Одного ранку в Парижі

Одного ранку я неспішно крокувала до острова Сіте, аби попити ранкової кави в улюбленому ресторанчику навпроти головного, після Реймського, готичного собору Франції. І хоч ціни на каву аж ніяк не поступалися гламурному Starbucks, стаканчик від якого міг назбирати мені багато лайків в Інстаграмі, саме тут можна було дістати живі враження, споглядаючи за справжніми парижанами. Скажімо, милі парочки пенсіонерів весь час трималися за руки і замовляли подвійний еспресо, а енергійні й завжди голодні студенти Сорбонни пили капучіно, попередньо поласувавши комплексним обідом та кількома келихами вина. Плюс — дивовижний вид на Сену і Нотр-Дам. І я, в очікуванні чарівного смаку ніжної кавової пінки, пришвидшила ходу. Втім, дещо збило мене з наміченого курсу, тож кави я того ранку так і не попила.

Мою увагу привернула нібито антикварна крамниця, на вітринах якої красувалися канцтовари минулих століть: пір’я для каліграфії, штемпелі, велика банка чорнил та листи, скріплені сургучевими печатками. Уважно роздивившись усі ці вишукані речі, я зайшла всередину і просто ахнула від дива. То була не просто крамниця канцелярських дрібничок, а ніби вікно у світ старовини і традицій, такий незрозумілий, дивовижний та по-паризьки елегантний. Дитина, котра виросла на А-Ба-Ба-Га-Ла-Магівських книжках, могла б це порівняти зі світом Гаррі Поттера. Бо ж певна магія тут, безперечно, була. І її відчували всі іноземні туристи, які сновигали крамничкою так само захоплені, як і я. Ми всі, затамувавши подих, обережно розглядали різноманітний папір для листів, конверти з химерними візерунками, чорнильниці, мапи, олівці, перові ручки, шкіряні нотатники й десятки підписаних та непідписаних листівок. «Аж боязко цього торкатися», — гадала я і помітила подібне враження в очах китайця, котрий стояв неподалік. Ми боялися потривожити, порушити чи хоч якось сполохнути цей чарівливий світ, який живе за власними правилами.

Однак наші спільні з китайцем враження й побоювання перервав легкий вітерець, що увірвався до крамнички разом з усміхненим розпашілим французом. Новоприбулий весело привітався з продавцем, тобто господарем крамниці, нашвидкуруч схопив стос папірців по двадцять два євро кожен, пару конвертів, щось незрозуміле бовкнув нам французькою і, розплатившись, так само квапливо вискочив на вулицю. Ця коротка сцена настільки вразила нас, що ми з китайцем теж скоренько пішли собі, відчувши себе зайвими.

Продовживши свою вже безцільну прогулянку, я замислилася, чому ж природна поведінка француза в цьому храмі паперових виробів, позбавлена зайвого пієтету, здивувала нас. Напевно, свою роль відіграла сума, залишена французом у крамниці. Для українців, які літають лоукостами й їдять у кафе за кордоном максимум раз на день, вона настільки космічна, що я навіть не дозволила цій цифрі надовго затриматись у моїй голові. Але ж була інша причина — для француза крамниця не була чимось невідомим та атракційним, частинкою «свята, яке завжди з тобою». Для нього це буденність, звична і зрозуміла. Він скуповується там так само, як і в супермаркетах чи магазинах побутових товарів. «Отже, для французів ці дорогущі канцтовари не менш потрібні. Вони надсилають на свята одне одному унікальні хендмейдівські листівки, пишуть справжні листи, красиво вимальовуючи ім’я адресата на папері. Може, навіть наносять на них крапельку парфуму», — мрійливо уявляла собі я.

Зачарована власними фантазіями, я майже дійшла до першочергово потрібного мені місця, але замість того, щоб попити кави, вирішила повернутися до тієї ж крамниці: «Я ж журналіст, зараз докладно розпитаю про все в інтелігентного господаря і, як повернуся додому, напишу матеріал». Як французам вдалося зберегти цю традицію? Як українцям повернути її? Скільки років цій крамниці, і чи діди-прадіди її господаря теж займалися цією справою? Я формулювала запитання англійською й раділа, що маю при собі посвідчення. Отже, я бадьоро відчинила двері крамниці й одразу попрямувала до столу продавця. «Hi! Do you speak English?» — майже впевнено випалила я. Господар дивився на мене і мовчав. Мої очі благали про відповідь, я вже навіть встигла у своїй уяві відмовитись не лише від кави, а й від обіду на користь якої-небудь листівки із крамниці, аби розмова пішла жвавіше. Але секунд за тридцять він засмучено промовив фразу, яку я найменше очікувала почути в центрі одного з найбільших туристичних міст Європи: «No, sorry». Все, надія дізнатися, як же насправді пишуть листи у Франції, покинула мене.

Хоч кави того ранку я так і не попила, все одно нічого не купила в тій неймовірній крамничці. Будь-яка придбана мною дрібниця загубилася б серед домашнього мотлоху. Речі, зібрані тут, — не сувеніри, вони мають існувати в системі. Експонуватися для нашого подиву і продаватися для тих, хто вже осягнув мистецтво вишукано жити.

P.S. Доведеться українцям власноруч опановувати цю науку, наслідуючи гетьманів Мазепу та Скоропадського, князів Острозьких чи родину Косачів-Драгоманових. Або ж — вчити французьку.