«Головне, щоб на шляху зустрічались добрі люди»

Юрій Фоменко не потребує особливого представлення для наших читачів. Колишній боєць АТО є постійним читачем і другом «Дня». За фахом він аграрій, який наразі працює у команді міського голови Дніпра керівником комунального підприємства «Зеленбуд». Пан Юрій — людина, щиро закохана в природу рідного краю. А ще він дуже полюбляє подорожі велосипедом, що досі сприймається незвично як для чиновника. Його поетичні нариси і фоторепортажі про власні веломандрівки околицями Дніпра читають у «Фейсбуці» тисячі людей. Відверто кажучи, мало хто може побачити стільки цікавого і так багато у звичайнісінькому степовому пейзажі Придніпров’я. У цих дописах давня історія і сучасність України, її мальовнича природа органічно зливаються і виглядають, як єдине ціле.

— Пане Юрію, у «Фейсбуку» ви регулярно розміщуєте поетичні фоторепортажі про свої веломандрівки околицями Дніпра. Ці подорожі — це спорт чи краєзнавство?

— Подорожі — частинка мого життя. Своєрідний спосіб пізнання нового. Спосіб психологічно розвантажитись. Зміна середовища, в котрому перебуваєш повсякденно. І, безперечно, це — спорт, підтримка фізичної форми. Але також це час для роздумів. Відключення від певного інформаційного потоку міста, котрий весь час тримає людей в напруженні й не збагачує ані розумово, ані духовно.

— Зазвичай на вашому шляху трапляються мальовничі природні об’єкти, історичні пам’ятки або навіть садиби цікавих людей. Ви заздалегідь складаєте маршрути своїх велоподорожей?

— При плануванні веломандрівки обов’язково ставлю тематичне завдання й попередньо вивчаю об’єкти на маршруті. Тематика таких мандрівок може бути або краєзнавча, або екологічна, або навіть технологічна. Невід’ємною частиною є спілкування з людьми. Валер’ян Підмогильний колись писав: «Чим яскравіші наші враження, тим наше життя цікавіше».  Наведу приклад декількох мандрівок на південних околицях Дніпра. В літературному сенсі це місця,  де жили та працювали відомий письменник Валер’ян Підмогильний і поет-дисидент Іван Сокульський. Перед мандрівкою і після того перечитую написане ними про наше місто або в нашому місті.  Знаходжу якісь паралелі, описи знайомих місцевостей. Якщо дивитися з краєзнавчого погляду,  це історичні місця Огріньського півострова. Їхня історія охоплює період від існування столиці уличів, міста Пересічень, до бойових подвигів козаків під проводом Івана Сірка.

Мені цікаві веломандрівки і з екологічних причин — спостерігаю техногенні виклики, котрі влаштовує Придніпровська ТЕЦ. Цікавить мене й ботаніка рідного краю — присамарські та придніпровські балки зі своєю степовою рослинністю. Під час однієї з мандрівок я навіть знайшов степову вишню, котру описував Генрик Синкевич у романі «Вогнем і мечем». Згадав такі рядки з роману: «Погляньте-но, добродію! — зненацька вигукнув Жендзян. — Ніби сонце пече, а в полях лежить сніг. Скшетуський глянув. І справді, скільки сягало око, якийсь білий покрив блищав у променях сонця обабіч річки. — Гей, старший! А що це там біліє? — спитав намісник. — Вишні, пане! — відповів старший». І ось мені самому довелось таке побачити.

Зараз відкриваю для себе нову тематичну серію веломандрівок — малі річки в околицях нашого міста. Днями, наприклад, мандрував берегами Маячки. Верхів’я дослідив ще у минулих подорожах, тому вирушив до середньої й нижньої частини річки. Походження її назви місцеві жителі пояснюють так: вона весь час маячить, тобто в ній вода то є, то немає. Існує й ще одна достовірна версія: у верхів’ї річки на пагорбі за часів козацтва був земляний насип із встановленою на ньому дерев’яною спорудою, яка була маяком для подорожніх. Тому й річку назвали Маячка. Вона починається біля селища Іларіонове Синельниківського району з маленького джерельця. Протікає через житловий масив Ігрень у нашому місті. Русло її — неглибокий рів, який наповнюється переважно атмосферними опадами. Довжина — 14 км. Влітку вона майже пересихає. Але джерельця, які підживлюють ґрунти по течії, забезпечують вологою випаси й сінокоси.

— Які саме маршрути ви вважаєте найцікавішими?

— Мабуть, це все ж таки Дніпрові пороги та подорожі берегами Дніпра. Це — подорожі ніби сторінками книжок нашого історика Дмитра Івановича Яворницького.  Ще Євген Чикаленко колись писав: «Пройтись із Яворницьким Дніпровими порогами — се ж пережити всю минувшину, уявити у всіх дрібницях запорозьке життя!» А взагалі-то я полюбляю мандрувати за містом, його околицями, степами. Там, де вдається пізнати те, що раніше не знав. Або знайти  відповіді на питання, котрі довгий час турбували. Там, де зустрічаються непересічні люди. Де відбуваються неочікувані події. Хочеться більше пізнавати. Із зустрічними людьми більше слухати, ніж говорити. І, повірте, в багатьох випадках зустрічна людина в степу набагато цікавіший співбесідник, ніж відірваний від природи житель міста. Соціальна мережа жителя за містом або на околиці міста включає степ, тварин, небо, працю, рослинність, річку...  Місто ж, за моїми спостереженнями, мало говорить — воно рухається. Соціальна мережа міста має зовсім інші складові.

— Скільки років ви мандруєте на велосипеді  Дніпропетровщиною? Чи є у вас друзі, які приєднуються до вас?

— Велосипедом мандрую не так довго, як автівкою. Це зовсім різні мандрівки. У кожної є свої переваги. Під час веломандрівок пізнаються більш детально деякі речі. Під час руху на велосипеді ви стаєте невід’ємною частинкою природи. Так, у мене є друзі, котрі мандрують давно, і вони стали для мене взірцем. Наприклад, це Валерій Гарагуц — людина багатосторонніх інтересів. Є друзі, котрим він, як і мені, став прикладом — Євген Жирко, Денис Косенко. А є ті, хто захопився веломандрівками, дивлячись на нас. У подорожах можна зустріти найрізноманітніших веломандрівників — священиків і вчених, бізнесменів і вчителів. Це — вже субкультура.

— Чи поширений велоспорт у Дніпрі та як він розвивається, на ваш погляд?

— Я говоритиму здебільшого не про спорт, а про любителів рухатися на велосипеді. Людей, котрих зустрічаєш на шляхах, стає дедалі більше. Рухаються поодинці, колективами, сім’ями.  І вже не рідкість, коли зустрічні мандрівники розпитують, що на шляху є цікавого і на що звернути їм увагу. Або ж запитують безпосередньо про шлях до об’єктів, про які вони прочитали перед мандрівками. Взагалі шлях — то є життя. Де по рівному, де з гори, де під гору, де й через перешкоди. Головне, щоб на шляху зустрічались добрі люди. І що більше їх, то краще.