За сім морів, у цілинний степ

До всього побаченого на території області якось ненав’язливо застосовуються епітети «найбільш» і «унікальний». Одна із головних зрошувальних «артерій» регіону — Каховський магістральний канал — має найбільшу в Європі довжину: 110 кілометрів. Тут же — найбільша в Європі пустеля — Олешківські піски, що утворилися в старому руслі Дніпра. У районі пісків — ланцюжок унікальних озер. «Запустити» б у піски інвестора, і озера (йодисто-бромове, соле-залізне, два прісні і одне — з концентрацією солі, що не поступається «показникам» Мертвого моря) цілком могли б скласти конкуренцію розкрученим курортам. Загалом, визначні пам’ятки — на кожному кроці. Жителі з ентузіазмом продемонструють навіть… місцевий бетонний завод і радгосп по вирощуванню фруктів, який годував добру половину братських республік. Не біда, що в нових економічних умовах робота підприємства припинилася: зате в радянські часи завод давав продукції разів у три більше, ніж інші господарства подібних «габаритів». Що стосується радгоспу, комусь свого часу навіть приходила цілком серйозна ідея побудувати біля нього... аеропорт. Задум реалізовано не було, однак у пам’ять про намір у центрі радгоспного селища піднімається пам’ятник — злітаючий у небо літак.

Ставлення до пам’ятних знаків — це окрема історія. Вшановують тут, схоже, кожен постамент, до якої ідеологічної епохи він би не належав. Головну площу Нової Каховки перед будівлею мерії досі прикрашає статуя Вождя світового пролетаріату, ще один Ленін — по сусідству в селі Червоний Маяк... з древнім монастирем. Тут знаходиться і єдиний у світі пам’ятник жінці-воїну, найкращий пам’ятник (із трьох, «розкиданих» по просторах колишнього СРСР) воїнам-червоноармійцям: у бронзі чудово передано динаміку тачанки, що рветься в бій. Цікавий факт: зображуючи тачанку будьонівців, скульптор насправді «виліпив» махновський її варіант — з чотирма, а не з трьома, як належить червоноармійському засобу пересування, кіньми в упряжці.

***

Звичайно, не ці, нехай навіть цікаві, нюанси визначають привабливість регіону. Його головне багатство — насичена історія. Саме тут останнім часом дослідники локалізують аріїв — легендарних предків індоєвропейських народів. З цією територією пов’язують і приручення в 4-му тисячолітті до нашої ери дикого коня, звідси арії вирушили в похід на Індію. З цього часу Таврійські степи стали ареною кривавих битв, а самі жителі степу нерідко змінювали карту світу того часу. Причорномор’я ставало головним полігоном для кімерійців, сколотів (в античних джерелах згадуються як скіфи), сарматів, готів (які дали Дніпру його сучасну назву і створили першу на території сучасної України християнську державу), а з 4-го століття н.е. — і для цілої «серії» тюркських народів: гунів, утигурів, кутугурів, аварів, болгар, хазар. Пізніше тут, у боротьбі за сферу впливу, перетиналися інтереси Візантії, Київської Русі та печенігів, були сусідами по території (час від часу то поріднюючись, то воюючи з російськими князями) кіпчаки (вони ж — половці). На згадку про їхнє перебування в регіоні залишилися численні кургани і славнозвісні «кам’яні баби» — скульптурні зображення воїнів-богатирів та їхніх дружин («інструкція з використання» скульптур буде додаватися нижче). До речі, з цією територією пов’язана і одна із легендарних пригод Геракла. Герой, гонячи биків велетня Геріона, прибув у Гілею (Нижнє Подніпров’я). Коли він заснув, хтось украв коней із його колісниці. Злочинцем виявилася дивна істота — напівжінка- напівзмія. Коней герою «леді» все ж повернула, однак лише після того, як народила від героя трьох синів: Агафірса, Гелона та Скіфа. Вручивши «дружині» один із своїх луків і пояс із підвішеною на ньому золотою чашею, герой заявив, що жителем цієї країни буде той із нащадків, кому підійде пояс і хто зможе натягнути лук. Хто із синів Геракла поклав початок династії скіфських царів, думається, не загадка.

З XV століття в регіоні щільно укріплюються і не менш щільно воюють з головним агресором пізнього середньовіччя — турками — українські козаки. Сьогодні про козацьку віху в історії краю нагадують земляні укріплення (Цюрупінськ, село Стара Збур’євка), сторожові кургани козаків (Іванівка), залишки кріпосних стін XV — XVII сто ліття, дерев’яна запорізька церква, братська могила героїв Кримської війни 1853-56 рр. (м. Берислав), місце розташування Кам’янської Січі (чи не єдиної, що добре збереглася) в селі Республіканець, руїни палацу (с. Козацьке) і винзавод (с. Веселе) великого князя Петра Трубецького — при останньому сьогодні функціонує музей виноробства. Особливо яскраво запам’ятовується заснований у кінці XVIII століття Григоріє-Бизюков монастир, розташований на території села Червоний Маяк. Запам’ятовується, на жаль, не архітектурною витонченістю чи майстерністю внутрішніх розписів, а убогістю, розрухою і, м’яко кажучи, дивним ставленням до нього місцевої влади. Свого часу монастир за багатством і чисельністю ченців суперничав з Києво-Печерською лаврою, гектари монастирської землі обчислювалися десятками тисяч, худоба — сотнями тисяч голів. У радянські часи — припинив своє існування, втратив значну частину комплексу. Власне, незважаючи на поновлення його роботи в 91-му, комплекс не створено й досі — монастирські споруди стоять відокремлено одна від одної, завалені мотлохом і виглядають як приречені на знос. Посеред цієї розкиданості... височіє вже згадуваний пам’ятник Вождю пролетаріату, з яким мирно співіснує класичний сільський магазин, що розташувався в... монастирських трапезних. При спробі підняти питання про повернення трапезної, ченці наткнулись на досить оригінальне резюме влади: трапезну проінспектують щодо придатності, у разі визнання її «життєздатності» — залишать за магазином, якщо їх експлуатація більше не буде можливою — віддадуть монастирю. Так що єдине, з чим монастирю пощастило в плані видовищності — місце його розташування: на скелі, з якої відкривається вид на величезне водне дзеркало Каховського водосховища...

***

Настав час перейти до позитиву, а саме — до знайомства з унікальним біосферним заповідником «Асканія-Нова». Тільки про одного творця — Фрідріха Фальц-Фейна — можна розповідати годинами: молодий ентузіаст виносив і втілив дуже сміливу ідею організувати найбагатший зоопарк і створити — в умовах посушливого степу, де влітку повністю вигорає трав’яний покрив — дендропарк. За охорону природи Фрідріху був дарований імператором Миколою дворянський титул — єдиний відомий у нашій історії випадок, коли подібної честі був удостоєний іноземець і колоніст. Більш того, імператор стільки чув про незвичайність Асканії, що, всупереч придворному етикету, по дорозі на відпочинок до Криму зупинився на дві ночі в маєтку Фальц-Фейна.

Сучасна колекція заповідника — це 5 тисяч особин 110 видів ссавців і птахів, 948 видів, сортів і форм древніх і 1500 видів сортів і форм квітково-декоративних рослин. Історія життя в заповіднику кожного «експоната» — багата і унікальна. Наприклад, представники африканського континенту, які відвідали парк, м’яко кажучи, сторопіли: в Асканії вдалося отримати молоко від канни. Справа в тому, що в Африці, де канна — така ж звична тварина, як корова в Україні, місцеві жителі зробити цього не зуміли, а в подальшому — і не намагалися. Коли в монгольських степах повністю зникла популяція коней Пржевальського, заповідник поділився частиною колекції і допоміг відродити вид у його природному середовищі проживання. Піклуватися про комфорт підопічних тут, без сумніву, вміють. І ось цьому цікавий приклад. Фламінго, виявляється, почуває себе «у своїй тарілці» тільки за умови «масовості» — шлюбний період цим видом пернатих може бути проігноровано, якщо колектив складається із членів, числом менше ніж десяток. І проблему з появою потомства в Асканії вирішують за допомогою оптичного обману — обставивши нечисленну (за мірками фламінго) зграю птахів... дзеркалами.

І все ж головна ізюминка зоологічного парку, його ядро — 11 тисяч гектарів цілинного степу, який ніколи не знав плуга. Ще в момент зародження майбутнього заповідника Фрідріх Фальц- Фейн обніс цю територію огорожею і оголосив недоторканою. Змушений покинути з приходом радянської влади свою вотчину, барон нескінченно відсилав до Ревкому Росії послання з проханням звернути увагу на унікальність Асканії і не допустити розорювання заповідного степу. Благо, був почутий — нині топче степові простори не сучасна агротехніка, а різного роду парнокопитні — від буйволів до... зебр. І все це можна побачити безпосередньо на місці: виключаючи періоди гону (тобто, «одруження», коли тваринам властива підвищена агресивність), степ і його мешканці доступні огляду кінної екскурсії.

Дендропарк — річ не менш приголомшуюча. Запрошений Фальц-Фейном французький паркобудівельник Дюфрен, незважаючи на відсутність поверхневих вод, погоджується взятися за роботу. Перш ніж посадити перші саджанці, вся територія — а це 28 гектарів — перекопується на глибину в метр, в період вегетації барон закуповує близько ста верблюдів, і вода для поливу перевозиться в бочках з відстані у... 50 кілометрів. Пізніше було побудовано унікальну систему зрошування за принципом, відомим ще 5 тисяч років тому — за її впровадження барон навіть отримав медаль у Парижі.

Одна із прогулянкових доріг дендропарку — відрізок славнозвісного Чумацького шляху. До речі, існуюча прикмета «розсипати сіль — до сварки», має історичне коріння. «Курсуючи» при видобутку такої буденної для нас сьогодні речі, козаки проходили справжнє випробування: довгий шлях, за який, крім солі, «вдавалося» підхопити і привезти додому чуму і холеру; татари, які нерідко доганяли і вбивали козаків — все це робило ціну солі непомірною. Відповідно, необачне «розбазарювання» такого цінного продукту розцінювалося як злочин.

Настав час пригадати про половецькі скульптури, які розміщені саме в дендропарку. Кургани тут, правда, штучні, але «баби» — найсправжнісінькі. Фахівці розходяться у думках про їх призначення. За однією із версій, розташування їх на курганах чітко обличчям на схід свідчить про те, що вони служили географічним орієнтиром. За другою — це пам’ятники, за третьою версією, кургани зі скульптурами — це все-таки святилища, про що свідчать знайдені у підніжжя деяких із них залишки жертвоприносин. Як би там не було, інструкція по користуванню такою давньою і, без сумніву, енергетичною річчю, така: необхідно зняти з себе всі металеві предмети і покласти руки на чашу, яку тримає кожна скульптура. Місцеві жителі стверджують, що ця проста процедура дає сильний позитивний заряд.

***

Пам’ятаєте душевний хіт радянських часів, який починався словами «Какая песня без баяна»? Якщо провести аналогію, Таврійський край просто немислимий без його численних виноробних підприємств. Продукція одного із них, ВАТ «Агропромислова фірма «Таврія» не перший рік завойовує нагороди на не лише вітчизняних, а й міжнародних конкурсах. Ізюминкою ж асортименту є розкішний, 25- літньої витримки, марочний коньяк «Імперіал» — спеціалісти підприємства гордо зазначають, що їхнє «дітище» готове скласти конкуренцію славнозвісному французькому «Наполеону». Чесне слово, однієї дегустації, проведеної на «Таврії» або у винних підвалах села Веселе, достатньо для того, щоб назавжди забути про походи за сумнівного походження вином на оптові ринки. Мимоволі починаєш вірити: напій — предмет одухотворений, вимагає дотримання певного ритуалу і дарує розкішні смакові відчуття лише тим, хто вищезазначеного ритуалу дотримується.

***

Судячи з усього, місце «дислокації» журналістської групи, що відвідувала регіон, — Нова Каховка — місто з підвищеним магнетизмом: здатне притягувати фестивалі. Не встигли влітку відшуміти «Таврійські ігри», як на зміну йому прийшов восени форум «Таврія туристична», в рамках якого відбулася ціла серія різних заходів. Насамперед, це виставка-ярмарок «Таврія. Південь. Відпочинок» для представників курортного бізнесу, тут же пройшов четвертий у році відбірний тур фестивалю документальних туристичних фільмів «Вітер мандрів», перший фестиваль авторської пісні «Таврійське джерело». Закриття форуму ознаменувалося виступом столичних гостей — Таїсії Повалій та групи «ВВ».

Без сумніву: розмашистий фестивальний рух — одне із свідчень підвищеної уваги до можливостей регіону, у якого є всі шанси перетворитися на могутній туристичний центр. Однак і обсяг робіт по підготовці до масового прийому відвідувачів, вражає немало. Крім «класичної» потреби — серйозних інвестицій, тут гостро відчувається недостача спеціалістів, які пропагували б привабливість області, що називається, за наукою. Наприклад, та ж Асканія, незважаючи на те, що відвідування заповідника жорстко лімітоване, може приймати в три рази більше туристів. Тим часом, активності персоналу вистачило лише на те, щоб провести моніторинг з метою з’ясувати, який відсоток бізнесменів, іноземців, студентів, тощо відвідує заповідник — висновків же з цієї інформації не зробили ніяких. «Наша турбота — зберегти колекцію, а не займатися саморекламою», — пояснюють у заповіднику, при цьому скаржачись на недофінансування. У вищезазначеній Новій Каховці по- справжньому привабливим можна назвати лише місцевий парк «Казкова діброва», позаздрити якому може навіть столиця. На гектарі паркової площі в густій тіні дерев серед безлічі витончених водоймищ і акуратних стежин розташувався міні- зоопарк, відвідувачів зустрічають дерев’яні фігури казкових героїв — усього їх тут 150. На цьому, власне, «ізюминки» міста поки що вичерпуються. Єдиний у місті готель — предмет окремої розмови: нижче третього поверху, на якому розміщено декілька номерів-люкс, проживання тут не уявляється можливим.

Цілком реально, що в майбутньому Нова Каховка все-таки почне привертати до себе увагу не тільки «Таврійськими іграми». За словами новокаховського мера Бориса Селенкова, місто має шанс стати місцем «паломництва» любителів водних видів спорту — переговори про будівництво яхт-клубу активно ведуться із зарубіжними інвесторами. Хочеться вірити, що майбутнє це — недалеке.

P. S. Автор висловлює подяку за допомогу в підготовці матеріалу Державній туристичній адміністрац і ї.