Любов у Празі

Усе-таки прижилося в нас це романтичне та світле свято — День закоханих. Хоча воно абсолютно не колективне, воно — лише для двох. І якщо ці двоє дійсно закохані, то прагнуть цього дня втекти від усього світу, а ще краще — в інший світ. Туди, де все знайоме й водночас незвичайне, де навіть камені прагнуть увись, а закостенілі циніки стають невиправними романтиками. Я була в такому світі. Він цілком реальний і він — дуже близько. Це Чехія. Так, та сама Чехія, яка в об’єднаному з Словаччиною складі була нашою сусідкою по соцтабору. Не стильна Англія, не гламурна Франція, не темпераментна Італія, а скромна сусідка по соціалістичній комуналці. Але це не буде перешкодою для вас — ви закохаєтеся в неї з першого погляду. Як це сталося і з кореспондентом «Дня», яка з групою журналістів із інших українських видань нещодавно побувала в Чехії, за що окрема подяка Українській туристичній адміністрації. За п’ять днів ми об’їздили практично всю цю дивовижну країну. І, звичайно ж, першим пунктом нашого маршруту була Прага.

СТАРІ Й НОВІ ТРАДИЦІЇ

Із одного боку — в Празі немає нічого такого, чого бувалим мандрівникам не доводилося бачити в інших містах Європи — ті ж вузенькі вулички, дахи з черепицею, бруківка, готичні костели та палаци, які безконечно тягнуться до неба… Але з іншого — лише в Празі все це поєднується, здається, не людьми, а самим Господом, оскільки в людському світі немає досконалості, а Прага — саме така: в ній нічого не хочеться поміняти: ані додати, ані забрати.

Наша перша прогулянка містом відбулася першого ж дня (точніше, вечора) перебування в Чехії. Трішки відпочивши в готелі після перельоту, ми погрузилися в автобус, у якому за тиждень нам довелося проїхати практично всю країну, і він довіз нас до одного з історичних центрів Праги — Старого Мєста. Однак раніше, аніж ми побачили відомі куранти на Старомєстській площі й пройшлися Карловим мостом, наш чеський гід Зденек зупинив нашу групу неподалік повороту в один із найбільш містичних районів міста, де колись було єврейське гетто. З єврейським районом пов’язано безліч міфів і казок, найвідомішою з яких є історія рабина Лева та створеної ним із глини штучної людини Голема — такого собі середньовічного «Франкенштейна». Але найбільш вражаючим місцем, напевно, можна назвати знамените єврейське кладовище, засноване на початку XV століття майже в самому центрі Єврейського міста. Це унікальне місце приголомшує! Справа в тому, що площу кладовища було суворо обмежено й дуже швидко місця для небіжчиків стало не вистачати, а оскільки місцева релігійна традиція забороняє порушувати спокій померлих, на кладовище привозили нові шари землі. Старі надгробки виймали та вмощували на поверхні вже нового шару, внаслідок чого виникло характерне нагромадження кам’яних стел. У деяких місцях цвинтаря утворилося до дванадцяти похоронних шарів. Наразі на кладовищі є майже 12 тисяч кам’яних надгробків різного віку, починаючи з 1439 року й закінчуючи 1787 роком, коли було заборонено ховати всередині населених частин міста. З початку XVIII століття надгробки почали прикрашати різними символами й знаками, які свідчать про походження, ім’я чи професію померлого. Ось скрипка — тут поховано музиканта, ось ножиці — могила кравця, над могилою книгодрукаря чи вчителя витесано книгу, над аптекарем — ступка з товкачем. Кам’яні троянди квітнуть над могилами роду Розен, а зображення сцени з опису життя в раю вказує на місце, де вічним сном спить Єва.

А ще в роки Другої світової тут було єврейське гетто. І про трагедії, пам’ятником яких став цей квартал, дуже красномовно свідчать цифри переписів празького населення: до війни в місті жило 150 тисяч євреїв, зараз їх — лише близько тисячі.

А Старомєстська площа приголомшила, передусім, тим, що тут ми нарешті побачили в Празі… людей. Не самотнього випадкового перехожого, який здається привидом на пустих вулицях і який точно поспішає в дуже терміновій справі (інакше, що б ще примусило його порушити традицію ресторанно-домашнього вечора), а багато людей, які прогулюються. В основному, щоправда, — організованими групами — туристи, отже, як і ми. Де ж місцеве населення? Здається, 7-8 вечора — саме час для променаду. Але виявляється, чеське населення після робочого дня віддає перевагу не прогулянкам, а вечорам біля домашнього вогнища чи розмовам із друзями за келихом (і не одним) улюбленого пива в кафе або ресторані. Останнє, природно, стосується переважно чоловічої половини населення. Як розказала нам із типовою жіночою поблажливістю до чоловічих слабкостей одна із наших екскурсоводів, чеські чоловіки «вечорами п’ють пиво, нічого при цьому не їдять і розмовляють про життя». Чехи — на першому місці у світі по кількості випитого на одну людину на рік пива (близько 165 літрів). А ось скільки в Чехії сортів пива — не знає ніхто: в кожному містечку, а то й у кожному селі — свій сорт. І кожний за оригінальним рецептом. Багато пивних закладів (а їх у Празі нараховується не одна тисяча) також мають свою пивоварню.

Окрім того, чехи дуже рано лягають спати, оскільки дуже рано встають — більшість підприємств починає працювати о шостій ранку, діти йдуть до школи на восьму. Кажуть, що цю традицію колись давно нав’язав чехам один із їхніх королів, який був типовим «жайворонком», а ще й, напевно, злісним деспотом, оскільки вимагав, щоб його народ прокидався та засинав, коли і він.

Розказуючи нам про Старомєстську площу (колишню торгову площу), Зденек звернув нашу увагу на велику групу китайських туристів. Він розказав, що останнім часом китайці почали штурмувати празьку столицю з нечуваним розмахом. Секрет підвищеної популярності найкрасивішого міста в центральній Європі для населення далекої східної країни — аж ніяк не у зразковій роботі чеських піарщиків в Піднебесній. Просто в Китаї показують... серіал «Любов у Празі». Багато сцен «телемила» було дійсно знято в чеській столиці, і тепер шанувальники серіалу, гуляючи кам’яним лабіринтом празьких вулиць, раз по раз вигукують: «О, тут він уперше її зустрів». «Тут вони поцілувалися». «О, ось це кафе!». Здається, українським туристичним організаціям варто б було взяти на озброєння цей прийом і запропонувати кінематографам того ж Китаю який-небудь класний сюжет на тему українсько-китайської лав-сторі. Тим більше що, враховуючи кількість китайських нелегалів в українській столиці, ця історія була б дуже правдоподібною.

«СЕРЦЕ ЄВРОПИ»

Старомєстська площа — надзвичайно приваблює туристів. Тут кожен будинок — це витвір мистецтва й ціла історія, яка складається не лише з достовірних подій, але й з безлічі легенд. А ще саме тут знаходиться «серце Європи» (не плутати з її географічним центром у Карпатах). Його позначено на площі бронзовою наліпкою, яку перетинає тонка бронзова лінія, що позначає меридіан, який проходить через територію Чехії. Кажуть, якщо пройти по цьому меридіану до «серця Європи», загадуючи бажання, то воно неодмінно збудеться.

Зденек також звернув нашу увагу на ще одну групу людей, які зібралися поблизу підніжжя Ратуші й, здавалося, чогось чекають. Ми теж підійшли. І дізналися, що ось- ось має розпочатися казкове дійство, що незмінно притягує туристів — бій Празьких курантів. За легендою, астронома Карлового університету, магістра Гануша, який створив годинник, було осліплено відразу ж після закінчення роботи, щоб він уже ніколи не зміг повторити свій шедевр. Куранти Старомєстської ратуші складаються з рухомих ляльок, сфери та календаря. Кожної години під дзвін дзвону старої-смерті у вікнах над годинником з’являється процесія 12 апостолів. Цікаве видовище.

Але з найбільшим нетерпінням ми чекали того, без чого будь-яка поїздка до Праги, згідно з місцевою приказкою, вважалася б марною — прогулянки Карловим мостом. Усього через ріку Влтаву, яка ділить чеську столицю, як Дніпро українську, на два береги, перекинуто 18 мостів. Найстаріший, найкрасивіший і найромантичніший з них — Карлів міст, побудований у 1357 році. На ньому встановлено 30 скульптур святих, із яких найвідоміша — статуя Яна Непомуцького, духівника королеви Софії, якого за легендою скинуто з мосту за те, що він не відкрив Карлу IV таємницю сповіді його дружини. На статуї є два священних місця, які віддають позолотою від численних дотиків, — тут теж можна загадувати бажання — кажуть, має збутися. Я, напевно, в таких місцях загадую якісь неправильні бажання — принаймні, не пам’ятаю, щоб хоча б одне з них збулося. Знавці запевняють, що по особливому величний і таємничий Карлів міст є пізнього вечора, коли ніч, що спустилася з пагорбів, розганяє строкатий натовп туристів і затягує ріку примарним туманом. Тоді міст здається нескінченним, а світ — якимось ірреальним. Нам, напевно, пощастило, тому що, ми іншим (при денному світлі) його й не бачили, хоча й хотіли. Проте я пам’ятаю, що вперше цього першого нашого вечора в Празі саме на Карловому мосту в мене з’явилося надзвичайно сильне бажання бути частиною цього дивовижного мосту, щоб кожного вечора непоспішаючи гуляти цим мостом, і бажано — не самотньо. Це місце не терпітиме дисгармонії.

Серед інших визначних пам’яток Праги приголомшив також шедевр готичної архітектури — собор Святого Віта. Його будівництво тривало 600 років, напевно, тому собор і вийшов таким монументальним. І водночас він витончений і якийсь ажурний. Головна вежа здіймається вгору майже на сотню метрів, подекуди зі стіни висовуються кам’яні голови страшнуватих чудовиськ, що викликає мимовільне порівняння з паризьким Нотр-Дамом. Тут відбувалися коронації чеських правителів, деяких тут і поховано, тому собор для жителів Праги — місце особливе, можна сказати, духовна, художня та національно- історична святиня. Сьогодні тут зберігаються коронаційні регалії чеських монархів.

А взагалі описувати чарівність чеської столиці — справа невдячна. Вигуки: «Ах!» і «Оце так!» найточніше передають захоплення від побаченого в місті, хоча й не дозволяють читачу побачити предмет захоплення своїми очима і пережити подібне почуття. Так навіть прочитавши десять сторінок опису Нотр- Дам у Гюго все рівно хочеться споглядати таємничий і величний паризький собор особисто. А інформацію про визначні пам’ятки можна знайти в путівниках. Фахівці вважають, що незабаром Прага своєю туристською привабливістю затьмарить навіть «вічний» Рим. Пророчі, напевно, слова вимовила міфічна чеська княжна Лібуше (з її ім’ям легенда пов’язує заснування Праги): «Бачу місто велике, до зірок здійметься слава його».

Проте не лише Прага, але й багато інших міст Чехії неодмінно заслуговують того, щоб їх побачити. Наприклад, Чеськи Крумлов.

У ГОСТЯХ У КАЗКИ

Під’їжджаючи до міста Чеськи Крумлов, наш гід Зденек сказав, що вважає його другим мальовничим містом після Праги. Проте навіть цим порівнянням не підготував нас до того, що ми побачили. Вся без винятку наша група з першого погляду закохалася в Крумлов, маленьке середньовічне містечко поблизу австрійського та німецького кордонів, яке практично зовсім не змінилося з XVIII століття. Чеськи Крумлов — це саме та романтична казка з вузькими вуличками й черепичними дахами, оточена з усіх боків швидкою річкою та високими фортечними стінами, в якій вам завжди хотілося побувати.

Головною визначною пам’яткою міста, крім нього самого, є замок Чеськи Крумлов, навколо якого в XIII столітті й виросло місто. З моменту його заснування знатною династією Вітковичей, замок неодноразово переходив від роду до роду, кожен додавав щось своє в оформлення палацу, його дворів і парку. Сьогодні замок Чеськи Крумлов є другим за розмірами після Празького Граду, має п’ять внутрішніх двориків і великий парк. А в 300 залах, відкритих для відвідування туристами, знаходяться великі колекції барокового й ренесансного мистецтва: старовинні меблі, гобелени, скло, картини. На жаль, взимку замок закритий для екскурсій, тому нам вдалося побачити лише два його приміщення. Але які! Маскарадний зал, майстерністю художника, який досяг приголомшуючого ефекту об’ємності, назавжди заповненого знатними дамами і добродіями, а також персонажами комедії ДельАрте. А також — бароковий театр, що найкраще з усіх існуючих зберігся.

Близько 82% будинків Крумлова є історичними та культурними пам’ятниками, які знаходяться під захистом ЮНЕСКО. І практично в кожному з них зараз маленький пансіонат чи ресторанчик. Упевнена, що в кожного з членів нашої групи зародилася мрія приїхати сюди з тими, з ким хочеться ділитися радістю, і пожити тут хоча б кілька днів. Як у казці. День закоханих, який наближається — найкращий привід для цього. Крім того, в місті відбувається безліч цікавих фестивалів і заходів. Найбільш цікава, яскрава та барвиста культурна подія — Свято П’ятипелюсткової Троянди (символ герба Вітковичів). Його святкують у липні. Цими днями все місто переодягається на кілька днів у середньовічні костюми й бере участь у величезному святі.

«ТАК ПРОХОДИТЬ МИРСЬКА СЛАВА»

«Ми були такими, як Ви, Ви будете такими, як ми». У цій фразі — безпощадна істина, в обличчя якої сміливо дивиться більшість чехів. Оскільки — атеїсти. Так, не православ’я і не католицизм, як напевно думають туристи, які споглядають найкрасивіші костели і храми Чехії, а саме безвір’я є основною «релігією» чеського населення. Доволі часто внаслідок різких поворотів історії місцевим жителям доводилося приймати на віру нові догми та ідеали, доки не втратили саму віру. Водночас, чехи без особливого пієтету та страху ставляться й до смерті, немов би вона, позбувшись містичного ореолу, раптом стала просто суворою старушенцією, яка відриває від клубка вічності нитку життя людини. Смерть не страшна, але повчальна — вона вчить любити життя, берегти себе й близьких і дякувати долі за те, що тебе обійшли хвороби та війни. Так у чеських містах, як, проте, й у багатьох інших європейських населених пунктах, історичний центр міста прикрашає так званий Чумний стовп — своєрідна архітектурна споруда, побудована на кошти вцілілих під час епідемії чуми жителів міста як вдячність за те, що вони залишилися живими. І тільки в двох містах Чехії Чумний стовп — це знак того, що хвороба обійшла їхнє місто — в Празі та Карлових Варах.

Але, мабуть, найбільш прозорим нагадуванням про тлінність усього сущого на землі є історичний пам’ятник у місті-музеї Кутна Гора — костел Усіх Святих, від якого холоне кров. В його оформленні було використано 40 тисяч… людських кісток. Це останки людей, які загинули під час епідемій чуми й гуситських воєн. У 1511 році кістки почав збирати та систематизувати, складати у величезні піраміди всередині костелу один напівсліпий чернець. Потім, у 1870 році внутрішнім оздобленням церкви зайнявся місцевий різьбяр по дереву Франтішек Рінт. Він спорудив із кісток чаші, хрест, дароносицю та герб роду Шварценбергів, які тоді володіли пам’яткою. Стіни і склепіння Костяниці (більш відома назва цієї церкви), замість традиційної ліпнини та бронзи, теж «прикрашають» гірлянди з людських кісток і черепів. Але особливо вражає центральна люстра, в якій використані ВСІ кістки людського скелета. Як не дивно, бути в цій церкві зовсім не страшно — всі члени нашої групи, а також інші мої знайомі, які відвідували це місце, підтверджують це. Тут інші приходять думки: ось лежить купа черепів — і покажи, хто з них був католиком, хто протестантом, хто бідним, а хто багатим. Немає різниці, всі однакові. Вони були такими, як ми, ми будемо такими, як вони. До речі, за іронією долі, на тій вулиці, що й Костяниця, розташована найбільша в Європі тютюнова фабрика, що належить компанії Філіпп Морріс.

А саме місто Кутна Гора, де знаходиться церква Всіх Святих, розташоване в 60 км від Праги. І для тих, хто їде до Чехії в пошуках середньовічної романтики, воно обов’язково повинне бути в маршрутному плані. Адже в середні віки Кутна Гора була гідною суперницею Праги, яка прагнула затьмарити столицю як в економічному плані, так і в галузі політики й культури. Джерелом пишності та багатства міста була срібна руда, величезні поклади якої було виявлено в цьому регіоні (до кінця XIII століття тут добували приблизно третину всього срібла в Європі). Неважко здогадатися, наскільки стрімко та драматично розвивалася історія Кутної Гори. Шахтарське селище поступово перетворилося в багате королівське місто і стало після Праги найбільшим і найзначнішим містом чеської держави. Але у XVIII столітті видобуток срібла припинили, й кануло в лету минуле значення Кутної Гори. Відтоді місто не надто змінилося, зберігши чарівність старовини. Сьогодні Кутна Гора внесена в список світової культурної спадщини ЮНЕСКО. Це місто фактично є середньовічним містом-пам’ятником, величезним музеєм під відкритим небом. Його вузькі криві вулички, старовинні міщанські будинки, повиті буйним плющем, кам’яні бруківки та сходи, й чудові зразки готичної архітектури дають можливість долучитися до справжньої історії середньовічної Європи. А про «срібний» вік Кутної Гори розкажуть у палаці Градек, де знаходиться Гірський музей історії видобутку срібла. У ньому можна відвідати середньовічні шахти, а у Влашському монетному дворі, на якому з 1300 року чеканилися чеські гроші, — отримати копію старовинної монети.

Іще одна відома визначна пам’ятка Кутної Гори — собор Святої Варвари — теж пов’язана з «срібним» минулим міста. Будівництво собору, яке тривало понад 500 років, відбувалося переважно під шефством місцевого привілейованого класу — шахтарів — і тому храм названо на честь їхньої покровительки Святої Варвари. Собор Св. Варвари — практично копія празького собору Святого Віта. «Родинний» зв’язок цих будівель посилює і спорідненість їхніх архітекторів — кутногорську церкву споруджував син зодчого празької. У Кутній Горі є також іще один «клон» празької визначної пам’ятки — тераса зі статуями святих — копія Карлового мосту. Одна з 12 скульптурних груп на цій терасі викликає незмінний інтерес наших земляків — фігури внизу явно зображають полонених запорізьких козаків із характерними «оселедцями», а над ними височить якийсь король (по ідеї, чеський). Тільки який — ми так і не довідалися.

Зараз Кутна Гора — красиве, але провінційне чеське містечко. Його велич і багатство — в минулому. Друге місце по значенню та величині після столиці нині закріплене за містом Брно, що розташоване на південному сході країни. До середини XIX століття місто було фортецею (свою назву воно отримало від слова «брнені», що означає «броня», «лати»). Однак після промислової революції Брно стало важливим індустріальним центром Чехії. Іноді його ще називають чеським Манчестером. Проте як і багато інших міст Чехії, Брно теж цікаве для туристів. Тут є кілька красивих костелів, палац, замок-в’язниця Шпілберг. У Моравському музеї зберігається найстаріший у світі керамічний виріб — знаменита «Вестоніцька Венера», статуетка з обпаленої глини, вік якої 25 тис. років. А ще непримітний зовні Капуцинський монастир із так званим склепом мумій, у якому покояться всохлі мощі ченців. Саме в ньому на стіні можна прочитати напис, із якого розпочався цей розділ.

КУРОРТНИЙ РОМАН

«Будиночки-тортики», гарячі мінеральні джерела, особливо ніжні солодкі вафлі, кам’яні троянди й багато росіян. Це всесвітньо відомий курорт Карлові Вари чи Карлсбад.

Карлсбад, Маріанські Лазні (Марієнбад) і Франтішкові Лазні — це так званий золотий трикутник західно-чеських курортів — улюблене місце лікування та відпочинку багатьох відомих людей минулого й сучасності. Серед них, як і зараз, переважно німці й росіяни: Шиллер, Бах, Бетховен, Вагнер, Бісмарк, Маркс, Брамс, Гітлер, Гоголь, Тургенєв, Іван Павлов, Чайковський, Толстой, Гагарін, Брежнєв, Косигін... Але найбільше запам’яталися карловарцям німецький поет Вольфганг Гете, який лікувався тут тринадцять разів і згодом сказав, що «Карлові Вари — одне з трьох міст, у яких він би хотів жити й померти». Другий знаменитий гість міста-курорту — Петро Перший, який у Європу прорубав всього лише вікно, а в окремо взятий Карлсбад — століттями не заростаючу стежку.

Курорт було засновано в XIV столітті чеським королем Карлом IV, на честь якого й отримав свою назву. Згідно з легендою, Карл у 1358 році полював на оленя в лісі недалеко від своєї мисливської резиденції — замку Локет (до речі, також гідне місце для відвідування). Собаки загнали поранену тварину у воду одного з паруючих джерел, але олень попив водички й із подвоєною енергією пострибав далі, залишивши мисливців із нічим. Приголомшений імператор спробував воду і зрозумів, що вона цілюща. Після цього він заснував тут місто — лікарню для себе та своїх придворних.

Правда, спочатку термальні води Карлових Вар не лікували, а, швидше, калічили й без того кволу знать. Справа в тому, що з моменту заснування курорту й до середини XVI століття карловарська терапія складалася з єдиної процедури — водолікування, до якої міцно приросло влучне визначення «hautfresser» («пожиратель шкіри»). Пацієнти знаходились у ваннах із гарячою та насиченою мінеральними солями водою по десять і більше годин. Це, цілком природно, призводило до появи на шкірі болючих тріщин, які й були головною метою тогочасної терапії — вважалося, що вода через ці тріщини вимивала хвороби.

Через 200 років і безліч померлих мученицькою смертю «жертв водолікування», комусь прийшла в голову геніальна думка, що для більшої ефективності ванни треба доповнити споживанням води всередину. Причому, як і в попередній практиці, — в необмеженій кількості (по 50—70 чашок на день). У результаті, багато пацієнтів до початку лікування складали заповіти… й усе рівно наполегливо вірили в дієвість карловарських терм. І лише з XVIII століття розпочинається раціональне використання тутешніх джерел, переважно завдяки лікарю Давіду Бехеру — автору знаменитої «бехеровки», ще одного талісмана Карлових Вар. Він зробив перший науковий аналіз карловарських вод, взявся за скорочення доз води, яка випивається, й знову підняв престиж лікування ваннами з мінеральною водою.

Сучасний Карлсбад — це ідеальне курортне місто, що складається переважно з готелів, пансіонатів і санаторіїв, які щільними рядами розкинулися по обидва береги річки Тепла. Річка й справді тепла, і в холодну пору року її набережні — улюблене місце для променаду — набувають казкового вигляду: легкий туман застеляє перспективу, в серпанку чарівно вимальовуються башточки й химерні фасади старовинних будинків, нахиляються до води гілки верб і беріз. До речі, багато хто помиляється, вважаючи, що карловарська архітектура — це щось середньовічне. Насправді, переважна більшість тутешніх споруд — родом із XIX століття. І лише дві будівлі порушують приємну для очей гармонію «будиночків-тортиків» — величезного санаторію «Термал» (саме в ньому жила група українських журналістів — насправді готель всередині дуже навіть нормальний) і так званої Гейзерної колонади — своєрідного павільйону для найвідомішого, найгарячішого й найголовнішого джерела курорту — гейзера «Вржідло». Фонтан його лікувальної води сягає майже десятиметрової висоти, а температура — +73°С.

Виходу до моря, хто не знає, в Чехії немає, зате є це унікальне місце в долині між невисокими лісистими горами, де вириваються на волю понад 100 гарячих джерел, однакові за хімічним складом, різні за температурою (від 30 до 70 градусів). Із них для лікування (переважно шлунково-кишкових захворювань, а в принципі — всього організму) використовуються 12. Вода в них має не дуже приємний кисло-гіркий смак, і її не можна порівняти з цілющою рідиною «тринадцятого джерела». Саме так називають карловарський лікер «Бехеровка» — настоянку на 20 видах трав і пряностей.

А ще тут дуже чисте повітря — в курортну зону практично не пропускають автомобілі, а ті, які все-таки вимушені курсувати містом для забезпечення його життєдіяльності, працюють на рапсовому маслі; також біля джерел заборонено куріння.

Також вражають якась урочиста тиша та неспішність. Із одного боку, куди бігти? Джерела, як і багато віків тому, пульсують цілющими водами, а отже — план-мінімум (із розпивання цієї води) буде виконано. А з іншого — кому бігти? Адже переважна більшість відпочиваючих тут — німецькомовні пенсіонери. Ну й росіяни.

Росіян (у значенні російськомовних громадян — навіть не знаю, звідки вони) тут ДУЖЕ багато. І хоча загалом чехи ставляться до всіх вихідців із колишнього Радянського Союзу не дуже добре (гірким слідом відгукуються в їхній пам’яті події 1968 року, коли війська Варшавського договору подавили «празьку весну»), але відчути на собі вияви «русофобії» вам навряд чи доведеться. І не тому, що «Україна — не Росія» — на жаль, чехи, як і багато європейців, поки ще погано відрізняють українців від жителів інших пострадянських країн. Просто вони розуміють значення туризму для розвитку своєї країни. А в курортних містах внаслідок їхньої туристичної природи це розуміють іще краще. І вчать карловарці в школах російську, й приймають привітно в своїх санаторіях і пансіонатах усіх, хто віддає перевагу не морським курортам, а їхньому затишному місту на термальних водах. Ну й спроможним заплатити за комфортне лікування. Нам показали один iз дорогих санаторіїв — п’ятизірковий готель «Савой» (він знаходиться недалеко від того, де після президентських виборів відпочивав Леонід Кучма). Красиво, як у музеї. Басейн із смарагдовою водою і джакузі, стерильні кімнати для масажу й інших процедур, картини в позолочених рамах, білосніжні лілії в скляних вазах... У зимових куртках і чоботях ми там відчували себе не зовсім затишно. Хоча готель нещодавно відкрився після реконструкції, й, напевно, екскурсії в ньому — не дивина. Двоє міцних чоловіків у білих халатах і таких же білих тапочках, яких ми зустріли на сходах, так і сказали: «О, екскурсія». «Нові росіяни», — у свою чергу подумали ми… А взагалі дивно, чому чехи ще не б’ють на сполох із приводу вислизання з рук своєї «курортної перлини». Адже самі говорять, що вже ледве чи не половина готелів у місті належить так званим росіянам.

Інший курортний оазис, у якому нам пощастило побувати, — Маріанські Лазні (чи Марієнбад) — на перший погляд, дуже схожий на Карлові Вари і є його основним суперником на території Чехії. Та ж специфічна «курортна» архітектура, свої імениті відвідувачі, та ж неспішність і ті ж німецькі пенсіонери, які зі вступом Чехії в Євросоюз відкрили для себе можливість на свою страховку хоч кілька раз на рік прикладатися до вод унікальних джерел. Ось лише в Маріанських Лазнях, незважаючи на географічну близькість цього міста до Карлсбаду, цілюща вода — зовсім іншої природи. Всі місцеві джерела (а їх близько 40) належать до категорії холодних (7—10 градусів) мінеральних вод. І всі вони різні за своєю природою та складом. Фахівці стверджують, що це дуже цінне явище в курортно-лікувальній практиці.

Є також в Чехії й чудові гірськолижні курорти. Наприклад, Шпіндлерів Млин чи Пец под Снєжкой — обидва в горах Крконошах. У чехів — особливе ставлення до гірськолижного спорту. Вирішуйте самі: в середніх школах цієї країни зимові канікули у дітей — у різний час. Це пов’язано з тим, що в обов’язкову шкільну програму входить… навчання гірськолижній майстерності. І роблять це якраз під час шкільних канікул на всіх гірських базах відпочинку Чехії. Таким чином, чехи, по-перше, піклуються про здоров’я підростаючого покоління та їхнє здорове дозвілля, по-друге — готують майбутніх любителів (і споживачів) цього вигляду зимового відпочинку, по-третє — дарують дітям вельми корисні навички й просто веселі, насичені канікули.

На жаль, я практично не знайома з гірськолижним спортом, а тому в зайві описи вищезгаданих курортів не вдаватимуся. Судячи з того, скільки в Чехії уваги приділяється цьому спорту, думаю, — там класно. Принаймні, надзвичайно красиво — про це заявляю з усією відповідальністю.

Ну як — ви вже любите Чехію так, як люблю її я? Ні? Тоді вам просто не вистачає «першого погляду».

«День» висловлює подяку за організацію поїздки туроператору «Ясон-тревел», авіакомпанії «Чеські авіалінії» та «Чехтуризму».