Конфіденційна дегустація Парижа
Чи то від того, що мені хотілося побачити і, так би мовити, пережити в собі Париж, чи то від того, що в мені надто міцно сформувався його вільно-розкутий образ, проте факт залишається фактом: я майже одразу відчув це місто своїм. Із перших хвилин у мені виникло, ба навіть вигулькнуло відчуття, що Париж — це неприхована емоційна відкритість, це абсолютно невимушене спілкування усіх з усіма, це ненав’язлива готовність прийняти всіх і кожного, хто сюди заїжджає, прибуває чи переїжджає.
Сьогодні мій маршрут триває у південному напрямку. Можливо тому, що себе я ідентифікую як людину півдня і взагалі полюбляю південні вектори, зокрема й вектори мандрівного руху. З метро виходжу на станції Opera — й переді мною по-артистичному блискуча будівля паризької опери. Вона настільки доглянута, акуратна і вишукана у своїх формах, що, хоча бачу її ледь не щодня, проте погляд завжди зупиняється на ній, роблячи миттєво-зорові фотографії як її загального плану, так і окремих фрагментів. Починаю прямувати у бік Бастилії, точніше, у той бік, де понад двісті років тому знаходилася ця фортеця, хоча до самої площі, в центрі якої стоїть стримано-епохальна Липнева колонна, увінчана позолоченою скульптурою летючого «Генія свободи» і, до речі, ніяк не пов’язана із штурмом Бастилії, цього разу дійти не доведеться.
Про те, що Париж належить до стійких і просунутих технополісів, із щохвилинною настирливістю нагадують каскади автівок і мотоциклів, що ефектно мчать його прозоро-прямими вулицями. Про себе зазначаю, що скутери й мотоцикли є, очевидно, і суто технічною, і дизайнерською любов’ю парижан. Стильно й модерно виглядають триколісні скутери — з двома передніми колесами й однім заднім, а мотоцикли, серед яких чимало блискуче дорідних і по-аристократичному розкішних, нерідко сприймаються як витвір мистецтва, і на них починаєш дивитися як на захоплюючі картини або художні інсталяції. Погляд іноді виокремлює симпатичні й симптоматичні картинки: ось на піжонистому мотоциклі мчить чоловік, йому як мінімум за п’ятдесят, він навряд чи обтяжує гальма надмірною функціональністю; ось на скутері їдуть двоє, за кермом — дівчина, за неї тримається молодий мужчина, він почувається впевнено і захищено; ось до стоянки мототранспорту під’їжджає мотоцикл, на асфальт стає струнка жінка, невимушеним рухом знімає шолом і ховає у невеличкий багажник, після цього дістає косметичку, прискіпливо дивиться у люстерко і, поновивши свій макіяж, заспокоєна вирушає у справах.
Мандруючи у напрямку паризького півдня, зіштовхуюсь із численними пішохідними переходами. Тутешні порядки на них мені дуже знайомі й оптимістично нагадують те, що відбувається на наземних переходах в українських містах, особливо невеликих, отже, не в усьому ми від них відстали: люди в Парижі зазвичай переходять дорогу на будь-яке світло, головне, щоб поблизу не було транспорту, втім, і він не надто зупиняє перехожих, навіть коли світить червоне світло. Мені не треба адаптуватися до такої ліберальної поведінки на пішохідних переходах, і я намагаюсь підтримувати неписані паризькі стандарти.
Виходжу на вулицю Ріволі (rue de Rivoli), густо розмічену бутіками, крамничками, кав’ярнями, ресторанами, архітектурно виразними будівлями. Тут на одного мешканця Парижа припадає понад десяток туристів, із поліфонією мов також не буває проблем, враження таке, неначе потрапив на перехрестя етнокультурних і різномовних цивілізацій, хоча, можливо, так воно і є. Час від часу в мене запитують, як пройти в те або інше місце. Не тому, що приймають за парижанина. Я вже орієнтуюся в центрі й, очевидно, завдяки моїй досить швидкій ході припускають, що це запитання не залишиться без конкретної відповіді. Мені натомість химерно думається про те, що Париж разом з усіма його городянами, нелегалами й гостями-відвідувачами нагадує столицю неофіційної, ніде не зареєстрованої міжконтинентальної країни, значна частина населення якої — кочівно-туристичний люд. Цей фантомний здогад інколи начебто підтверджується, коли вкотре бачу найзвичайнісінький елемент паризького пейзажу — топографічно стурбовану людину з мапою.
Видовжена вулиця Ріволі нарешті переходить у коротку вулицю Святого Антуана (rue St Antoine), звертаю ліворуч і за кілька хвилин опиняюся на площі Вогезів (Place des Vosges). Вона, мабуть, рідко буває велелюдною, ось і зараз тут до десятка людей. Проте ця площа, оздоблена привабливо компактним пам’ятником Людовику XIII, який подано у вольовій динаміці, на коні, ще й досі передає дух королівської Франції — дух неквапливої статечності, архітектурної вишуканості й раціоналістичної прозорості ієрархічних цінностей. Біля мене стоїть групка людей — двоє дорослих активно слухають і роздивляються навколо, один, жваво жестикулюючи, щось розповідає, неподалік від них бавиться дитина років десяти. До мене долітають окремі слова, ситуація прояснюється: двоє з дитиною, найімовірніше, росіяни, а персональний екскурсовод розповідає їм про історію площі Вогезів, у його російській відчувається французький акцент, очевидно, набутий. Під’їжджає кавалькада велосипедистів, на їхніх байках написано, що це велотуристичний проект. Люди сідають на байки і разом із керівником групи об’їжджають родзинки й цікавинки міста, поєднуючи цілком спортивне навантаження із пізнавальним інтересом. Намагаюся пригадати, чи бачив я такі туристичні програми в українських містах. Пригадати не можу, проте хочеться вірити, що в цьому сенсі в нас усе ж таки не все безнадійно. У лівому нижньому куті площі Вогезів є портал із секретом — входом до затишного кам’яного дворика, одна із стін якого буйно вкрита яскраво зеленою рослинністю, і де відчуття часу, мабуть, разом із самим часом, майже вмирають.
Неширока, а якщо точніше, досить вузька зеленава Сена (Seine) приваблює насамперед своїми катерами, вітрильниками і мостами. Городяни й гості Парижа полюбляють відпочивати на воді. Сена безтурботна, як і сам Париж. Мости над нею — його важливий архітектурний антураж. Їх багато, вони відрізняються один від одного, і це не лише засіб зв’язку частин міста. Мости є територією нормального повсякденного життя, навколо яких і на яких люди — сидячи, напівсидячи або напівлежачи — перекушують, спілкуються, дрімають, читають і звичайно проводять години в побаченнях. Свобода має в Парижі цілком фізичне вираження саме тому, що тут прийнято керуватися таким поведінковим — і, ясна річ, вербальним — правилом: якщо я не порушую права іншої людини, отже, я їх таким чином збагачую.
З набережної Франсуа Моріака (quai Francois Mauriac), що на лівому березі гнучкої Сени, дивлюся на модерно-монументальну композицію, яку становить собою Національна бібліотека імені Франсуа Міттеррана (bibliotheque nationale de France Francois Mitterrand). Відчуваю, що на мої архітектурні враження поза моєї волі накладаються суто літературні й виключно політичні міркування, скажімо, як символічно і цивілізовано це виглядає, коли з мікротопосу, що носить ім’я письменника-нобелівського лауреата, відкривається магнетизуюча панорама бібліотеки, названої в пам’ять про президента, який підтримав її реконструкцію у вигляді будівництва нових корпусів, і як усе це разом добре для нації, соціуму й держави.
Піднімаюся сходами до Національної бібліотеки, цих сходів — три розлогих секції, вони ведуть різко вгору, сходження до знань не має бути прогулянкою, сходження має бути непростим, ще краще — складним, тільки так воно може запам’ятатися, а ще виникає паралель із єгипетськими пірамідами, що уособлюють велич надмирської піднесеності. Долаю останню секцію і ступаю на простору висотну площину, яка вже одним своїм існуванням нагадує, що знання — це рівень, незрівнянно вищий від повсякденної суєтності. По чотирьох кутах цієї епічно-філософської площини розташовано скляні білдінги у формі розкритих велетенських книг, що сприймаються як запрошення до нескінченного гортання їхніх мегасторінок. Усередині цього висотного полігону міститься чи то дикий сад, чи то окультурена хаща, енергетична рослинність якої немовби недвозначно натякає, що природа і природне — це те, що завжди поряд, це те, що не лише супроводжує будь-який розвиток, а заради чого, власне, він (цей розвій) існує.
Повертаючись на висотний майдан-полігон після того, як зробив у бібліотеці те, що собі запланував, помічаю на сходах чимало людей. Вони розслаблено сидять, і кожен займається своєю приватною справою: хто перекушує бутербродами, хто релаксує чи медитує, хто просто дивиться на урбаністичні краєвиди Сени. Так і має бути, думається мені, свобода завжди передусім приватна, вона має жити в мізках, у генетичній крові, у підсвідомості кількох поколінь, лише коли вона стає по-справжньому приватною, глибоко особистою, тоді вона переходить до розряду, так би мовити, загальнодержавної цінності. А книжка і свобода — це те, що завжди сполучено між собою.
П’ю каву на набережній Монтебелло (quai de Montebello). П’ю неквапливо, по-паризьки й нікуди не поспішаю: я не бачив, щоб парижани пили каву поспіхом, це, вочевидь, було б і нехтуванням ритуалом самої процедури, і псуванням кави. Фішка паризьких кав’ярень — виносні круглі столики, що ненав’язливо розставляються на тротуарах, біля проїжджої частини дороги. Пити в Парижі каву означає бути гранично наближеним до аромату міста й ритму життя.
Я обрав собі столик, що відкриває широкоформатний боковий ракурс на Собор Паризької Богоматері (Notre Dame de Paris). Нотр-Дам входить до мого щоденного прогулянкового меню. Це, як і виструнчено космічна Ейфелева вежа (la Tour Eiffel), як і велично-царственний Лувр (Musee du Louvre), як і рельєфно інкрустована Тріумфальна арка (arc de triomphe de l’Etoile), один з тих «п’ятачків», що надійно стали місцем світових туристичних тусовок. Вони з непорушною стабільністю, якій позаздрили б будь-які національні та регіональні економіки, збирають біля себе аншлаг етнооблич — зосереджених європейських, життєдайних арабських, спокійних африканських, зацікавлених американських, непроникних азійських. За кавою мені крамольно думається про те, що у перспективі, очевидно, вельми і вельми віддаленій, якщо на той час глобалізаційним процесам не настане повний глобалізєц, Париж цілком міг би стати столицею (або однією із столиць) супердержавного утворення, що його я умовно назвав би Всесвітнім чи Пансвітовим Союзом. Але, повертаючись до своїх приземлено-мандрівних думок, філософствую над тим, що чим частіше біля таких «п’ятачків» буваєш, тим гостріше виникає бажання відчути їх і встановити з ними особистий контакт без обов’язкових тусовочних експресій.
Розраховуюся за каву, вона здалася мені смачно-запашною, хоча в її консистенціях я не надто розбираюся: кава — не мій стратегічний напій. Кладу в невеличку теку єврокупюру, при цьому мимохіть думаю про те, що, як казав один давній-давній грек, усе тече — усе змінюється, і якщо (або коли) все таки зміниться, то як же називатиметься єдина, уніфікована валюта, що, наприклад, ходитиме в дуже об’єднаному світовому держутворенні? Проте з відповіддю на це питання не поспішаю, можливо, заспокоюю себе, інколи краще, коли відповідь дасть те, що ми дещо патетично називаємо часом. А нам залишається лише терпляче чекати.
