Черкащина та її «підкова»
Існують місця, в яких має побувати кожен свідомий українець. Такі, як Чигирин і Суботів, Моринці та Канів. «День» завжди приділяв дуже багато уваги історії, і як її частині — вищезгаданим місцям. «Кожен українець повинен хоч раз побувати в Чигирині», — так називалася стаття Лариси Івшиної та Ольги Герасим’юк, яка відкриває першу книжку з бібліотеки «Дня» «Україна Incognita». «День» першим в серії історії маленьких міст зробив репортаж з малої батьківщини Тараса Шевченка — Моринців. Так сталося, можливо, невипадково, що і Чигиринщина, і Моринці, і ще багато інших культових для зародження української нації місць розташовано на Черкащині. Обласна адміністрація обвела їх на карті рискою у формi підкови і створила туристичний проект «Золота підкова Черкащини». Багато ще треба зробити для того, аби цей маршрут дійсно міг називатися туристичним. Але у нього є головне. По-перше, мальовнича природа. По-друге, велична історія. Десятки прочитаних книг не дадуть вам такого яскравого уявлення про Богдана Хмельницького, як кілька годин перебування у Суботові та Чигирині. І третє — це духовність. Справжня духовність, яка не створюється інвестиціями і рішеннями посадових осіб, а існує сама по собі. Безумовно, кожен, хто відвідає ці місця, отримає враження не стільки зовнішньо-інформаційні, скільки емоційні внутрішньо. Мої власні враження від подорожі Черкащиною, що була організована для журналістів Державною туристичною адміністрацією, — нижче.
З РЕЗИДЕНЦІЇ ГЕТЬМАНА — РЕЗИДЕНЦІЮ ПРЕЗИДЕНТУ
Перший маленький шлях на нашому великому шляху — до Чигирина. За радянських часів район було віднесено до неперспективних, тому ця місцевість не постраждала від індустріалізації — ні тобі заводів, ні фабрик, ні залізниці, та й просту дорогу, якою ми зараз подорожуємо, проклали лише десять років тому. Натомість, відповідно, є природа — у повному значенні цього слова. Зустрічають нас великі літери: «Чигиринщина», саме так, замість звичайного «Чигиринський район».
До речі, скоро у Чигирині розташують літню резиденцію Президента України. Ідея належить віце-прем’єру України з гуманітарних питань Миколі Томенку. Резиденцію має бути розбито в колишній резиденції Богдана Хмельницького. Біда лише в тому, що від тієї резиденції не лишилося не тільки жодного каменя, а й згадки про точне місце її розташування і цілісного уявлення про її зовнішній вигляд. Одразу проводяться паралелі з Десятинною церквою… «Відбудувати резиденцію Хмельницького», — вирішила влада і полишила гостинну Черкащину. А черкаська влада добре запам’ятала ці слова і сподівається, що необхідні для відтворення гетьманської резиденції кошти будуть закладені у наступний держбюджет. А це — не менш як 67—68 мільйонів гривен.
У Чигирині розташовано музей Богдана Хмельницького. У ньому зібрано рiзнi речi — від першої необхідності до яскравого розкошу козацьких часів. Стілець і стіл, на якому і за яким сидів особисто Богдан Хмельницький. Копія особистого прапора гетьмана. Сам прапор зберігається у Стокгольмському музеї, його час від часу разом з іншими клейнодами Хмельницького привозить до Україні народний депутат Богдан Губський. Під час одного з таких «повернень» мені доводилося бачити цей прапор, і можу свідчити, що копія від оригіналу на вигляд нічим не вирізняється. Монети, прикраси, горщики, бритви, козацькі люльки — здебільшого глиняні, різнокольорові, напрочуд маленькі, без цибухів, підписані іменами власників. Сокира, на якій мені вдалося нарахувати 31 зарубку. Кожна зарубка — вбитий цією сокирою ворог. Окрім сокири, кожен козак мав при собі вогнепальну зброю, шаблю, спис і 6—7 ножів для різних потреб. Загалом шанувальникам зброї є на що подивитися в цьому музеї. От ще величезна шабля із дамаської сталі, для дуже небезпечного, коронного козацького удару «знизу-вгору».
Особливу цікавість представляють портрети. Зрозуміло, на стінах музею висить не один портрет самого гетьмана. Крім того, тут можна побачити портрети його батьків. Батько із сережкою у вусі, і в такій самій шапці, яка згодом стане невід’ємною частиною образу сина. Далі йдуть портрети вродливих жінок — дружин гетьмана. Ганна Золотаренко — молода й, видно, з характером. Просто дивовижно красива Матрона Чаплінська, яку старший син Богдана у відсутність батька наказав стратити за розтрату грошей. Третя дружина вже старша, міцна, з простим обличчям, але саме з нею, кажуть, Хмельницький знайшов спокій і душевну рівновагу.
СТОЇТЬ У СЕЛІ СУБОТОВІ...
Із Чигирина ми направляємося до Суботова. Розтиражований Тарасом Шевченком наголос на другий склад насправді є невірним. Під цим містечком протікає річка Суба, і саме від неї походить назва населеного пункту. Є, правда, ще одна легенда. Перша дружина Богдана Хмельницького Ганна Золотаренко була родом iз Переяслава, на той час великого міста . Так от, коли Хмельницький привіз її до Суботова, вона, згідно з легендою, розчаровано протягнула: «Ну і субота, останній день неділі…», маючи на увазі «позаштатність» містечка. Але мешканці самого Суботова більше вірять «річковій» версії, наголошуючи себе на перший склад.
Знаходиться Суботів на території Холодного Яру. Ця місцевість отримала свою назву завдяки особливій температурі. Стверджують, що в Суботові завжди на вісім градусів за Цельсієм холодніше, ніж у Чигирині. Але оскільки наша погода взагалі весь час змінюється, важко сказати напевне, так це чи ні.
Отож… «Стоїть в селі Суботові на горі високій»… До речі, не такій уже й високій — звичайнісінький пагорб, можливо, за Шевченкових часів він був крутіший. Між іншим, віршем «Стоїть в селі Суботові» Шевченко врятував суботівську церкву від знищення. Разом з іншими великими того часу вони відстояли споруду, яку збиралися зносити через «аварійність». Утім, історія церкви значно довша і цікавіша. Офіційно храм носить назву Святого Пророка Іллі в Суботові, або ж Іллінська церква. Збудована 1663 року коштом Богдана Хмельницького. Стиль — козацьке бароко «з нальотом» ренесансу, як схарактеризував його директор Суботівського історичного музею Віктор Гугля. Храм, як і всі тодішні храми, ніс подвійне навантаження: у мирні часи в ньому молилися, а у воєнні — оборонялися. Про це свідчить і товщина стін, і висота вікон, і, що вже зовсім переконує, чотири бійниці.
Виглядає церква цілком пристойно, але дуже скромно. Якщо хочете знати подробиці — роздивіться її на звороті п’ятьох гривень. Біленька з зеленими банями. У храмі лише одна зовсім старенька жінка, яка без особливого схвалення і розуміння споглядає навалу журналістів з камерами і мікрофонами. Біля храму — козацькі могили з великими сірими кам’яними хрестами, на яких недбало висічені імена і дати народження-поховання. Саме в цьому невеличкому храмі 1657 року було поховано Богдана Хмельницького. «Отут! — робить театральний жест рукою Віктор Гугля, — стояла труна з забальзамованим гетьманом...» Складається враження, ніби сам директор музею бачив ту труну неодноразово. Так от, на місці, де стояла труна з забальзамованим гетьманом, тепер меморіальна дошка. А де ж сам Богдан? Тіло гетьмана зникло із церкви 1664 року. Як саме зникло, і куди воно ділося — нікому не відомо. Легенд про це складено достатньо. У 1664 році на Суботів напали польські війська. Але в анналах польської історії нема жодної згадки про те, як було знищено тіло великого польського ворога Богдана Хмельницького. Суботівці вірять, що його перепоховано десь поблизу. Але це, знову ж таки, лише здогадки.
За радянських часів у церкві розміщувалися спочатку клуб, потім склад мінеральних добрив, потім бомбосховище. За німців суботівській церкві пощастило — храм не тільки не знесли, а й зробили діючим. Пізніше німці хотіли підірвати церкву, і вже навіть заклали в неї вибухівку. Врятував цю споруду для історії сімнадцятирічний юнак, який гранатами закидав підривників. Сам він загинув від уламку власної гранати, а церква залишилася стояти. Радянська влада, звісно, знову закрила Іллінську церкву. Вже в 1990-ті храм повернувся до «праведного» життя. «Мене часто питають, — розповідає Віктор Гугля, — «Та сама?». Я відповідаю: «Та сама». — «А чого ж не знищили?» — «Хотіли, але не змогли». Я ще раз акцентую вашу увагу на тому, що в Холодному Яру може бути все». Віктор Гуля абсолютно переконаний в тому, що ці краї мають якщо не магічну, то вже принаймні дуже незвичайну ауру. І з Суботова ми вирушили дійсно до дуже незвичайного місця в Холодному Яру — до дуба, якому 1100 років.
ШІСТЬ ТЕЛИЦЬ І ЦУКОР МІШКАМИ
Сказати, що цей дуб величезний — це не сказати нічого. Його вдалося обхопити лише сімом журналістам. Стоїть він за огорожею — товстий, височезний, і, як не дивно, не похмурий, а навпаки — якийсь приємний… Його і місцеві мешканці люблять. Звісно ж, якщо обійти навколо нього тричі і загадати бажання, воно, відповідно до повір’я, обов’язково здійсниться. Інший спосіб — просто покласти на дуба руку і звернутись до Бога. «Якщо прикласти до нього вухо, то чутно, як усередині нього все рухається», — розказує екскурсовод Людмила Сємєшко. Скажу чесно — в мене цей номер не вийшов. Нічого всередині дуба, судячи з відсутності голосового супроводу, не відбувається. Можливо, навкруги було надто галасно. Але ж головне не результат, а процес — якщо вже в людей виникає бажання прикласти до цього дерева вухо, руку, або пробігти навколо нього тричі, якщо вже на цьому місці їм хочеться звертатися до Бога, як у церкві, і думати про щось добре і бажане, — мабуть, людині й дереву все ж буде від цього якийсь зиск.
Неподалік від цього дуба росте (а, точніше, ріс) ще один — його син. (Для тих, хто не надто любив в школі біологію, нагадаю —дуби розмножуються жолудями, якщо біля одного великого дуба з’являються маленькі, можна впевнено стверджувати, що вони — його діти). Так от, дуб-син засох кілька років тому. Було йому 700 літ і зим. Переживший сина батько теж мав кілька кризових моментів. Його сiм разів розбивала блискавка. У 1970 році він почав всихати, але зусиллями радянських вчених знову розквітнув. У 2000 році дерево серйозно зібралося «на той світ». Урятували його в дуже цікавий спосіб. Перед ним вирили дуже велику яму, в яку кинули: шість телиць, дві корови, невідому історії кількість інших тварин, і кілька мішків цукру. Така органічна метода дала свої результати, як ми бачимо — дуб «квітне і пахне». А ще носить назву Максима Залізняка. Вважається, що під ним проходили всі найважливіші ради гайдамаків.
Останній «експонат», що ми побачили у той день — озеро, біля якого Петро Чайковський написав лібрето «Балет лебедів», а вже потім — знаменитий балет «Лебедине озеро». Лебедів у цьому озері зараз, правда, нема. Є лише жаби. Зате їх багато, і співають вони на різні голоси дуже красиво. Для тих, хто не вірить у красу жаб’ячого співу — ще один привід відвідати Черкащину.
Нас привезли у ці місця приймати посвяту в козацтво. Родзинка екскурсій по Холодному Яру. Спочатку групова клятва — на вірність Україні і все таке інше. А потім індивідуальне посвячення. По одному бажаючі підходили до осавула, і він зичним голосом питав у кожного: «У Бога віриш?» і «Горілку п’єш?» Усі з різними ступенями впевненості відповідали «так» і перехиляли чарку самогонки з шаблі. Процес, до речі, потребуючий певних акробатичних здібностей та тренування. Завершувалася посвята троєкратним поцілунком з крислатими вусами осавула.
ХАТА СКРАЮ СЕЛА
Ознайомившись з місцями козацької слави, ми перейшли до місць слави літературної. На Черкащині, у селі Моринці, народився Тарас Григорович Шевченко. Хата, в якій сталася ця історична подія, зрозуміло, не збереглася. Уже наприкінці минулого століття її відбудували на тому ж самому місці, де вона стояла колись, а поруч відбудували хату Тарасового дідуся. Між цими двома спорудами стоїть пам’ятник Кобзареві, навпроти — загальноосвітня школа. Про саму Тарасову хату написати особливо нічого — хата як хата, всередині пахне чорнобривцями та іншими травами, віконця маленькі, та й у двері, не прихиливши голови, не зайдеш. Значно цікавіше подвір’я, бо хата — лише копія, а земля та сама. Зняла взуття, походила босонiж. На екскурсію до Моринців як раз приїхали школярі з Обухова. Діти були у захваті. Чому їм так тут сподобалось? «Тому що тут все про Тараса розповідають», — пояснила Олена Даниленко. От така цікавість у молодшого покоління до класиків.
З Моринців ми попрямували до Керелівки, де минуло дитинство Шевченка. Нині село так і називається — Шевченкове. На місці, де стояла хата його батьків, тепер музей. За музеєм — стежка до могили матері. Катерина Бойко заповіла поховати її саме біля будинку, а не на цвинтарі. «Щоб діти не забували моєї могили, щоб приходили сюди поплакати по своїй сирітській долі». Діти і справді приходили, як свідчать Тарасові вірші. Стоїть на могилі український хрест з круглими кінцями, над могилою — кущ калини. Той самий, який посадили одразу по похованні Катерини. Тихо, тільки пташки щебечуть, і дуже красиво. Могила стоїть над яром, за яким — оспіваний ставок. Уся ця земля належала Шевченкам. Не дивуйтеся, що в кріпаків було так багато землі. Секрет у тому, що вся ця земля була неорна, тобто, не мала цінності. Орної ж землі у кріпака Григорія Шевченка було дуже мало.
З могили ми пішли до музею. Знову ж таки побут і одяг того часу, фотокартки і малюнки, лава і стіл з хати Шевченка... І, звісно ж, як і у музеї Хмельницького, портрети коханих жінок. А також безліч фотографій нащадків Тараса по братах і сестрах. Їх лише у Шевченковому проживає близько 300. Увагу привертає камінь з могили батька, напис на якому робив сам Тарас. І портрет Кобзаря, вишитий гладдю. Дуже, до речі, вдалий — Шевченко на ньому, як живий. Деякі вразливі журналістки навіть стверджували, що він, як Джоконда, стежить за ними очима.
Хата Грицька Шевченка була розташована скраю села. І майже за селом стоїть хата дяка, якому Тарас носив воду, підслуховуючи «науку». Хата збереглася. Але в неї не пускають геть нікого — накрили зверху спеціальною будівлею з великими вікнами, через які і можна роздивитися власне хатину — під солом’яною стріхою, біленьку, маленьку, знову ж таки з маленькими дверима і вікнами. Остання «дитяча» віха в житті Шевченка на Черкащині — козачкування у пана Енгельгарда. Будинок такого відомого пана зберігся, крім нього зберігся млин, біля якого 13-річний Тарас пас ягнята, і дуб, у якому він ховав свої перші малюнки.
«БЕЙ ВРАГА НА СЛАВУ!»
Наступна зупинка — Корсунь-Шевченківський. Спочатку нам повели у Корсунський історичний музей, де можна було побачити все, від костей мамонтів до атрибутики помаранчевої революції, включно зі старовинним піаніно та портретами ударників соціалістичної праці. А також рамку для фотографій, виготовлену з куль періоду Першої світової війни — оригінальнішої рамки для фотографій мені ще не доводилося бачити...
Отже, музей Корсунь-Шевченківської битви. Розташований у палаці, закладеному у 1787— 1789 роках, і добудованому князем Лопухіним вже в 30—40 роках ХIХ століття. Через таку перерву у будівництві отримуємо специфічний стиль: російський романтизм з неоготикою. Екскурсовод пояснила, що вони намагалися якомога точніше, повніше і яскравіше показати не лише радянських вояків, але й супротивника. «Люди — як люди. Це ж треба...», — здивувалася колега з Полтави, побачивши фотографії німецьких командирів. Командири і справді були напрочуд симпатичні. Не всі, звісно.
А от і фотографії «наших». І не лише фотографії, а й особисті речі. Наприклад, «Майка підпільника О.Міщенко зі слідами крові та катувань, яку він за день до страти передав з в’язниці своїй матері». Акуратно складена дірява і закривавлена сіра футболка з комірцем. Моторошний експонат. Або уривок листа, який починається словами «Дорогая мамуся!...» А поруч «извещение» про загибель цього солдата, доставлене його матері, можливо, навіть одночасно з тим листом...
Ложка-виделка: два в одному. Величенькі й незграбні ложка з виделкою скручені одним гвинтиком. Вишивана сорочка дівчини, яка пекла хліб для однієї зі стрілецьких дивізій. Дерев’яні дорожні шахи — дошка звертається в трубочку. Повне спорядження солдатів обох армій. Знову ж таки, про ложку. На великій залізній ложці дрібненько і красиво вигравірувано назви всіх населених пунктів, в яких побував її хазяїн. «Эта ложка побывала в Западных областях Украины, Финляндии, Бессарабии, Тернополе, Проскуратове, Житомире...» і ще в кількох десятках населених пунктів. Ще цікавий експонат — курильна трубка з янтарю, зроблена у формі курячої лапки.
Далі величезна зала, в якій колись танцювали князі, а тепер усі стіни завішані радянськими агітаційно-підбадьорювальними плакатами та їхнiми німецькими «братами-близнюками». «Бей так: что ни снаряд, то танк!», «Бей врага на славу!», «Наполеон потерпел поражение, то же будет и с зазнавшимся Гитлером!» Під цим — малюнок: карикатурний Гітлер, від якого відбивається тінь Наполеона, падає під радянськими ударами.
А навколо музея, себто палаца, — великий і дуже красивий парк. Навесні у ньому квітне бузок, але влітку тут теж дуже приємно.
НА ТАРАСОВІЙ ГОРІ
І от ми в Каневі, на Чернечій горі. В останні роки свого життя Шевченко мріяв жити у Каневі, ця мрія була навіть більше схожа на марення. І останні слова, які він сказав у своєму житті, були: «До Канева!» Після досить тривалих митарств, його тіло все ж таки поховали на Чернечій горі.
Могила Тараса Шевченка починається з могили Івана Ядловського. Цей чоловік доглядав шевченкову могилу на Чернечій горі від дня її створення — з 1884 року i до власної смерті — 1933 року. Могила Ядловського стоїть на роздоріжжі трьох доріг, одна з яких веде до Тарасової світлиці. Це перший народний музей Тараса Шевченка. Створювався він переважно з подарунків різних поважних осіб. Наприклад, Іван Рєпін намалював портрет Шевченка спеціально для цього музею. Взагалі сам музей — звичайна хата (звичайна для позаминулого століття), на стінах розвішені вінки, у різні часи зняті з могили Шевченка. На столі лежить книга вражень, «відгуків та пропозицій», заведена ще в 1893 році. Сьогодні вона нараховує вже кільканадцять томів, але колись перший запис у ній зроблено композитором Миколою Лисенком. І знову ж таки запах чорнобривців.
Піднімаємося на могилу Шевченка. З неї видно і Дніпро, і кручі... Багато вінків, багато людей...
МИСЛИВЦІ ЗА МАМОНТАМИ
Місцевий історик і краєзнавець Михайло Іщенко розповів нам ще кілька цікавих історій. Перша — про мамонтів. Неподалік від Канева відкрито поселення первісних мисливців за мамонтами. Мисливці були дуже вправні і працьовиті, адже на території іх п’яти хатинок знайшли 44 черепи мамонтів. Причому, самі хатинки були побудовані саме на цих черепах. Чотири черепи на хатинку, стіни й стелі кріпилися на бивнях, і ще один череп виконував роль входу та вітальні. Одним словом, так просто цю архітектуру не уявити. Першу відкопану хатинку забрали у Київський палеонтологічний музей, її відтворено у музеях Парижа та Нью-Йорка. Але з’явилася ідея влаштувати музей мисливців за мамонтами просто неба. Тобто, поставити всі п’ять хатинок та інші знахідки на свіжому повітрі і показувати їх туристам. На це навіть було виділено фінансування. Але ідея народилася вже за часів перебудови, і померла разом iз Радянським Союзом. Тепер про неї згадали і будуть знову намагатися втілити у життя.
Там же на горі Михайло Іщенко розповів нам драматичну історію Олекси Гірника, який здійснив акт самоспалення з любові до України і гніву до її гнобителів. 21 січня 1978 року на знак протесту і на честь річниці проголошення УНР, цей чоловік прийшов уночі на Чернечу гору, скинув з нею купу листівок, в яких повідомляв про сумну долю України, вилив на себе чотири літри бензину, підніс до серця запальничку (вона зберігається у пана Іщенко і він демонструє її всім охочим) і креснув. Потім зробив (уже палаючи) невеличке коло — хотів подивитися на Дніпро — і впав... Його син зараз — народний депутат, а Михайло Іщенко написав про Олексу Гірника книгу.
Як ви розумієте, на цьому переліку не вичерпуються історико-культурний потенціал Черкащини. До «золотої підкови» планують включити уманську Софіївку і ще кілька об’єктів. Зараз автори проекту «Золота підкова Черкащини» добиваються затвердження на державному рівні. «За цією програмою ми бачимо велике майбутнє з погляду i духовності, і економіки, — розповідає перший заступник голови обласної держадміністрації Микола Лисук, — Зрозуміло, що на даному етапі у нас є дві головні проблеми — відсутність інформації і нерозвинена інфраструктура. Так, готелі і бази відпочинку є, але якість обслуговування ще не достатня. Однією природою ми не забезпечимо той розвиток туризму, на який розраховуємо. На даному етапі ведуться переговори з інвесторами, як закордонними, так і українськими. І є вже кілька серйозних домовленостей, але вони почнуть діяти тільки тоді, коли програма буде прийнята на державному рівні». Гроші підуть на розвиток туристичної інфраструктури і «загущення» черкаського колориту. Себто, відновлення промислів, побуту минулих століть, створення ще кількох музеїв — проектів багато.
Що стосується сьогодення, то до величезного напливу туристів Черкащина, звісно, не готова. Але ви можете з’їздити. Зупинитися в якомусь з більших міст, або зняти куточок у когось із сільських мешканців. Замовити собі екскурсію, або подорожувати власним ходом. У будь- якому разі, одна природа «неперспективних» районів варта того, аби її побачити.
