Ті самі чари старої Австрії
Для нас, недавніх в'язнів однієї шостої земної кулі, будь-яка поїздка закордон все ще залишається незвичною пригодою, подорожжю в інші світи. Таким і було для мене відрядження до Австрії, з якого я щойно повернулося.
Вже не одне століття їздять мандрівники до країн Західної Європи, і все, що там є надзвичайного, тисячі разів оспівано чи розкритиковано у прозі та віршах. Згадаємо хоча б послів середньовічного московського двору, вражених гріховним неподобством - чистотою та красою тамтешнього устрою життя, або Федора Достоєвського, який охрестив Європу прекрасним цвинтарем історії. Та люди знову і знову їдуть на той "цвинтар", заново відкриваючи європейське диво, яке кожен розуміє по-своєму.
Для мене тим дивом є матеріалізована праця багатьох поколінь європейців, праця, яка невпинно накопичується у камені, мармурі, металі, в упорядкованості побуту, гарних шляхах, а також - у формах людських стосунків. Я бачу, насамперед, талановиту працю, заходячи у незрівняний собор Св. Стефана (Відень), "населений" скульптурами людей та химер, які неможливо перелічити, бо їх -- наче піщинок на березі моря. Кожна цеглина в стінах собору зроблена за спеціальним лекалом і кожна має тавро майстра. Можливо, комусь більше подобаються церкви, зведені без жодного цвяха, але я вважаю їх проявом не тільки винахідливості, а й ліні.
Одна з найбільших принад Австрії -- ландшафти, де кожний квадратний метр землі здається прибраним і спеціально оздобленим, а старезний віденський ліс, мабуть, підмітають щосуботи. В австрійських хуторах домінують зелена та червона фарби - червоні черепичні покрівлі (здавалося б, яка різниця - аби хата була вкрита?) та зелені газони -- втілення невсипущої, хоча і зовсім непродуктивної праці, праці на потіху очам, для душі. Всюди пораються заклопотані люди, одягнені просто, зручно і завжди - не залежно від стану чи роботи -дуже чисто, що, звичайно, також потребує праці.
У місті Граці мене вразила ще одна риса європейців - неабияка заклопотаність проблемами свого міста у поєднанні з доброзичливістю. Європейська асамблея, яка проходила у Граці і куди з'їхалося дуже багато іноземців, стала визначною подією для всіх його мешканців. На вулицях люди підходили до чужинців, вітали, турбувалися, чи добре вони влаштовані. Кожен випадковий контакт обов'язково переходив у дружню розмову і закінчувався потиском рук. Там було приємно заблукати, бо негайно знаходилися добровольці -- молоді, старі й малі -- не тільки вказати шлях, а й провести куди потрібно. Особливо дивувала мене усміхнена люб'язність підлітків, які не вагалися відкласти гітару чи зійти з ровера, щоб вислухати і допомогти.
Ще більш неймовірною здавалася поведінка чиновників, клерків, від яких ми всі так потерпаємо вдома. Австрійським службовцям зовсім не властивий звичний для нас лаконічний (читай - солдафонський) стиль спілкування з клієнтами. Кожне звернення "за інстанцією" має там форму дружньої, терплячої й тривалої розмови, в якій чиновник часом здається більш зацікавленим у твоїх справах, ніж ти сам -- перепитує, пропонує варіанти. З незвички можна й запанікувати. В усьому цьому проглядає все та ж невпинна праця багатьох генерацій, яка поступово шліфує не тільки камінь і ландшафт, а й людську поведінку.
Одним з найбільших курйозів Західної Європи лишаються іноземці, особливо ті, що приходять зі Сходу. Попри нові часи, попри те, що черговий раз (чи надовго, чи назавжди?) прорубано вікно до Європи, ми ніяк не можемо вписатися у їхнє життя, хоча б тимчасово...
Дорогою додому я дуже боялася, що після Австрії зміниться моє ставлення до Києва, до всього того, що я люблю і ціную тут. На щастя -- ні, все закінчилося благополучно. І для Австрії. І для Києва.
Австрія-Київ
