МЕНЮ

«Колумби Південної Бессарабії»

8 травня, 2020 - 18:05
Спроба ідентифікації рідної глибинки

В епоху повсюдної урбанізації мимоволі замислюєшся про сенс існування невеликих районних центрів України, навіть з урахуванням сучасного тренду децентралізації (об'єднання громад). Особливо цікаві її території з неоднорідною історією, де навіть топоніми видають усі непрості процеси, які відбувалися в цих регіонах. Адже колись вони відображали особливості побуту, вірування або військові події, що відбувалися на цій території. Яскраві приклади Чортків на Тернопільщині, Халеп'я на Київщині або Кобеляки на Полтавщині. Для одеситів такою територією є Південна Бессарабія, хоча точніше буде назвати її Буджак (тур. Вucak - «кут»).

Якщо ти народився і виріс в Одесі, все що розташоване на південь від Білгорода-Дністровського (відвідування якого зазвичай внесено до шкільної програми) буде просто білою плямою на мапі. Помітивши це в 20 років, вже в 30 жити з цим стає досить таки неспокійно. Подібні географічні терзання людей добре відомі і найбільш яскраво були виражені в епоху «великих географічних відкриттів». Але епоха минула, а терзання залишаються. До того ж якщо локальний патріотизм повсюдно поширений, верхотура якого виражається від назв сирів (Камамбер) до карнавалів (Венеціанський карнавал), то чим пишається або може пишатися наш Буджак, не дуже зрозуміло.

Тому ми - корінні одесити Микола і Євген - вирішили увійти в роль «Колумбів Південної Бессарабії» і вирушити в експедицію до цього автентичного регіону межиріччя Прута і Дністра. Для розуміння ідентичності нашого регіону, яку не надто й видно з Одеси, ми навіть купили ретромобіль (Daihatsu Charmant) для майбутньої подорожі. А як тригер соціально-культурного життя регіону ми обрали образотворче та декоративно-прикладне мистецтво, яке, на нашу думку, ідеально відображає культуру і побут жителів Південної Бессарабії.

Ось що пише Норман Девіс в замітці «Чернівці» (книга «Історія Європи») про історичний бекграунд Бессарабії в XX столітті: «В 1940-му році робітничо-селянська червона армія частину місцевих жителів розстріляла або репатріювала, переважно в Румунію, а уряд організував процес міграції етнічних росіян в цей регіон». З цього моменту артефакти культури і традиції автохтонних «бессарабців», можливо, знайшли нові смисли і продовжують впливати на свідомість сучасних жителів цього регіону? З цим питанням ми перетинаємо Дністер і прибуваємо до першого острову культури Буджака - в місто Арциз.

 

Частина 1. Арциз. 150 км від Одеси.

«Ми ж живемо в ХХI столітті, сьогодні необов'язково мати майстерню в Парижі, щоб бути художником. Якщо ти не дурень, то інтернет зробить тебе і ситим, і знаменитим», - цими словами завершилася наше інтерв'ю з місцевим художником Володимиром Миколайовичем Афанасьєвим. Культова для Буджака особистість - справжній абориген свого краю. Все своє життя Афанасьєв присвятив Арцизу, але не як географічному простору, а як громаді. Саме тут його талант знайшов не тільки шанувальників, а й однодумців. Організована ним у 1977 році Арцизька дитяча художня школа швидко переросла статус рядового навчального закладу і набула широкої популярності в регіоні. Володимиру Афанасьєву вдалося зробити образотворче мистецтво не тільки доступним, але й популярним.

За більш ніж сорок років своєї роботи Арцизька дитяча художня школа змогла стати не тільки творчим будинком для місцевих художників, а й центром організації культурного дозвілля жителів області (Фото 1, 2). Сам Афанасьєв резюмує свою місію просвітителя так: «Ми привчаємо наших глядачів до культури. Спочатку їх було мало, але тепер приходить багато. І всі - інтелігенція».

Фото 1. У 15-тисячному Арцизі художню школу відвідує 128 учнів - це майже 10% від загального числа дітей міста! На фото одне з шести відділень художньої школи Арциза

Фото 2. У деяких відділеннях школи навчальний простір сусідить із майстернями художників, які вже відбулися

Якщо говорити про творчість самого Володимира Афанасьєва, то в пошуках засобів художнього вираження він не обмежує себе олією і полотном (див. Фото 3).

Фото 3. Гармонійність верстата і полотна. У майстерні/гаражі у Володимира Афанасьєва. Кількість написаних ним картин вражає

Величезним досягненням не тільки з точки зору естетичного сприйняття, а й історичного, краєзнавчого знання є сукупність тексту і графіки в книжках художника (див. Фото 4). На сторінках цих книжок-картин текст представлений у вигляді коротких оповідань і пісень, а графіка розв’язує завдання оформлення художнього образу, задуманого автором (Фото 5,6).

Це такий собі сучасний лубок (графічне зображення з підписом, що відрізняється простотою і доступністю образів), де архетипічні сюжети розгортаються в житті сучасної людини. Адже події, що стали приводом для творчості, актуальні й сьогодні: від весілля до похорону, від збору винограду до полювання і випасу худоби. Більше того, побувавши в цих місцях, ми стали очевидцями і в деяких випадках учасниками вже написаних картин (Фото 6).

Фото 4. Переосмислення соціальної дійсності за допомогою етнографічних замальовок займає значну частину творчості Афанасьєва В.М.

Фото 5 a) Полювання на зайця б) Робота в полі

Фото 6. Випас худоби

(Ми як учасники картини)

Людська природа і соціальна дійсність служать артистам Буджака матеріалом для створення художніх образів, а їхня діяльна участь у житті суспільства формує естетичну парадигму останнього. Цей «Уроборос» набуває форми вічного свята (Фото 5-7). Що також підкріплюється творчим кредо місцевих художників, ненароком висловленим під час огляду їхніх робіт: «в нічого бачити все».

Жіночий вокальний ансамбль «Берегиня» (м. Арциз)

Обманка (старовинна весільна пісня). Учасниці «Берегині» разом з Афанасьєвим

Попри абсолютну природність і невимушеність синкретичної єдності громади, адміністрації і художників, яку ми спостерігали в Арцизі, нам все ж здалося, що цьому феномену трішки не вистачає академічного лиску. Зрештою, саме Одеса повинна розв’язувати цю проблему, але вона вічно зайнята самозамилуванням і неохоче дивиться в бік прилеглих територій. Тому ми вирушаємо в найбільше місто цього регіону - Ізмаїл.

Частина 2. Ізмаїл. 240 км від Одеси.

Ізмаїл - найпівденніше місто України. Місто з багатою історією (від заснування Ізмаїльської фортеці за часів Османської імперії до відвідування цих територій римськими легіонами) і традиціями.

Сьогодні, відособлена від обласної Одеської дирекції, саме Ізмаїльська міська організація Національної спілки художників України (ІМО НСХУ) зуміла об'єднати професійне співтовариство півдня Одеської області. А Ізмаїльський державний гуманітарний університет систематизує історичну та культурну спадщину Південної Бессарабії. Значна частина наукових публікацій, присвячених аналізу творчості сучасних художників Південної Бессарабії, належать перу місцевого художника, голові Ізмаїльської міської організації Національної спілки художників України Олександру Дмитровичу Карі.

Але насамперед Олександр Кара - це бессарабський майстер живопису. Якщо Володимир Афанасьєв у своїх роботах пропонує нам насолодитися сценами з життя світського суспільства, то для Кари джерелом натхнення служить природа і особистий досвід самопізнання, фундаментом якого є сім'я, її національні і релігійні традиції (Фото 8, 9, 10). Як результат - втрачене, але матеріалізоване в об'єктах мистецтва минуле продовжує залишатися відчутним і сьогодні.

Фото 8. Після інтерв'ю Олександр Кара люб'язно прийняв нас у Будинку художника, де розташована його майстерня. Під час екскурсії по його майстерні ми дізналися, що дивакувата на перший погляд рама полотна "Нитки з минулого" є не примхою автора, а частиною справжнього ткацького верстата. Тільки після цього ми змогли оцінити справжню глибину задуму художника. Добило нас те, що бджолиний віск, який використовується в енкаустиці (техніці живопису, обраній Карою для створення цієї роботи), добутий практично там же, де колись розташовувався горезвісний ткацький верстат, перетворений художником на об'єкт мистецтва

Фото 9. Триптих О. Кари «Троянка». Давнє кладовище в селі Кам'янське

"Старокозачі" могильні камені, зображені на лівій стулці триптиха Олександра Кари "Троянка", можна зустріти по всій Бессарабії. Природа та історичний ландшафт часто виступають мотивами для творчості художників Бессарабії.

Фото 10. Картина О. Кари "Спогади про дитинство"

Іноді художні образи продовжують жити тільки в пам'яті автора, як цей демонтований у середині ХХ століття з ідеологічних міркувань хрест.

Слід зазначити, що важливу роль у процесі популяризації місцевого мистецтва відіграє взаємодоповнююча співпраця професійного співтовариства художників Південної Бессарабії і Ізмаїльського історико-краєзнавчого музею Придунав'я (Фото 11).

Фото 11. Юні відвідувачі виставки робіт членів ІМО НСХУ в Ізмаїльському історико-краєзнавчому музеї Придунав'я

Протягом нашої подорожі ми часто переживали відчуття здивування від надзвичайно самобутньої історії та культури Бессарабського краю. Однак саме в музеї Придунав'я ми змогли остаточно усвідомити історичну різницю Бессарабії та Одеси. Найкращою ілюстрацією для опису прірви ідентичності, що розділяє північ і південь області, служить ставлення до Першої світової війні. Наявність тут збережених пам'яток, а також деяких артефактів тих часів (Фото 12), яких не побачиш на півночі області, видають той факт, що цей регіон мав дещо іншу історію XX століття, ніж решта «континентальної» області.

Резюмувати наші відчуття від побаченого і почутого хочеться словами автора кількох книжок, присвячених аналізу творчості сучасних художників Південної Бессарабії, Тетяни Шевчук: «Де не копни - скрізь золото». Ці слова дуже точно підкреслюють історичну винятковість нашої «Еспаньйоли» і ставлення місцевих жителів до свого краю. Щоправда, для розуміння цього золота треба безпосередньо перебувати в ньому.

Фото 12. Фото "на тлі килима" є у багатьох, але на тлі килима (початок XX століття) із зображенням воїнів Антанти тільки у нас. На тлі килима головний хранитель фондів музею Сюпюр Галина Павлівна і кореспондент Пєлєвін Євген

Проте після такого зачарування нашими південними землями занадто велика спокуса зрозуміти, а що ж відбувається на діаметрально протилежному боці нашої області, тому ми вирушили за 400 км на північ від Ізмаїла - в місто Балту.

Частина 3. Балта. 220 км від Одеси

Балта (balta тур. сокира) - крайній північний форпост Османської імперії і, якщо вірити єдиному діяльному місцевому художнику Сергію Шендеровському, єдиний північний культурний форпост нинішньої Одеської області. При тому що, за словами цього самобутнього художника, живопис у Балті не розвинений взагалі: «Місцевого спілкування немає, все що робиться, то завдяки моїй спонсорській допомозі, тому про самобутність у живописі говорити не доводиться. Сам же я більше тяжію до сюрреалізму і фантастичних мотивів».

Як каже художник: «Краще бути першим на селі, ніж другим у Римі». І в Сергія це добре виходить. Він ідейний натхненник і організатор щорічного Балтського пленеру (з 2013 року), займався розробкою туристичного герба і прапора міста. Тематика пленерів щороку різна, від робіт над першим муралом у місті до сюрреалістичних, фантастичних і навіть казкових (!) пленерів. Цього року пленер буде присвячений архітектурі Балти.

І все ж ми переймалися питанням, ну, чому Балта? Хто і де тут закопав собаку? Відповідь ми знайшли, глянувши на адміністративну мапу області (ми ж бо в ролі Колумбів). Місто дуже ізольоване: 50 км від Київської траси і 30 км від головної залізничної гілки Одеса – Київ. Додамо сюди нетривіальну історію міста й отримаємо «річ у собі», місто врятоване від цивілізації, як каже Сергій, зі своїми плюсами й мінусами, але точно з яскраво вираженим колоритом місцевого населення і виразною ще збереженою архітектурою. Тому єдиний спосіб зрозуміти, викристалізувати автентичність і настрій міста - це самому приїхати сюди, а ще краще взяти участь у щорічному пленері Балти.

Місцевого живопису як такого не було, тут немає жодного професійного художника, або ж вони не живуть уже в Балті (наприклад, один з активних сучасних художників О. Дімов родом із Балти). Однак є одна відчутна особливість картин, написаних у Балті, майже вочевидь там буде намальована або обіграна пожежна каланча, яка є однією з головних визначних пам'яток міста (див фото 13).

Фото 13. Кілька картин Сергія Шендеровського. Як бачимо, при фіксації життя місцевих жителів без каланчі мало що обходиться

Підсумував розповідь про своє місто Сергій Шендеровський наступними словами: «В гомеопатичних пропорціях у Балті є все: музиканти, танцюристи, навіть своя рок-група». Це прекрасний приклад, коли кількість ще не переходить у якість, але при цьому дуже хочеться, а головне - можеться.

Наш звіт про подорож не претендує на якусь наукову значущість, благо, це улюблене місце професійних антропологів і дійсно золота там ще багато. Ми радше хотіли показати різницю однієї адміністративній одиниці і те, як легко зчитується культура і побут людини через, у нашому випадку, образотворче мистецтво, хоча лакмусом може бути і будь-який інший вид мистецтва.

Епілог

Описаний досвід подорожі в межиріччі Дунаю і Дністра назавжди викреслив нас із когорти естетичних космополітів. Для того, щоб отримувати справжню насолоду від творів мистецтва світової культурної спадщини, необхідно вміти розгадувати їхній семантичний код. Від Карла Сміливого, Габсбургів, Герцога Альби і Нідерландської революції до «Нічного дозору» Рембрандта, до статті в Vogue про «Одного разу в Голлівуді», без якої взагалі не зрозуміти, про що фільм. Пристойна освіта й ерудиція - обов'язкова умова захоплення мистецтвом, але з цим у ХХI столітті проблем немає.

Дивно, але ми дожили до часів, коли купити квиток на літак і злітати в Туреччину чи Єгипет простіше, ніж здійснити подорож за 300 км від дому. А роздобути інформацію про художників і ремісників рідного краю складніше, ніж отримати хрестоматію з античної літератури латинською мовою. Проте чим густіше накладений культурний код на полотно, тим соковитіше враження, і споживати сучасну народну творчість в автентичному контексті - це набагато крутіше, ніж ставати жертвою витонченого мистецтва за туристичною путівкою.

В екран монітора ми дивимося частіше, ніж на дорогу. Електронна географія нам ближче за фізичну. Одеса, Арциз, Ізмаїл, а тим більше Балта, не перебувають в одній державі в соціально-культурному контексті. Лувр і Бельведер для жителів Одеси сьогодні стали набагато «ближче», ніж художня галерея в Арцизі і музей Придунав'я в Ізмаїлі. Однак не варто забувати, що на художньому осмисленні нашого повсякденного побуту будується культурна парадигма суспільства. І якщо для значної частини жителів Одеси вона набуває форми рубрики lifestyle у глянцевих журналах, то на південь від 45-ї паралелі вона все ще стоїть біля «ткацького верстата».

Ми змогли взяти інтерв'ю тільки у старшого покоління художників, але знайти і поговорити з представниками молодих активних митців нам не вдалося. Головна причина цього - все молоде покоління, підростаючи, відразу їде на навчання в Одесу, яка служить де-факто культурним центром нашого краю. І якщо про Одесу говорять як про глибоку провінцію щодо світових арт-процесів, то що говорити про досліджувану глибинку? Ми побачили перший, базовий культурний шар на сирій землі побуту, тому, дійсно, головне завдання людини, яка хоче творити в цих умовах, - у нічого бачити все.

Дорога назад з Ізмаїла до Одеси пройшла в повній тиші. Перебуваючи в стані повної безтурботності, насичені враженнями, ми напросилися на ночівлю в Білгород-Дністровський. Вранці місто повернуло нас до звично суворої реальності. Не дорахувавшись термоса, светра, шапки і трусів, залишених у салоні автомобіля на ніч, ми зрозуміли: Одеса вже поруч.

Учасники експедиції: Бритавський М.Е., Пєлєвін Є.Ю., Daihatsu Charmant 1987 року і Тамара Б., яка подумки була з нами (30 жовтня - 1 листопада 2019).