Віденська симфонія

Нотатки про історію та сучасність міста на голубому Дунаї

Відвідання австрійської столиці — це свято. Зрозуміло, у кожного міста (а тим більше у такого культурно та історично значущого, як Відень) своя доля, свій неповторний образ, особливий, незвичайний колорит. Відень не тільки не переплутаєш із жодним іншим європейським «стольним градом» — неповторна симфонія звуків (все ж таки столиця музичної культури Старого Світу — Моцарт, Шуберт, Штраус, Гайдн...), симфонія кольору (золотисто-сонячні тони Шенбрунна, улюбленої резиденції австрійських імператорів; ніжна зелень алей Рингу-Кільця, що оперізує центр міста; суворий сірий колір — сигнал далеких віків — знаменитого собору Святого Стефана), симфонія запахів (аромат чудової тутешньої кави, віденських булочок і ще найціннішого віденського шоколаду передати словами дуже важко — це треба відчути) запам’ятовується відразу й надовго.

Відень — прославлений центр європейського мистецтва та історії. Це — аксіома, визнана всіма і всім відома; але ми, українці, зобов’язані пам’ятати ще й про те (а пам’ятаємо далеко не завжди), що для чималої частини наших предків, галичан, буковинців та закарпатців, нинішня столиця Австрії майже півтора сторіччя, з 1772 року по 1918-й, була центром держави, в якому вони жили, підданими якої були юридично. Причому справа тут не тільки в юридичному статусі: культурний вплив Віденського імперського центру був значно більш глибоким, ніж ми можемо собі сьогодні уявити — досить, побувавши у Відні, пройтися потім старовинними вулицями Львова або Чернівців, і цей вплив стане очевидним. Більше того, навіть геніальний Іван Франко, який написав немало нещадно-гнівних рядків про «мертве дихання» та «зміїний образ» Австро-Угорської імперії, проте дисертацію на здобуття вченого ступеня доктора філософії захистив — і захистив блискуче! — не абиде, а саме у Відні. Про що, зазначимо, свідчить меморіальна дошка на його честь, встановлена в старій частині міста, неподалік від католицької церкви Святої Варвари. Все це спонукає нас вдивлятися в образ великої столиці в центрі Старої Європи з особливою увагою. Почнемо, мабуть, з історії.

Нещодавні археологічні розкопки виявили поблизу Відня предмети, що відносяться до періоду неоліту, а це доводить, що люди жили в цьому регіоні вже в III тисячолітті до Різдва Христова. В I столітті нашої ери тут ще існувало селище кельтів; римляни, що прийшли до цих місць, швидко оцінили стратегічно вигідне положення кельтських поселень та розбили тут укріплений військовий табір, в якому протягом трьох сторіч мешкав могутній десятий легіон. Римляни назвали табір «Віндобона», це слово, найвірогідніше, походить від кельтського «Віндо» («Білий»). Саме тут, на берегах Дунаю, помер у 180 році н. е. видатний римський імператор-філософ Марк Аврелій, який знаходив час не тільки для боїв із войовничими німецькими племенами, а також для натхненної роботи над своїми «Роздумами». Його наступники уклали мир з агресивними сусідами, відмовившись від нових територій.

А в V—VII ст. н. е. Дунайська долина стала ареною нашестя варварів — тут, винищуючи ворогів вогнем і мечем, залишили свій слід племена остготів, вандалів, гунів, аварів; здійснювали сюди походи також слов’яни. Бодай мінімальний спокій затвердився в цьому краю — тоді він називався Паннонією — після заснування в 791 році Карлом Великим Західної Імперії та закладенням Східної Марки (Ostmark), що стала ядром майбутнього Східного королівства (Оsterreich). 881 року в зальцбурзькій хроніці вперше згадується нова назва міста — «Венія». Потім (976 року) Східна Марка була передана імператором Оттоном II герцогу Леопольду I Бабенбергу (першому маркграфу з правом успадкування), територія отримала незалежність, а Відень за Бабенбергів розквітнув, передусім, завдяки своєму вигідному розташуванню на Дунаї. Місто стрімко стало найважливішим торговим центром на «бурштиновому» шляху, прокладеному з півночі Європи на південь торговцями бурштином ще до нашої ери.

Династія Бабенбергів перевелась у 1248 році, коли останній з них, Фрідріх II, загинув у битві з угорцями. Понад два десятиріччя, до 1273 року, значною частиною території сучасної Австрії (включаючи Відень) володів могутній чеський король Отокар Пшемисл; коли б він залишався живий ще деякий час, доля цього краю могла скластися інакше. Але Отокар, зраджений своїми союзниками — хорватами, загинув у битві в 1273 році; а через дев’ять років, після періоду анархії та смути, до влади прийшов Рудольф I, який започаткував династію австрійських Габсбургів, що правили країною шість з половиною сторіч (схоже, довше, аніж будь-який інший пануючий рід в Європі!). Відень, як пишуть історики, «вступив у нову смугу благодаті», саме тієї пори над містом піднісся пишний Собор Святого Стефана (Домський собор), був заснований університет.

1438 року за Альбрехта V Відень стає столицею Священної Римської імперії німецької нації (своєрідного державного утворення, заснованого в 962 р., яке об’єднувало значну частину території Центральної та Східної Європи; при цьому, до приходу на престол Альбрехта V, влада імператорів була переважно виборною, а не спадковою). Вона залишалася такою аж до 1806 року, коли під тиском Наполеона Бонапарта тисячолітня імперія була скасована. Габсбурзьке правління було перерване тільки одного разу, коли Відень загарбував у 1485—1490 рр. угорський король Матіаш Корвін. Відень, отримавши статус імперської столиці, обзавівся численними храмами та витворами високого мистецтва, а старі фортифікаційні споруди поступово ставали надбанням минулого. За Максиміліана I (кінець XV сторіччя) престиж столиці сягнув нових висот: імператор повів політику династичних шлюбів, прагнучи до нових привілеїв та територіальних придбань (до імперії була «додана» Бургундія та Нідерланди, Кастилія та Арагон...) Після смерті старого Максиміліана його онук, Карл, успадкував усі землі, ставши королем Іспанії з ім’ям Карл I та імператором Священної Римської імперії з ім’ям Карл V. Саме в той час виник відомий девіз: «Інші воюють, а ти, щаслива Австріє, граєш весілля». Таким чином, Відень став столицею імперії, «де сонце ніколи не заходить».

Проте, воювати Відню також доводилося, і не раз! Місто стало останнім оплотом на шляху турецької експансії в Європі. Турки, які загрожували Європі, захопивши в 1453 році Константинополь, в XVI сторіччі завоювали Угорщину, і Австрія, як форпост християнського західного світу, неминуче мала прийняти на себе наступний удар. Виснажливі турецькі облоги відбувалися двічі — в 1529 та 1683 роках (останній похід турок залишив особливо помітний слід в історії: в обороні столиці тогочасного імператора Леопольда брали найактивнішу участь також українські козаки, що діяли в складі армії польського короля Яна Собеського). Тільки в 1697 році завдяки військовому таланту видатного полководця принца Євгена Савойського турки були вщент розбиті під Цента; загрозу було усунено.

При «освіченому» правлінні імператриці Марії-Терезії (1740—1780 рр.); саме в цю епоху до складу імперії входить значна частина західноукраїнських земель, внаслідок першого розділу Речі Посполитої), а також її сина Йосифа II (1780—1790 рр., саме за цього «реформатора на троні» були зроблені перші конкретні кроки до обмеження, а потім і повного скасування кріпацтва, що існувало в Імперії — те, що в Росії відбулося лише в 1861 році) Відень сягнув надзвичайних висот у галузі мистецтва, культури, економіки, політичного устрою, ставши гідним суперником навіть Парижа. Тут зароджувалася так звана середньоєвропейська (mitteleuropea) культура, яка домінувала в Європі аж до падіння Габсбургів у 1918 році.

Останнє «золоте століття» Відня настало за Франца-Йосифа I (1848—1916 рр.) та його дружині, імператриці Єлизавети (віденці називають її Сіссі; ця художньо обдарована жінка з трагічною долею — загинула внаслідок безглуздого замаху італійського фанатика-анархіста — стала об’єктом справжнього культу в австрійській столиці). Місто впорядковується, перетворившись на справжню столицю імперії, а чисельність його населення зросла до двох мільйонів осіб (за станом на 1912 рік; водночас відмітимо, що якраз у ті роки у віденських нічліжках животів молодий та озлоблений Алоїз Шикльгрубер, який двічі провалився на екзаменах до Академії мистецтв, і саме у Відні вивчав «національне питання» честолюбний марксист Йосиф Джугашвілі — на віденських вуличках вони цілком могли зустрічатися). Однак падіння Австро-Угорської монархії було не за горами. Незважаючи на всі ліберальні реформи та меценатство Габсбургів, передусім у сфері музики, які підтримували творчу діяльність великої кількості видатних людей, «клаптева» монархія не витримала тиску відцентрових сил. Вже в останні роки тривалого правління Франца-Йосифа I почався період застою та занепаду, визрівали раніше пригнічені національні почуття. Трагічне вбивство в Сараєво 28 червня 1914 року поклало початок Першій світовій війні — і кінець Дому Габсбургів. Із листопада 1918 року бере відлік історія першої Австрійської республіки — але це вже тема для особливої розмови...

Елегантний, співучий Відень, що живе за складними правилами особливого етикету, зачаровує, підкоряю, не відпускає від себе. Місто концертів (у Відні бували, напевно, всі знамениті музиканти світу за останні 300 років!), місто музеїв (тут є не тільки музеї таких знаменитостей, як Моцарт, Бетховен, Фрейд, Цвейг, чого й слід очікувати, але й музей шоколаду, музей карет та навіть... музей похоронних атрибутів). Відень дає вдумливим туристам ще один глибокий урок: тут зберігають абсолютно всі пам’ятники відомим історичним діячам, навіть тим, які нічим особливим не відзначилися (наприклад, імператор Франц) або викликають до себе, м’яко кажучи, неоднозначне відношення. Чи не є це свідченням безперервності європейського історичного процесу (без карколомного, тотального руйнування минулого), і чи не варто українцям до цього уважно придивитися?..