Небесні гори

Про «призовий» похід київських туристів Центральним Тянь-Шанем

Туризм — явище масове. Він багатогранний, кожен знаходить у ньому своє. Один із різновидів туризму — спортивний (самодіяльний за радянських часів), який поєднує в собі і спорт, і пізнання неповторного у своєму розмаїтті світу, і найкращий відпочинок від «суеты городов». На відміну від подорожей за посередництвом туристичних фірм, спортивний туризм має ті незаперечні переваги, що дає змогу при менших затратах набагато більше побачити і досягнути, повноцінніше використати швидкоплинні дні подорожі. Адже кожна група мандрує індивідуальним, нею розробленим і зареєстрованим у туристському клубі маршрутом, що максимально враховує досвід і можливості туристів, їхні інтереси та побажання. Напевно, саме в цьому міститься секрет його популярності, незважаючи на численні негативні зміни останніх часів. Уже на початку 1990-х років, не будучи комерційною структурою, припинив існування Київський міський турклуб. А в 2005 — 2006 роках виселили із невеликого підвального приміщення Київський обласний турклуб, який обслуговував туристів Києва та області. І до цього часу столиця Україна фактично не має власного турклубу, а спортивний туризм тримається на ентузіазмі найбільш відданих своєму захопленню туристів. Завдяки їм він продовжує жити і розвиватися. Працює Федерація спортивного туризму України, з початку 2000-х років відновилися чемпіонати України зі спортивного туризму. Значно розширилася географія походів, зросла їхня технічна складність.

Чим же є спортивний туризм? Відповідь дасть поданий нижче матеріал про гірський похід київських туристів по Центральному Тянь-Шаню. Керівник походу Олексій Михацький розробив неординарний маршрут і провів по ньому групу з десяти туристів. За підсумками минулого року цей похід посів третє місце в чемпіонаті України і перше місце у Відкритому кубку Федерації (брали участь також команди Білорусі, Молдови, Казахстану) серед походів третьої категорії складності. Отже, далі — подорож рідко відвідуваною мандрівниками східною частиною водороздільного хребта Терскей-Алатау (Центральний Тянь-Шань).


Бівуак перед проходження першого перевалу

ШЛЯХ У ГОРИ

...Літня ніч виявилася занадто швидкоплинною, адже ми летіли назустріч сонцю. На світанку літак приземлився в аеропорту «Алмати». Прикордонний контроль із заповненням міграційних карт, отримання багажу і ранкову зорю ми зустріли на землі Казахстану. В аеропорту на нас уже чекав заздалегідь замовлений мікроавтобус. Попереду — тривала автомобільна подорож до розташованого на південь від озера Іссик-куль обласного центру Киргизстану — міста Каракол (колишній Пржевальськ). Із нього, власне, стартував наш похід. Серед цікавинок міста зазвичай відвідують меморіальний комплекс, присвячений Пржевальському. Предок цього видатного дослідника Центральної Азії, згідно з музейною інформацією, був запорізьким козаком. У Караколі комфортно переночували в будинку фірми-перевізника. Далі єдиним нашим помешканням за будь-якої погоди буде лише намет. Тож перед блуканнями на захмарних висотах по льодовиках та снігах трохи поніжились на досить людному міському пляжі, купаючись в Іссик-Кулі — одному із найбільших високогірних озер, яке за площею поступається лише озеру Тітікака (Південна Америка).


Крижані поля льодовика Таштектор

ВЕРТИКАЛЬНИЙ СВІТ ДОВКОЛА НАС

Своєрідною візитівкою району подорожі є гостроверхі, подібні до колон тянь-шанські ялини. Вони покривають розташовані на північ від хребта Терскей-Алатау ущелини. Однією з таких ущелин уздовж річки Аксу ми маємо підійти до цього хребта. Потім маршрут проляже по північних та південних його схилах з проходженням найвищих на маршруті перевалів. І наостанок — спуск до альптабору Каракал.


Північні відроги хребта Терскей-Алатау

Початок найважчий: у рюкзаках, крім необхідного для подорожі в горах спорядження, маємо також продукти на весь похід, а організм ще не звик до екстремальних навантажень за умов розрідженого повітря. Тому частину харчів заховали в каменях, щоб забрати їх через кілька днів. Вечерю готували під пильними поглядами стада корів, які задля цього кинули пастися. А зранку вирушили в акліматизаційний радіальний вихід на висоту приблизно 3900 м. Короткочасне перебування на такій висоті дає змогу в подальшому уникнути гірської хвороби. Піднімалися спочатку альпійськими луками, де цвіли примули, фіолетові й білі фіалки, жовті маки, білі каменоломні, альпійські айстри, а вище — едельвейси. Далі по кам’янистому гребню, застосовуючи місцями просте лазіння по скелях і завалах брил, досягнули висоти 3900 м. Чудова погода і такі ж панорами! Вдалині сяяли вічними снігами вершини хребта Терскей-Алатау, а на передньому плані віддзеркалювали синє небо два моренних озера.


Вертикальний світ Небесних гір

З наступного дня починалися «справжні» перевали — з характерним для високих гір калейдоскопом змін пір року упродовж доби — від зими до літа й навпаки, а також із застосуванням альпіністського спорядження в перебігу їх проходження. Першим був перевал Комкора Думенка (висота 4200 м). Заночували на снігу неподалік від зльоту на перевал. Висота 3960 м. Увечері над нами прогуркотіла гроза. Щоб устигнути пройти перевал за сприятливої погоди, прокинулись удосвіта. Навколо — обширне засніжене плато. Глибокий сніг укривав тріщини, створюючи ілюзію безпечності шляху. Але провалювання в них могло закінчитися вільним падінням у десятки метрів. Тож довелося зв’язатися. І невдовзі перед нами височів крутий льодовий схил, підрізаний посередині широкою підгірною тріщиною з нависаючим верхнім краєм. Здолати його можна лише в «кішках» за допомогою альпіністських мотузок. Усього навішано п’ять 40-метрових мотузок.


Останній перевал походу

У турі (складеній із каменів пірамідці) знайшли записку, датовану 1977 р. Понад 40 років на перевалі ніхто не був! Із цього погляду відкривався пологий льодовик внизу. А далі, скільки сягало око — хаос гостроверхих засніжених вершин та льодовиків, над якими уже нависали важкі дощові хмари. Тож без зволікань почали спуск по мотузяних перилах — спочатку крутими скелями, а далі сніжним схилом. За цей час гори поглинула сіра мла, з якої посипалася густа сніжна крупа. Негоду перечекали під тентом, потім льодовиком, провалюючись у насті, спустилися до більш-менш придатного для ночівлі місця.

Зранку ясно, підморозило. Через непростий, з крутими осипами та скелями перевал Ульяновських політехніків ми мали повернутися в ущелину Аксу. Зважаючи на реальну небезпеку каменепадів під час підйому, керівник вирішив пройти ще не ходженим маршрутом. Вершина виявилася чудовою панорамною точкою, з якої врізнобіч відкриваються далекі й близькі горизонти. Цього дня наша група здійснила першопроходження перевалу, який ми назвали перевалом Київських політехніків.


Кияни і одесити після закінчення походу

Потім був день відпочинку. Спустившись в ущелину, забрали сховані в каменях харчі. Під час їх розподілу до нас завітало стадо биків та корів. Вони не приховували своїх намірів загарбати нашу поживу, адже ми зайняли їхню територію. Майже впритул до наметів підійшов, грізно ревучи, здоровенний бугай. Розмахування палицями та льодорубами не допомагали. Нарешті керівника осінила вдала думка, і він прив’язав до трекінгової палиці репшнур. Тоді непрохані гості відступили. Адже те, що для нас спорядження, для них — добре відомий батіг.

КРИЖАНА РОМАНТИКА

Після короткого перепочинку в комфортних умовах — знову повернення у зиму. І проходження двох перевалів — розташованого майже поруч з хребтом Терскей-Алатау перевалу Тургень (3800 м) і в самому хребті — перевалу Тургень Південно-Східний (4400 м). На крутому підйомі до льодовика погода нас «порадувала» дощем та пронизливим вітром. А на льодовику групу оповила туманна імла, знизивши видимість до десятка метрів. Під вечір по крутому снігу вийшли на перевал. Хмарно, незатишно, вершини в тумані. Намети встановили зі східного, захищеного від вітру боку сідловини. Води немає, тож для приготування вечері та сніданку топили сніг.

Настав ранок з невеликою хмарністю і тим же холодним пронизливим вітром. Але бівуак рано освітило сонце, що трохи додало комфорту й пом’якшило суворі краєвиди довкола. Просто перед нами височів Терскей-Алатау. Сніданок, короткі збори — і знову рух у зв’язках сніжними полями з втомливим топтанням слідів. Опівдні крутим сніжним зльотом піднялися на перевал Тургень Південно-Східний і водночас на гребінь хребта Терскей-Алатау. За ним на сотні кілометрів розкинулися майже безлюдні простори Внутрішнього Тянь-Шаню, настільки суворі й непридатні для постійного проживання там умови.


Проходження льодопаду

Після простого підйому на групу чекав спуск крутим кулуаром у скельній стіні. Далі під ногами вже не скелі, а значний, розірваний тріщинами і льодопадом льодовик. Ним до вечора спустилися на морени, де ночувати комфортніше, аніж на снігу.

Десятий день походу приніс короткочасне тепле літо. На шляху до найвищого на маршруті перевалу Широкий (4440 м) на луговій терасі вирішили відпочити, просушити спорядження після вчорашньої негоди і позасмагати — така нагода траплялася нечасто.

На ночівлю зупинилися біля підніжжя страхітливого льодопаду, що веде на перевал. На підйомі найяскравіші враження залишило не проходження цього льодопаду — його ми обійшли лівою гілкою льодовика. Закарбувалися в пам’яті широкі, по-зимовому засніжені простори, спокійний сніжний гребінь з сідловиною перевалу Широкий, а також безмежні панорами, які відкривалися з нього врізнобіч за малохмарної погоди. А на спуску на північ льодовиком Таштектор додавала екстриму дуже реальна можливість провалитися у приховані під глибоким снігом тріщини і в кращому разі — відчути під ногами порожнечу. Заночували біля моренного озерця в навдивовижу мальовничому місці з альпійськими квітами. Увечері несподівано підступив атмосферний фронт, різко похмарилося. Уночі йшов дощ. Похмура дощова погода супроводжувала нас до початку підйому на останній на маршруті перевал Кокбор. Важкопрохідні чагарники на крутосхилі змінилися завалами великих слизьких каменів. Обідати довелося нашвидкуруч під дощем. На ночівлю зупинилися в лісі перед злиттям річок Таштектор і Чон-Узень.

Родзинкою наступного дня стали переправи. Річка Таштектор — доволі велика й бурхлива. Мостів немає. Біля місця бівуаку вона розливається на три рукави, що полегшило нам переправи.

А через день наші намети вже стояли на сніжному полі біля останнього перевалу Кокбор (4400 м). Праворуч височіють ефектні скелі з простим перевалом Скельний замок. Ліворуч через хребет Терскей-Алатау веде на південь важкопрохідний перевал Україна. Перед нами — підрізаний по всій ширині тріщиною зліт. Над тріщиною — відкритий лід крутизною приблизно 45?.

На самому перевалі ясно, тихо, лише чечевицеподібні хмари знову віщували негоду. Зовсім близько виблискували на сонці снігами «п’ятитисячники» — піки Джигіт і Каракал (5216 м). Простий спуск вивів на льодовик, ніби розірваний поперечними тріщинами, які укривав глибокий сніг, тож нам знову довелося зв’язатися. В одну із таких прихованих тріщин провалився керівник групи, який ішов першим.

Увечері ми дійшли до трав’янистого пагорбу — чудового місця для бівуаку. Навпроти височіє гора Джигіт. А внизу, на острівці між рукавами річки, вперше за півмісяця побачили два намети.

Перехід до альптабору «Каракал» виявився не таким простим, як гадалося. Під дощем довелося долати завали різнокаліберних слизьких каменів. Та ось «каменоломні» залишилися позаду, почалися ялини і спуск в ущелину Каракал. Небо несподівано очистилося від хмар, потеплішало. Прокладена по дну ущелини ґрунтівка привела на значну галявину з юртами та іншими будівлями альптабору. Похід завершили майже одночасно з одеситами, намети яких ми бачили на останній ночівлі. Вони пройшли похід п’ятої категорії складності (керівник Олександр Павлов). Це була єдина туристська група, яку ми зустрічали під час тривалої подорожі. Через годину разом з одеситами ми виїхали в Каракал.