Місто Андерсена

Звабливе слово «Копенгаген» я ще замолоду читав на довгих сірих вагонах, що прямували німецькими залізницями. Це місто Ганса Хрістіана Андерсена. Моя подорож до нього виявилася сповненою майже казкових несподіванок. Сам письменник не народився у столиці Данії, але тут він написав усі свої твори і здобув світову славу. Що ж нагадує про автора «Русалоньки» в сьогоднішньому Копенгагені?

«Рейс до Таллінна затримується, тому потрапити до Копенгагена ви вже не встигнете. Мерщій біжіть, хай вам змінять маршрут!» — чую від працівника авіакомпанії. Отакої! Але все омріяне завжди отримуєш не задарма: за здійснення мрій доводиться платити нервами й метушнею. Що ж, летимо через Ригу. І от нарешті аеропорт Каструп, від якого до центра міста можна доїхати поїздом за якихось 12 хвилин.

Урочиста і сувора будівля залізничного вокзалу. Самим своїм виглядом вона начебто попереджає — ви вже в казковому місті, але не чекайте, що воно так легко і просто відкриє вам свої таємниці...

ВІЧНИЙ І НЕЗМІННИЙ НЮХАУН

Я був переконаний, що в Копенгагені на мене чекатиме чимало загадок, які мені пощастить розгадати. Це виглядало дещо самовпевнено. Адже під кутом зору літературознавства всі реалії, пов’язані з казками Андерсена, уже давно вивчені-перевивчені. Наївно вважати, що ти самотужки зможеш віднайти що-небудь досі не помічене і не описане тисячу разів. Утім, коли йдеться про казки, не варто бути скептиком. Згадаймо останні фрази «Дюймовочки»: «Ластівка знову полетіла з вирію далеко, далеко — до Данії. Там у неї було маленьке гніздечко, саме над вікном чоловіка, котрий уміє розповідати казки. Йому вона й заспівала своє «кві-віт», а від нього й ми дізналися про цю історію». Що ж це означає? Мабуть, автор уявляв собі, що одна з головних героїнь його знаменитої казки мешкала під дахом його будинку! Не було нічого простішого, ніж з’ясувати точну адресу. Адже «Дюймовочку» Андерсен написав для своєї першої збірки казок, яка вийшла 1835 року. Добре відомо, що саме тоді він протягом кількох місяців мешкав на Нюхаун, 20. Зробивши це відкриття, я вже не сумнівався, що першим моїм пунктом призначення в Копенгагені стане саме Нюхаун.

У столицю Данії я прибув увечері. Було ще не зовсім пізно, але сутінки встигли огорнути все навколо. Тому до своєї примарної мети я поспішав у суцільній темряві. На щастя, я оселився в середмісті. «На набережну!» — скомандував я собі, вийшовши з готелю. Так... Довга й широка Крістіансбрюгге. Холоднувато, але треба терпіти, бо попереду — справжнє диво! Туристична карта з новими незнайомими назвами дрібно тремтить у змерзлій руці. Аби не збитися з маршруту... Тепер, пройшовши повз міст Кніппельсбро, потрібно прямувати далі по Хавнегаде. А там уже має бути Нюхаун. Так і є! Повертаю ліворуч та одразу помічаю чарівливий крихітний Нюхаунз-Бро — місток, що розташований поряд з будинком Андерсена. Він перетинає невеликий канал, що тягнеться вздовж усієї вулиці Нюхаун аж до центральної площі, яку прикрашає королівський театр. Ну що ж, ось і він — червоненький будиночок із мансардою та невеликою меморіальною дошкою. Вона розташована настільки високо, що ніхто її не читає. Але що це? Поглянувши на дах, я бачу затишну мансарду. І саме над вікнами казкаря помічаю чудове, ідеальне місце для пташиного гнізда! Присягаюся, якби я сам був птахом, то не мав би нічого проти того, щоб мати там і собі гніздечко. Це ж бо і є те саме гніздечко казкової Ластівки! Душу переповнила щира радість від почуття здійсненої мрії.

УСЕ, ЯК ТОДІ...

Тим часом завсідники цього кварталу жили собі своїм життям. Мені вдалося підгледіти це життя в недоторканому вигляді, адже мало кому з іноземців спаде на думку блукати набережною каналу пізно ввечері, в прохолодну погоду. У кав’ярнях і ресторанчиках деякі відвідувачі сиділи на відкритих терасах. У свічниках сяяли свічки, у фужерах іскрилося вино. Хоч найпопулярнішим у данців напоєм все-таки вважається пиво. Офіціанти неквапливо рухалися, виконуючи замовлення останніх клієнтів того вечора. Прозоре скло келихів, білі обруси, крихітні букети на столиках, затишок і достаток. Жодної метушні на тротуарі, тиша і спокій. Усе виглядало так, наче за стіною будинку номер двадцять юний Андерсен уже давно запалив свічку й поринув у світ своєї фантазії, вкриваючи аркуші паперу своїм нерівним «курячим» почерком. І, як завжди, роблячи при цьому безліч орфографічних помилок. Ця вада зберігалася за ним до останніх років життя. Але генієві це можна вибачити...

Весь простір, що розкинувся навколо цих місць, — дуже відкритий, він «дивиться» на безкінечну водну поверхню каналу, що мало не сягає небосхилу. Десь удалечині височіють обриси Королівської опери, королівського палацу, увічненої скульптором Едвардом Еріксеном Русалоньки та всієї північно-східної частини міста. Так дивним чином сусідять «маленька» затишна Європа і могутня стихія північних морських вод. Можливо, саме це і є найчарівливішою особливістю столиці Данії.

Для тих, хто не знає, скажу, що описувана вулиця Нюхаун — це та сама всісвітньо відома «вулиця кольорових будинків», яка розтиражована на безлічі копенгагенських поштових карток. Хоча такі будинки можна побачити й у деяких інших кварталах міста. Але що ж тепер міститься за адресою Нюхаун, 20? Це житловий будинок. І меморіальну дошку на ньому встановлено кимось із попередніх власників, адже в Данії такі справи вирішуються з урахуванням права приватної власності. На першому поверсі «будинку Андерсена» тепер розташовані дві доволі цікаві крамнички — «Креол» і «Шафран». У першій продають вишукану данську біжутерію, а в другій — східні сувеніри та дрібні предмети хатнього декору. Я довго озирався на всі боки: було цікаво уявити, що бачив Андерсен, коли визирав зі своїх вікон або коли виходив на вулицю з єдиного старого під’їзду, який, мабуть, і досі пам’ятає кроки дивакуватого казкаря.

Скільки ж тут щогол! Цілий ліс! Цікаво, чи було стільки яхтсменів у ті далекі часи? І головне — яким чином вони випливали з каналу, якщо місток такий низенький? Якщо придивитися до бруківки, то можна помітити, що міст розводиться. Бо інакше всі яхти були б назавжди приречені залишатися нерухомою окрасою цих місць.

ПРОЩАВАЙ, ЛАСТІВКО!

Ясна річ, наступного разу я прийшов сюди вдень, коли ніщо не заважало роздивлятися весь цей ляльковий світ навколо будинку Андерсена. «Уклонися від мене милій ластівці, якщо побачиш її!» — подумки повторив я слова з казки, коли настав час повернути до королівського театру і залишити Нюхаун, який зберігає стільки таємниць... Адже тут народилися задуми стількох казок! І майже кожна з них у дитинстві здавалася нам чи не найкращою у світі. Тому що казки з тієї самої збірки, написаної в будинку номер двадцять, склали «топ-10» або й «топ-20» найкращих казок усіх чаcів.

Утім, у Копенгагені є багато інших адрес, пов’язаних з ім’ям Андерсена. Будинки, в яких він мешкав, ресторанчики, які він полюбляв. Навіть на тій самій вулиці Нюхаун є ще один будинок, в якому він мешкав, — під номером 67. Знаєте, в Данії колись вийшов розкішний фотоальбом — «Копенгаген Андерсена». Обов’язково перегляньте його в нашій Національній бібліотеці імені Вернадського.

Що ж, продовжимо прогулянки Копенгагеном. Тепер уявімо, що ми вирішили прогулятися великим бульваром Андерсена (саме так він називається) і прямуємо ним від мосту Лангебро. Дорогою нам зустрінеться чимало цікавого — музей Карлсберга, консерваторія, площа Данте. Аж ось і сам пан Андерсен! Щоправда, втілений у камені. Уже майже сто років він сидить поблизу копенгагенської мерії. Проте казкар відвернувся від поважної будівлі. І дивиться прямісінько на центральний вхід до гігантського парку розваг Тіволі. Чи то політика йому не до вподоби, чи то він просто закликає нас не перейматися суєтою, а цінувати прості земні радощі. А найперший у світі пам’ятник Андерсену стоїть у Королівському саду, він з’явився ще 1880 року, через п’ять років після смерті письменника. Колись у цьому самому саду розкошував марнотратний збагатілий солдат із казки «Кресало»...

Може, вам захочеться звернутися до витоків і побувати на вулиці, де стоїть будинок, у якому з’явився на світ майбутній казкар? Жодних проблем. Але тоді вам треба їхати до великого міста Оденсе, яке розташоване на заході, досить далеко від Копенгагена. Надшвидкісний потяг зі столиці домчить вас туди за годину і п’ятнадцять хвилин. Зауважте, що за часів Андерсена така подорож тривала не один день...

ПОДИХ СТАРОГО МІСТА

Копенгаген — це місто, яке перетинають безліч каналів. Інколи вони розташовані так хитро, що потрапити до сусіднього кварталу можна, лише якщо повернешся назад усіма вуличками і перейдеш місток у потрібному місці. Саме тому від будинку Андерсена курсує невеликий катер за маршрутом Нюхаун — Опера. Справді, це єдиний зручний спосіб дістатися із середмістя до району Хольмен, де на самому березі височіє нова модернова будівля оперного театру. Сама вона теж зусібіч оточена водою. Проте значно цікавіше дістатися туди пішки, через Крістіансхаун. Скажімо, «пішки», але це передбачає чималу обізнаність. Хоча, маючи час і карту міста в кишені, варто спробувати. Тоді вам дорогою зустрінеться стародавній Собор Спасителя, який нещодавно реконструювали. Його характерна «закручена» дзвіниця в усі часи вважалася одним із чудес Копенгагена. А поряд розташований унікальний одноповерховий район Хрістіанія — прихисток неформалів. Тамтешні стіни вкриті кольоровими графіті, а подвір’я являють собою щось незбагненне, казково-фантастичне. Він ще живий, цей район. Але невдовзі його можуть ліквідувати — із цього приводу навіть траплялися сутички місцевих мешканців з поліцією.

Одна з чотирьох традиційних резиденцій данської королівської родини — палац Амалієнборг у центрі Копенгагена. Там завжди вартує охоронець у такій самій шапці, як і за часів Андерсена. Опівдні варта змінюється. Але, щиро кажучи, охоронцеві найбільше доводиться оборонятися від численних туристів, які щохвилини намагаються його фотографувати, або ж так перебігти йому дорогу, щоб разом із ним потрапити в кадр. До речі, у двох кроках від цього палацу розташована красива російська православна церква. Ви обов’язково почуєте її дзвони, якщо потрапите туди у відповідний час.

У Копенгагені є ще одна річ, яка збереглася із часів Андерсена. Це традиційні вуличні ласощі у вигляді мигдалю, підсмаженого в цукровому сиропі. Він продається з відкритих жаровень просто неба. Здаля це скидається на каштани, які так само можна купити, приміром, в Іспанії чи Португалії. Сьогодні в Копенгагені мало хто цікавиться підсмаженим мигладем. Уже немає хлопчиків та дівчаток, котрі холодними вечорами із заздрістю поглядали на своїх щасливих однолітків, яких пригощали їхні багаті мами й тата. Всі ці персонажі залишилися в казках. Але нечисленні літні торгівці мигдалем і зараз щодня виходять на свою роботу, ніби виконуючи священний обов’язок. Без них старий добрий Копенгаген втратив би одну зі своїх неповторних рис.

Мені поталанило: я завітав у гості до завідувача літературної частини Данської королівської опери. Інтрига полягала в тому, що мешкає він у «серці столиці», в дуже старому будинку. У його домі — лише кілька маленьких квартир і взуттєва крамниця внизу. Я прийшов заздалегідь. Задля годиться трохи поблукав навколишніми кварталами, аби не випереджати подій. Сусідній костел Святого Олександра — справжній архітектурний шедевр — на жаль, майже неможливо ані розгледіти, ані сфотографувати, настільки він затиснутий посеред будівель невеликої площі. Точно у визначений час я натиснув кнопку домофона і піднявся вузенькими сходами. Виявилося, що кінний пам’ятник засновникові Копенгагена архієпископу Акселю Абсалону, встановлений поруч, найближче можна розгледіти саме з вікна вітальні мого нового знайомого: звідти ви дивитеся мало не у вічі камінної статуї. Отже, ніхто з туристів не бачив підкови того здибленого коня так близько, як я...

У ГОСТІ ДО РУСАЛОНЬКИ

І от настав передостанній ранок мого перебування в Данії. Він спеціально був зарезервований для побачення зі знаменитою Русалонькою. Спочатку все було просто — треба проїхати міською електричкою три зупинки від головного вокзалу до станції «Східний порт». У такий спосіб ви опиняєтеся в північно-східній частині міста. А там уже доведеться пройти пішки вулицею Ланѓелініє, яка поступово перетворюється на набережну великого каналу. Тож, пройшовши високим містком, я перетинаю залізницю й одразу повертаю праворуч від колії. Чи правильно я йду? Ноги несуть мене самі, перехожих немає, а в душі зростає відчуття урочистості моменту. Дорогою минаю повз небачених досі визначних місць — кірхи Святого Густава, ошатного парку з потьмянілими від часу пам’ятниками, стародавньої, трохи сентиментальної скульптури янгола. Дуже хочеться дізнатися про все це якомога більше, але передусім поспішаю до Русалоньки.

Аж ось і вона! Тиха і замріяна — саме так охарактеризував її Андерсен. Навіть цієї ранкової пори біля неї чимало людей, переважно японців. Це зовсім не центр міста. І, напевно, кожен, хто прийшов сюди о цій порі, свідомо здійснив самостійне паломництво пішки. Усі захоплено фотографують. А неподалік плаває величний білосніжний лебідь. Може, то душа принца, який чудом дізнався всю правду про Русалоньку і тепер повернувся на землю, щоб оберігати її? (Якщо ви не розумієте цих тонкощів, перечитайте кінець казки «Русалонька».)

Хтозна, чи минуло вже триста років, визначених долею? І чи набула Русалонька безсмертної душі посеред добрих і лагідних дочок повітря? Втім, доки стоятиме на землі славне місто Копенгаген, люди приходитимуть на берег і привітно усміхатимуться їй. І, за казковими законами, кожна посмішка дитини скорочуватиме чекання Русалоньки на один рік.