлені в Харкові підйомники ламаються через кожні дві години? Може, тому, що наші парламентарії через одного пишуть iз граматичними помилками, а переконання міняють, як рукавички? А може, через те, що всі давно змирилися з тим, що державні чиновники (від жеківського слюсаря до податкового інспектора) повинні систематично отримувати хабарі з наших рук, а будь-який пожежник або представник санепідемстанції може стати в повному розумінні слова вершителем чиєїсь долі? А може, ми й справді повинні існувати, як повчання решті людства — нічого не робити без перерви на відпочинок і вічно щось долати без перерви на щастя. Бо ми самі давно вже зрозуміли: так, як живемо ми, жити не можна, але інакше — ми просто не здатні.