Дивніше дивного

Вхід до камерного театру «Белевью»; колони у холі, перила сходів, навіть необхідне для туалетних кімнат обладнання прикрашені фіолетовими трояндами, кульками, оксамитом. Чоловік із бородою, переобладнаний у жінку накладним бюстом та принадами нижче талії з чоловіком приємної зовнішності у фрачній парі, циліндрі, з краваткою та шнурками на чоботах обраного базовим кольору — одягалися, гримувалися за столиками перед театром, потім радо віталися аж до поцілунків із натовпом глядачів, врешті розтягли стрічку в біло-червону смужку, яка зазвичай акцентує небезпеку, і церемоніально її розрізали, а тоді й розшматували.

Після келиху шампанського в закутку між театром і сусіднім будинком відбулася обрана для першого показу вистава «Метро» у постановці нідерландського колективу «Енн Сміт та Кет Верхей». Її тривалість 15 хв., тому усі бажаючі групами до 12 осіб мали змогу її передивитися. Серед побутового сміття під пожежною драбиною лежала, ні — точніше валялася, дівчина років двадцяти. У посинілій від уколів руці лялька Арлекін. Він «прокидається» раніше господині. Здивовано оглядає її, намагається розбудити. Пробудження важке, тривале, з усіма болями й небажанням повертатися до свідомості. Нарешті прийшовши до тями, дівчинка шукає наркотики, потрошить ватне тіло ляльки, не знайшовши ані зілля, ані грошей, — обирає серед глядачів чоловіка, пропонує йому себе. Не отримавши згоди, починає нервуватися й божеволіти. Арлекін — пальчикова лялька, якою вправно грає актриса Кет Верхей, — приходить на допомогу: простягає руки до глядачів по милостиню. Чорні сльози під очима нікого не розчулюють, і господиня кидає його. З ненавистю вона оглядає нікчемне людство й біжить від нього. У цій маленькій виставі немає слів. Німіють і глядачі від безвихідності власної поведінки: подати — значить підтримати наркоманію, відмовити — означає підштовхнути до падіння заради продовження одурманення.

Загальновідомо, що в Нідерландах куріння маріхуани абсолютно легальне. За 7 євро кожен, хто прийшов до кав’ярні, може придбати до кави або й без неї цигарку, яка дає дві години розслаблення і торує стежку до шизофренії.

Цікаво, що в Амстердамі місцеві жителі практично не користуються цією забаганкою, яка захоплює тисячі туристів. А от пересування на велосипеді об’єднує дітей і пенсіонерів, людей скромного статку й цілком забезпечених. Ніби зграї граціозних птахів, літають вони по відведених смугах або спеціальних доріжках. Їздять із немовлятами, з великим багажем, водночас розмовляють по телефону, підчитують газету, а інколи зворушливо тримаються за руки. Від таких «квадросипедистів» випромінюється взаємозахоплення.

З економічною кризою тут борються реставрацією королівського палацу, інших пам’яток історії та архітектури і продовжують розпочату років з десять тому програму вдосконалення доріг і підземних комунікацій.

Вистава нідерландців «PUT» у постановці Барбари Крулік театру «Aardek» відбувалася в одній із підземних будівельних площадок метрополітена. Актор, лежачи на платформі з колесами, з картонним будиночком на спині, відштовхуючись руками й ногами від підлоги (словом, людина-черепаха) став провідником зібрання. А неподалік хтось щось довбав, кольорова підсвічена пилюка перетворювалася на завісу, потім на стінах з’явилися креслення, на яких, ніби шашки, пересувалися позначки майбутніх будівель. «Черепаха» повела усіх далі й через розташоване під кутом дзеркало стало видно, як будівельник зрізає зі стелі низького тунелю пінопластові будиночки, які виросли подібно сталагмітам. Хлопець із будиночком на спині їх зібрав і, захопивши глядачів інтригою подальшого існування будиночків, повів у відкритий простір. Стіна під великим ухилом. Під нею прямокутник води. Дві дівчині, через блок зв’язані одним страхувальним канатом, з вершини допомагають випхати на гору візок з будиночками. Вони падають у воду. Інший будівельник виловлює їх, дівчата прикріпляють до канатиків, все рухається, усі в роботі, усім керує Майстер вправною грою на віолончелі. Жінка, що, сидячі в ящику для сміття, переривала квитки, власним прикладом запросила громаду кинути по монетці у воду. Мабуть, на щастя нового мегаполіса мрій. Така майже дитяча забава раптом нагадала ігрову основу цивілізації. Якщо в людстві так багато дитячого, то йому належить ще довго жити.

Про виставу «The Freak and The Showgir» у постановці великобританського колективу «Атлас Муз» писати не можна. Заявлене гротескне осміювання стриптизерських забав набуває саркастично-брутального характеру і в підсумку дає абсолютну зневагу до тіла, статі, сорому. Щоправда, у фіналі добровольці із зали теж привселюдно оголялися, але в цьому скоріше виклик брутальності наготи. Не фокус роздягтися, питання — чи за цим є виправдана мистецькою задачею потреба.

Голландцям притаманно не критися, вікна не завішуються, а в нових будинках робляться скляні стіни. Їм затишно жити на очах у сусідів, туристів. Може, це горда постава, вихована потребою утримувати рівновагу при їзді на велосипеді, є життєвою позою голландців.

Значення пози, жесту, руху очей продемонстрував японець Макото Іноуе в хореографічній моновиставі «Кагуя». Його вистава, з одного боку, доводить красномовність мовчазного монологу, а з другого боку — дарує глядачеві дуже велику волю трактування історії, яку пантомімою, танком розповідає артист. Він був квіткою, птахом, від їхнього імені протистояв вітру й радів сонцю. Він народився на місяці й має повернутися назад.

Нідерландську виставу «Tokio 3.6 V» показала група «Bosmos». У підвальному приміщенні театру «Paradiso» — павутиння проводів, настінні лампи різних конструкцій, відеопроектори, коротше кажучи, електронний безлад. У темряві на зелені вогники кнопок включення приборів, як граціозні хижаки, заходять двоє чоловіків. Вони починають грати на електронних клавішних інструментах, світло прокидається, відеопроекції раптом усе перетворюють на казковий ліс, і тоді, зовсім як радянські барди, хлопці починають грати простенькі романтичні мелодії на акустичних гітарах. Чи то вони самі, чи то хтось, кого нам не дано побачити, знов усе накриває гримлячою техно-музикою. Цей двобій із залученням всього арсеналу технічних засобів закінчується перемогою на користь вибору глядача. Я повертався в готель, наспівуючи простеньку мелодію. І це теж видавалося напрочуд дивним, як і роздуми через якийсь час після побачених вистав.

Глядачів нідерландської вистави «За стіною» запросили до автобуса. Його маршрут пролягав по чистеньких і майже безлюдних вуличках району Амстердама, де компактно проживає велика кількість вихідців зі східних країн. Коли двері закрилися, до салону автобуса через люк у стелі спустилася, чи то приземлилася, білявка-стюардеса у фірмовому одязі. Спочатку вона розповіла водієві про точку призначення, а потім побачила пасажирів і, привітавшись, рефлекторно мало не почала інструктувати по техніці безпеки. Настільки добрий настрій очікуваної зустрічі оволодів нею, що, здається, не тільки жителі району, але й весь світ видавався ріднею. Вона вийшла біля багатоквартирного будиночка. Автобус вирушив, і пасажири почули схвильоване дихання і внутрішній монолог хлопця, що наздогнав автобус на зупинці, про втечу від бійки з арабами. На наступній зупинці він вийшов і побіг ховатися. Під час руху автобуса перехожі зацікавлено придивлялися до автобуса. Хтось посміхався, хтось дивився з підозрою.

Кілька разів ми проїхали повз футбольну площадку, де окремо араб та голландець грали з м’ячем. Тоді побачили арабську дівчину, яка щось довго шукала в сумочці, аби виправдати своє знаходження під деревом неподалік тренувального майданчика. Коли арабський хлопець пішов, дівчина підійшла до голландця. Виявилося, у них побачення. Ще пару кругів автобуса по мікрорайону, з уповільненням руху біля парку, де на лавочці сиділи наші закохані, біля пам’ятника, на фоні якого закохані фотографувалися у чудернацьких позах, і нарешті — чергова зупинка, на якій хлопець і дівчина забігли в салон. Серед пасажирів-європейців він почувається розкуто, дівчина ховає очі, і кожного разу обидва віддаляються один від одного, коли за вікном автобуса бачать арабів. Вона виходить першою, він довго проводжає її очима. Їм буде дуже важко утриматися разом.

На фінал поїздки знов заскочила стюардеса. Задоволена і трошки стомлена, вона підправила макіяж і ніби виструнчилася до польоту. Кохання земне, складне, болюче і любовний політ метелика в акваріумному просторі автобуса, пасажири-глядачі, як інопланетяни з навушниками у скляному контейнері, і ще купа асоціацій і образів, що виникали під час цього простого перфоменсу: акварельному ескізу людських відносин надали масштабу картини сучасного світу. Світу, в якому зникають кордони між країнами, а між людьми розверзаються прірви ненависті. Дивний світ, дивніше дивного, та доки ми живимо — він наш.

Дуже дивне наше сьогодення. Природа своїми вибриками ніби доводить технічно могутній людині її слабкість і незахищеність від вічних стихій, так і шторм почуттів не здолати модним скепсисом до нових форм, нової театральної мови, усього, що дедалі потужніше себе заявляє і вимагає розуміння й поваги, прислуховування й уваги, хоч би як надмірно дивним не видавалося нам.