«Свято, що завжди з тобою»

Париж очима театрального критика

Цей відомий вислів Хемінгуея сприймався поетичним перебільшенням, поки власні очі, обмацавши Париж, не засвідчили, що то не більше ніж констатація факту. Париж — це справді свято, а надто свято театралізоване, яке вкарбовується в твоє серце назавжди, спомини про яке прояснюють хвилини темного настрою.

Париж схожий на величезну сцену, заповнену декораціями різних епох і жанрів. Життя багато віків грає тут свою одвічну п’єсу, повну трагедій і мелодрам, сліз і сміху, думок і прозрінь. Париж просякнутий духом складної людської гри, великих ілюзій, одвічних конфліктів. Він чуттєвий, емоційний, безпосередній, ритмічний, гнучкий і випещений, як хороший актор. Він чарівник і зрадник. Він коханець у темному плащі плющів, що ніжно пестять хвилі Сени. Він герой, увінчаний тріумфальними арками та пам’ятними колонами. На ньому гарний грим, елегантний костюм. У нього вільне серце, якого вистачає на всіх, на кожного, на людство.

Перше, що при зустрічі впадає в око, — це вишукана декоративність середовища, продуманість ракурсів, довершений смак у доборі кольорів, об’ємів, фактур, деталей оздоби та дрібниць. Яскраві сніжно-білі, ясно-червоні, густо- чорні площини виробничих передмість. Саме місто забудоване примхливо та довільно. Але в цей артистичний безлад діамантами вкраплено вивершені ансамблі. Найелегантнішу Вандомську площу міста, Люксембурзький палац і сад, гостро-шпильний замок Консьєржеві (останній притулок Марії-Антуанетти), пишну зрегульовану площу Конкорд (Згоди), створену на честь її весілля з Людовіком ХIV (тут їй потім відрубали голову), по- військовому сувору еспланаду Дому Інвалідів, де поховано Наполеона, де висять в музеї трофейні російські знамена, де доживають віку інваліди в’єтнамської війни. Один із перших за часом створення архітектурних діамантів — старовинна площа Вогезів. Вона забудована в часи Людовіка ХIII однаковими будинками в три поверхи та чотири вікна по фасаду (тепер би сказали — типовий проект). Тільки палац королеви вивищується чотирма поверхами й короною… камінних димарів. А в кутку площі, перед будинком кардинала Ришельє відбувались всупереч забороні того часу найвідчайдушнішi дуелі (заборона видана кардиналом після того, як на поєдинку було вбито його брата). В цьому одразу цілий букет сюжетів, конфліктів і жанрів житейського театру.

Щоб побачити це чудо — практично замкнений чотирикутник сцени площі Вогезів, — треба розсунути три інтермедійні завіси: спочатку увійти в щілину високого під’їзду старовинного будинку, пройти ним до внутрішнього подвір’ячка, закритого старою віллою, наскрізь минути і її під’їзд, знову перетнути подвір’я з партерним садочком і біломармуровими персонажами, а потім уже крізь невелику арку третього будинку вийти на площу Вогезів, яка розкриється погляду з-під брів суцільних аркад, що захищають нас, як колись маркізів і віконтів, від паризької грози.

На іншому кінці паризьких століть височить новітній хмарочосний район Дефанс. Він завершує на межі міста стрімку горизонталь, що починається від серця міста, від Лувру, зі скляної піраміди Пеї над підземним входом до музею, перетинає площу Згоди (Конкорд) через єгипетський обеліск Наполеона, стримить Єлисейськими полями, ліва сторона яких золота (жовті фари зустрічної армади транспорту), а права червона (габаритні вогні передніх машин), пірнає в Тріумфальну арку на площі Зірки (Етуаль), власне, тепер площа Шарля де Голля, обидві назви використовують через риску, бо парижани не дійшли згоди щодо перейменування цього славетного місця — конфлікт вирішили плюралізмом. Тут до Тріумфальної арки збігаються дванадцять вулиць (звідси й назва Зірка). А вісь Парижа прямує далі, лишаючи збоку стайно-подібне одоробало радянського посольства, яке відкривав месьє Брежнефф, і вилітає в простір неба та космосу через раму Нової Тріумфальної арки, в прорізі якої може цілком поміститися Нотр дам де Парі (Собор Паризької Богоматері). З аскетичними білими площинами циклопічної Нової арки її архітектор датчанин Спіклсен закомпанував вільні хвилі художньо-дірявих полотен, що нагадують вітрила (насправді цупкі конструкції). Ними прикрито вхід до ліфтів у центрі арочного простору. Ці полотна дуже нагадали продірявлене небо вистави «В ніч місячного затемнення» — геніальна робота сценографа Д. Лідера в Київському театрі ім. І. Франка. Таким чином, із реалій «Трьох мушкетерів» ви прямуєте буквально навпростець до фантазій Уелса, Замятіна, Винниченка.

Район Дефанс — це своєрідний театр майбутнього. Тут увесь транспорт заховано під землю, а ви перевтілюєтесь у керролівську Алісу та крізь малесенькі дверцята підземної автостоянки потрапляєте до країни чудес, де цілий квартал вулиць із багатоповерховими будинками та живим височенним бамбуком замість традиційних паризьких (як і київських) каштанів зібрано під одним дахом. А на величезній сцені центральної площі, завершеної гігантськими мармуровими сходами Нової арки, можна грати що завгодно — від старту автоперегонів Париж — Даккар до фінальної битви «Річарда III» чи «Макбета».

Та на цій сцені свою п’єсу грають дивовижні актори — самі хмарочоси. Ось виструнчився елегантний золотаво- чорний блискучий «месьє». А поруч срібною хвилею вигнулась трохи менша діамантова «мадам». Їхні дзеркальні поверхні відбивають абриси один одного…

Париж прекрасно володіє мистецтвом світла. Його сцена — тротуари — сяє рампою суцільних вітрин. Перші поверхи будинків — це незліченні салони й крамнички, ресторани й кафе, виставки й офіси. Ніде ніяких штор і фіранок, ніхто не ховається за куліси — люди продають, купують, їдять, п’ють, працюють публічно, на очах у всіх. І тільки вікна верхніх, приватних помешкань наглухо зашторено. Інакше сяйво художньої підсвітки будинків заливало б кімнати, та й інтимний дух сім’ї чи окремої долі бережеться від сторонніх очей.

А інтимність Париж цінує й культивує — свічками в бокалах на маленьких столиках у кафе, приглушеним освітленням тихих ресторанів, різноманітними деталями побуту й архітектури. Кожен будинок підсвічено непомітними джерелами світла, в основному знизу, щоб найвигідніше проступили всі об’єми споруди. Нема «лобового» світла через вулицю, що стирає «риси обличчя» будинку. І сама «Мадам ля Тур» — Ейфелева вежа — підсвічена не ззовні, а… всередину. Чим нагадує коштовне золоте брабантське мереживо. І ніде нема цього брутального «денного» світла. Загальний тон теплий, золотавий. Народжується він від свічки на столі і вогню в каміні. Ялинки, невеликі, пухнасті, спеціально вирощені, або вічнозелені туї, що грають їхню роль, мерехтять пульсуючими лампочками, а часом спалахують фіолетовими бризками електричного бенгальського вогню. Світло в коридорі готелю горить стільки, скільки потрібно, щоб поволі дійти до кімнати, а в номері запалюється тільки тоді, коли в скриньку на стіні вкладається плаский пластмасовий прямокутник магнітного ключа від дверей. Залишаючи номер, ви, звичайно, берете ключ-пластинку з собою, відповідно вимикаючи разом всі світильники в кімнатах… А на вулиці грає світлова феєрія. Космонавти твердять, що найбільш яскраві міста на нічній планеті — Париж і Токіо. А прилетівши назад в Москву, зустрічаєш на шереметьєвській дорозі два ланцюжки рідких ліхтарів, що ледь тьмяніють в навколишньому мороці. Виникають лиховісні табірні асоціації.

До речі, енергетика Франції — в значному відсотку атомна, але чомусь це не дуже непокоїть її громадян. Можливо, тому, що французи легковажна нація? Хто знає. А може, тому, що вони артистичні і не б’ють кувалдами по електроніці, звикли бути уважними, гідно-запопадливими, мислити гармонійно і цінувати середовище, подароване їм Історією та Природою. Хоча б свій Париж. Місто практично без запахів, бо сміття складається в чорні цупкі поліетиленові мішки, які пізно ввечері міцно зав’язаними виставляються на вулицю, де серед ночі їх тихо і непомітно підбирає закритий сміттєвоз. Авто (а їх хмари) працюють на очищеному паливі, нема ні диму, ні смороду, і годі шукати тут дим-димок, мов дівочі літа. Не той тепер Париж, річка Сена не та.

Нема в Парижі голубів і ворон, які так вразили, як виявилось, акторів театру Комеді Франсез на гастролях у Києві. Тому ніякі «візитівки» цього паразитичного птаства не заважають милуватися коштовностями міста. Тротуари прибираються вуличними біло-зеленими пилососами — моторолерами, за кермом яких здебільшого негри в таких самих біло-зелених комбінезонах. І тому коли з чистеньких Великих Бульварів потрапляєш на перпендикулярну їм вуличку Сен-Дені, де через кожні п’ять-десять метрів, як сфінкси незворушні, вистоюють свій заробіток ледь одягнені (взимку!) проститутки, а повз них густим струмком дефілюють роботодавці-чоловіки, звичайне вуличне сміття на бруківці і темні западини зловісних під’їздів виглядають продуманою декорацією в стилі андерграунду.

Артистизм французів відчувається на кожному кроці. Від високомистецького імені гіда — Рафаель і високонаукового імені юного водія туристичного автобуса — Паскаль до звичайного ходіння по вулицях: на вузьких тротуарах ніхто тебе не штовхне. Ось де буквально розумієш російський прикметник «обходительный» — той, хто обминув, «обошел» тебе. Не дай, Боже, ти за своєю азіатською роззявленістю необережно зачепиш когось плечем або сумкою — на тебе виллється злива… вибачень і пардонів постраждалої сторони. Полісмен, зауваживши, що ти прямуєш до нього із запитанням, починає посміхатися тобі за двадцять кроків, наче дочекався нарешті подарованого тобою побачення. У продавця, що почув твоє автоматичне «мерсі» за покупку, очі стають квадратними — це він засипле вас словами вдячності, ще й поступиться ціною, аби тільки купили, аби прийшли до нього ще раз. А як вишукано буде запаковано ваше придбання, в який папір, пакет, стрічку, — наче новорічний подарунок. І швидко, рухами фокусника — артистично!

Артистичний Паскаль за кермом автобуса серед армади собі подібних. Артистичний Рафаель за мікрофоном, він тонко вловлює настрій, міру втоми подорожніх, пропускає повз вуха грубі дотепи наших доморослих гострословів, наче не розуміючи російської. Він і історію Франції подає, наче глядач, що бачив колись всі ті події на театрі життя — не через арифметику дат і номерів Людовіків, Карлів і Генріхів (це можна прочитати в підручнику), а через мізансцени подій (з тих дверей вийшов, а на цих сходах бився на шпагах, а тих гугенотів повісили он на тому балконі), через інтриги їхніх любовних пригод, сум’яття характерів, боріння високих і низьких пристрастей, сюжети крутих поворотів долі, від чого історія олюднюється, оживає, конкретизується, починає дихати тобі в потилицю.

Артистичний портьє готелю, що пам’ятає тебе в обличчя і вихваляє твої два французьких слова. Гарсон, що наливає тобі каву чи обов’язкове бургундське до обіду, продавець, що зважує і пакує авокадо. А незабутнє враження вечері в ресторані «Дю Прокоп», де завсідником був Вольтер і зберігається його мармуровий столик з відбитим кутом, де вікна дивляться на залишок стародавньої задньої стіни славетного театру «Бургундський готель». Кажуть, відвідувачі ресторану чули зі сцени через вулицю могутні голоси Клерон, Дюменіль та інших видатних артистів французького театру XVII—XVIII століть.

Що ж таке — артистизм французів? Ментальна риса нації? Можливо, і навіть так. Але не менше це й професіоналізм людини в тій справі, якою вона займається. А це і є підмурок культури.

Артистизм нації проявляється і у віртуозному володінні мистецтвом творення атмосфери, настрою, необхідної тональності. Французи, мабуть, здогадались, що велике полотно людського життя висновується з дрібниць, з деталей. Актор-професіонал теж знає ціну виразній деталі, образній подробиці, з яких ліпить багатобарвний характер свого героя і всю його долю.

Французи приділяють дріб’язкам життя надзвичайну увагу. Двері нечутного — старого! — ліфта в найскромнішому готельчику не грюкають, а досилаються магнітом. Металевий стіл умивальника підігрітий, щоб розібрана на ніч людина не здригалась від холодного дотику. Як і всі артистичні натури, французи полюбляють квіти. Крім безлічі живих, широко використовують штучні, але зроблені так, що треба їх помацати, щоб розрізнити. Квіти у маленьких і величезних вазах, короткі і довгі, в сполученні з сухими злаками і зеленню туї, квіти скрізь — в спальнях, ресторанах, в музеях.

Як геніальний сценограф, Париж грає простором, об’ємом, фактурою, мізансценою. Собор Паризької Богоматері в камінному мереживі аркбутанів, скульптур і химер на перший погляд ззовні виглядає невеличким — де той роман Гюго вмістився б? Та зсередини він втричі більший. Простір його наче згорнутий всередину, в самого себе, а потім вибухово розгортається догори, до неба, до Бога.

Кришталева піраміда Пеї (американо-китайського архітектора) в центрі Луврського каре спочатку боляче ображає погляд своєю несумісністю з ліпниною і портиками палацу. Серцем розумієш Мопассана, що тікав, обурений від Ейфелевої вежі. Та чим більше вдивляєшся в класичні пропорції шкляної споруди, тим ближче до прадавності, вічності. Вночі підсвічений діамант піраміди на темному оксамиті палацу здається коштовністю, зроненою котримсь з королів. А вдень, глянувши на ідеально прозорі, і від того майже непомітні, трикутні стільники конструкції Пеї, розумієш, згоджуєшся, що парадокс зближення старовинного палацу і новітньої піраміди прокладає складну часову вертикаль. Починається вона від витоків земної цивілізації, для якої трикутник — магічна фігура, а піраміда — сакральний об’єм. Далі проходить через витоки Парижу — пірамідою прикриті розкопані в процесі будівництва залишки прадавньої могутньої вежі (по-скандинавському «ловр», звідси «лувр»), первісного на тім місці замку ХII століття. Далі час стримить через три століття розквіту французького абсолютизму, бо протягом ХVI—ХIХ столiть кожний король щось добудовував до Лувру. І, нарешті, через акцентований конструктивізм сьогодення — сам витвір Пеї, що є своєрідним парафразом шедевру Ейфеля, часовий вектор лине у майбутнє, тобто у вічність.

Париж на парадокси мастак. Серед затишних кварталів старого міста, які легко уявити перегородженими барикадами і задимленими порохом революцій, раптом виникає споруда, що нагадує вивернуті назовні тельбухи. Це на місці славетного ринку, прозваного черевом Парижа, звивається по фасаду архітектурними кишками — різнокольоровими тонкими і товстими трубами комунікацій та прозорими тунелями ескалаторів — Бобур, культурний центр імені Помпіду. Поки що серцю миліший готичний силует сусідньої церкви Сен-Мері, біля якої загинув легендарний Гаврош (особа, до речі, історична).

А єднає ці дві протилежності — Бобур і Сен-Мері — невеликий сквер з фонтаном за мотивами музики Стравінського з яскравими різнокольоровими в модерністичному дусі фігурами Петрушки, Весни, etc. А біля дому, де помер Мольєр, — фонтан Мольєра. А на маленькій площі Ростана фонтан з безлічі тоненьких струмочків відтворює образ Принцеси Мрії. От уявіть собі Принцесу Мрію і ви побачите той фонтан.

А який же артистизм, який парадокс без гумору? Париж вміє сміятися. Може, не реготати, а скоріше посміхатися. Це навіть накладає свій вічний грим на обличчя нації: у більшості французів трохи підняті куточки губ, ледь примружені очі з промінчиками легких зморщечок до скронь. Згадайте обличчя президента Міттерана, артиста Бельмондо, космонавта Кретьєна. «Гумор — це вміння говорити смішно про речі серйозні і серйозно про речі смішні, не сприймаючи водночас самого себе всерйоз», — визначив цю рису французький гуморист П’єр Даніно. Париж саме так і робить. При вокзалі Сен-Лазар височать дві скульптури: з одного боку купа величезних чемоданів, а з другого — купа годинників. Бо що таке вокзал? Це валіза і час. Мідне сонечко центру Парижа на бруківці перед собором Нотр Дам треба почовгати черевиком — і тоді є шанс ще раз повернутись сюди. Чи ж не диво, що сонечко те сяє? А площа Пале-Рояль перед Міністерством культури заставлена чи то цирковими тумбами в біло-червону смужку, чи то велетенськими канотьє, чи то пеньками спиляних колон — боротьба з автомобілістами, що полюбляли, приїжджаючи на виставу в Комеді Франсез, паркувати тут свої лімузини, воліючи навіть платити високі штрафи. Париж посміхається…

Хоча поруч з сяючими підмостками міста є в Парижі і своє закулісне життя, є свої трюми (підземелля старовинної каналізації, куди водять екскурсії) і колосники (Ейфелева вежа, з якої видно, що планшет сцени міста плаский- плаский, лише з плунжером Монмартру), є свої гримерні і костюмерні (численні магазинчики по перших поверхах). На тротуарах вилежують свій страйк протесту негри, яких виселяють з країни через нестачу роботи. В маленькому бістро на глухій вулиці п’є свою чашку бульйону старий клошар, що з принципу живе під мостом. В неймовірному лахмітті, в підв’язаному колишнім кашне колишньому капелюсі з обдряпаними крисами і з до чорна брудними покрученими руками, він своєрідно живописний, театралізовано-костюмний і моторошно посміхається вам крізь скло беззубим ротом. А поруч з ним всілася за завинуті столики кампанія євреїв у ярмулках, пейсах, білих шарфах і довгих чорних лапсердаках — зблизили голови, щось обговорюють.

Страшна колотнеча в дешевих магазинах «Таті». Тут в принизливих умовах ажіотажного порпання в металевих коробах купують уцінені речі найбідніші люди. Рожево-сині картаті пакети і торби з написом «ТАТІ» — тавро бідності, наївний грим жебрацтва. Раз на тиждень господарі «Таті» вирубають світло в магазині на хвилинку милосердя. Що встиг схопити в темряві — твоє. Тільки ніхто не знає «миті Х».

І все ж Париж тебе любить, як театр любить свого глядача. Він хоче подобатись і подобається. Він прагне бути цікавим — і зацікавлює. Він воліє чарувати — і чарує. Сюди потрапляєш, як в протилежний світ, в якому все спрямовано на людину, створено для людини. За вас продумано кожний крок і зроблено так, щоб цей крок був для вас легким, приємним і запам’ятовувався назавжди. О другій годині ночі можна купити на вулиці дивні фрукти або щось перекусити. Туалети пахнуть фіалками і автоматично миються від стін до підлоги, щойно зачиняються після вас двері. В цьому зворотному світі і проблеми протилежні: як розподілити свої можливості — фінансові, часові і власних сил.

Транспорт в столиці Франції — власні лімузини, таксі, автобуси і метро. Ні скреготу трамваїв, ні потворного плетива тролейбусних дротів. Метро старовинне, функціональне і дуже розгалужене. Його лінії позначені номерами і тому зрозумілі всім. Найбільш потужні автомагістралі старого міста сховані під землю, в численні тунелі. Враження — ніби планшет Парижа стоїть на суцільних трюмах, як сцена з декораціями в театрі.

Та Парижем треба ходити пішки. І тоді від подробиць побуту поринаєш в світ поезії, історії і казки. Все, що знано і уявлено зі сторінок світової літератури, з картин художників і фотографій, наче проявляється, набирає конкретності і масштабно співвідноситься з твоєю постаттю і душею. Вияснюються несподіванки, які можна зрозуміти лише власними очима. Наприклад, амфітеатрові крутизну монмартрових вуличок і партерну площинність міста в цілому. Або сприйняти нові аспекти в трактуванні характерів дійових осіб мистецтва — Оскара Уайльда чи Сари Бернар через їхні надгробки на кладовищі Пер-ля-Шез. Грішно-геніальний англійський письменник придавлений до чужої землі важкою горизонтальною стелою сірого граніту в мученицькому образі ангела, що впав. А божественного таланту актриса не хотіла лежати в лоні землі, і її саркофаг поставили на землю, збудувавши над ним маленький храм античного стилю. Наразі я була вражена, побачивши нещодавно у Києві виставу театру ім. Лесі Українки про Сару Бернар, де художник Вакарчук побудував на сцені фрагмент античного храму, хіба що високого, а в Парижі він не був і надгробку актриси не бачив…

В Парижі ти щохвилини відчуваєш себе глядачем і актором одночасно. Місто грає з тобою, то відсторонено демонструючи себе, то підкидаючи все нові й нові ролі і драматичні ситуації. Гідність твоя прокидається, душа випростовується, сила прибуває, гарний настрій приперчує життя.

Я не знаю людини, яка б не любила Париж. Тут страждали, мучились, гинули — але його любили. Він затишний і непередбачуваний, яскравий і несподіваний, вишуканий і благородно простий. Якийсь дивно свій, домашній, близький. І водночас по ньому бродиш, як по мрії, по роману, по задзеркаллю…

Кар же тем, мон Парі!

Як тебе не любити, Парижу мій!