Як Василь Комендар нарциси врятував

У травні на Закарпатті зацвітають тендітні свідки льодовикового періоду

Це — дикорослі, високогірні за походженням, нарциси вузьколисті. Кілька десятиліть тому їх врятував і зберіг у Долині нарцисів закарпатський вчений Василь Комендар. Але й нині його зусилля потрібні для збереження цього унікального куточка природи, як і для збереження форпостів життя — лісів, а також... українського чаю.

КВІТИ НАРЦИСА

У період цвітіння Долини нарцисів — природничої пам’ятки світового значення, любуватися на диво-квіти, особливо у вихідні, приїздять до тисячі небайдужих, у тому числі — з багатьох країн світу. Маленькі білі зірочки, п’янкий аромат яких може навіть приспати людину назавжди, зустрічаються нині хіба що на альпійських луках, на висоті 900 м над рівнем моря, а в долину тихоплинної річечки Хустець, яка тече всього лиш на висоті 200 м, кажуть, потрапили, втікаючи від льодовика багато тисяч років тому. У радянські часи тутешній колгосп вирішив залучити в господарювання землі Кірешського урочища, до якого належать і 2 га Долини нарцисів, і проводив тут меліоративні роботи, активно вносив добрива. Зараз заповідна територія заростає вербами і потерпає від браконьєрів, які своє захоплення квітами виражають, вириваючи їх жмутками, разом iз цибулинками. У боротьбі за збереження цього масиву, де поряд з нарцисами, занесеними до Червоної книги, ростуть ще близько 400 видів рослин, професор, викладач Ужгородського національного університету Василь Комендар часто використовує силу друкованого слова.

«Коли після закінчення аспірантури, ще у хрущовські часи, я повернувся з Києва на Закарпаття, нарциси росли не тільки в нинішній Долині, а й, наприклад, поблизу іншого села на Хустщині — на околиці Ізи в урочищі Білі Млаки. Там вони росли на сфагновому моху, і науковці довели, що це мігранти з тайги. Їх знищили, проводячи меліорацію. А я три роки боровся, щоб визнали, що нарциси в Кіреші — мігранти з льодовикової епохи. Тут же знайшов і півники сибірські — їх було 17 особин. Вивчення стабільної ознаки — кількості хромосом — у Ленінграді, а також колеги з Томська підтвердили, що ці рослини аналогічні тим, що ростуть у тайзі.

На тих землях колись був колгосп, і керував ним нагороджений Орденом Леніна Василь Симканич. Він вирішив запровадити, в тому числі в урочищі Кіреш, травопільну систему. Я ж там мав «агентів» — студенти слідкували, щоб він не взявся орати, палити траву, вносити гербіциди. І ось на деканат біологічного факультету прийшла телеграма без підпису (її дав працівник Хустського райкому партії): нарциси в небезпеці. Я негайно написав статтю і відніс її того ж дня, в п’ятницю, в провідну тоді обласну газету «Закарпатська правда». Там заступник редактора, сам з Хустщини, Микола Рішко прочитав, але ж, каже, газета вже готова до друку, а щоб статтю поставити в номер, треба затвердити її в облліті. Проте він зважився: «Беру все на себе». Текст швидко дали в друк і підвальну статтю в номері замінили моєю. Там було написано, що голова колгоспу, орденоносець — губитель природи. Він написав на мене скаргу, і секретар обкому партії Юрій Ільницький дав вказівку провести пленум Хустського райкому, щоб вирішити, що робити в Кірешському урочищі, — орні землі чи заповідник. Пленум вирішив, що все-таки треба зробити заповідник. Зараз він входить до Карпатського біосферного заповідника. А торік я написав дуже критичну статтю, що у нас нема Долини нарцисів, а є долина верб. Мене одразу запросив нинішній голова Закарпатської облдержадміністрації Олег Олодарович Гаваші, дав доручення негайно сформувати комісію, і Долину нарцисів почали очищати. Знаю, що там хочуть зробити музей. Треба, щоб в області було побільше таких ділянок, адже Закарпаття — туристично- рекреаційний край. Це б підняло і економіку, й рівень життя людей».

ВИГОДА ПЕРЕМОГЛА ЕКЗОТИ

Зате інше закарпатське диво — унікальний дендросад, який з 1896 року на ділянці 0,3 га у центрі Ужгорода висадив учитель міської гімназії Іштван Лаудан, врятувати не вдалося. З екзотичних рослин, які, подорожуючи різними країнами, Лаудан привозив додому і висаджував у своєму саду, нині доживають вік на території міської дитячої лікарні: гінгко дволопатеве, тис ягідний, сосна чорна австрійська, магнолія Суланжа, кипарис болотний та криптомерія японська. З перших років радянської влади будови поступово витісняли диво- рослини. На чужоземні ялини і сосни «вживу» прибивали електричні та телефонні дроти. Вже у часи незалежної України з Далекого Сходу приїздили дендрологи, хотіли взяти насіння акліматизованих дерев і дуже здивувалися, що не знайшли за описами відомий далеко за межами Закарпаття сад.

Багато років Василь Комендар просив керівництво університету взяти під опіку сад Лаудана, трактувати його як частину Ужгородського ботанічного саду. Нині ще один вчений-ботанік — Адальберт Рішко — робить на крихітному острівці, що залишився, дуже багато, навчився розмножувати болотний кипарис, гінгко. Але вже немає, де це робити.

ЛІСИ — ФОРПОСТИ БЛАГОПОЛУЧЧЯ

Багато статей надрукував Комендар, на багатьох, у тому числі на міжнародних форумах доводив, що ліси — основа нашого життя і благополуччя, а варварські вирубки стали причиною катастрофічних повеней, зокрема, на Закарпатті. «У лісовому господарстві,— стверджує Василь Іванович, — хаос — рубають, де хочуть і недозволеними способами. Навіть букові ліси, де категорично заборонено суцільні рубки. Кажуть, повені завдали мільйонні збитки, а насправді йдеться про мільярди, бо ґрунти на схилах гір формувалися тисячоліттями, закріплялися лісами і криволіссям, а тепер після вирубок відбувається вимивання ґрунту і каміння, формуються зсуви і селеві потоки. Держлісгосп — господар, і сам себе контролює. Я писав про те, чому в нас частішають повені й пересихають колодязі. Швейцарія заробляє з туристично-рекреаційної галузі. Але там зрубану деревину забирають гелікоптерами — не шкодують грошей, але зберігають природу. А у нас в лісі потужні трактори, причому йдуть і там, де гірські потоки, форелеві господарства, розбудовані ще в радянські часи».

Ще один біль Комендара — чай. Наприкінці сорокових років Сталін вирішив довести, що на основі діалектичного матеріалізму, марксистсько-ленінської філософії вчені СРСР можуть змінювати закони природи, просувати північні рослини на південь, а південні — на північ. Створили авторитетну комісію, яку очолював академік зі світовим ім’ям, виділили кошти. Так на Закарпаття потрапив чай, плантації якого заклали в кількох районах області в різних кліматично- географічних умовах. «Опорний пункт» зробили на Червоній горі поблизу Мукачева. Науковці Ужгородського університету провели чимало досліджень, захистили дисертації. Вже після смерті Вождя народів ужгородці побували в Грузії, в Інституті чаю і домоглися коштів на продовження робіт.

Василь Комендар: «Пізніше я звернувся з обґрунтуванням до міністерства освіти і нам виділили кошти, щоб на плантації на Червоній горі побудувати якусь хатинку, де б жили охоронці ділянки, пололи, вирізали ожину, доглядали за чаєм. Тодішній керівник лісгоспу, донька якого вчилася у нас, допоміг металевим вагончиком, який насилу доставили в ліс, де була ділянка. Я мріяв зробити там лабораторію. Проте фінансування раптом припинили. Пробував залучати інвесторів, шукати кошти, але згодом мізерних зарплат не вистачало навіть на бензин, щоб доїхати на ділянку. Отож ми мало там бували, а якось прийшли, а з вагончика не залишилось і залізячки — все розікрали. Ділянки ж заросли чагарником — найбільший ворог чаю в тих місцях — ожина і акація, лише де-не-де з-під них пробивалися чайні гілочки. На фактично заховану в лісі двогектарну ділянку внадились і люди — рвали його як просто гарні квіти, які цвітуть у жовтні— листопаді, як ліки, у тому числі — від онкохвороб, викопували з корінням для перенесення на присадибну ділянку, не знаючи, що викопаний чайний кущ ніколи не приживеться.

Колись у цю культуру держава вклала мільйони, і ми домоглися високих результатів — чай цвів і давав плоди та насіння, всередині 80-х його зібрали чимало, висіяли, кущі пішли в ріст. Шкода, що ми їх втратили — через підживлення занадто концентрованим розчином. Закарпаття — найпівнічніший регіон, де чай можна вирощувати у промислових обсягах. Ми могли б мати український чай, заробляти чималі кошти. Після моєї чергової кричущої публікації на цю тему нинішній голова облдержадміністрації Олег Гаваші видав розпорядження, спрямоване на те, щоб врятувати цю культуру. Однак для цього потрібні чималі кошти, і я вірю, що знайдеться людина- меценат, справжній патріот, яка не дасть піти у небуття унікальним закарпатським рослинам, бо якщо ми їх втратимо, нащадки нам не пробачать».

ДОВIДКА

Нарцис, Наркис, у грецькій міфології — прекрасний юнак, син біотійського річкового бога Кефіса й німфи Ліріопи (варіант: Ліріоеси, Eustath. I 1). За найпоширенішою версією міфу, батьки Нарциса запитали віщуна Тіресія про майбутнє дитини й отримали відповідь, що Нарцис проживе до старості, якщо ніколи не побачить своє лице. Нарцис виріс юнаком надзвичайної краси, і його кохання домагалoся багато жінок, але він був байдужий до всіх. Коли в нього закохалася німфа Ехо, Нарцис відкинув її пристрасть. Від горя Ехо висохла так, що від неї залишився тільки голос. Знехтувані Нарцисом жінки захотіли покарати його. Богиня правосуддя Немезида зглянулась на їхні благання. Повертаючись із полювання, Нарцис зазирнув у прозоре джерело й, побачивши у воді своє відображення, закохався в нього. Він не міг відірватися від споглядання самого себе й помер від любові до себе. На місці його смерті виросла квітка, названа нарцисом (Ovid. Met. Ill 341 — 510; Paus. IX 31, 7). Цей етіологічний міф виник, щоб пояснити походження поширеної в Греції гарної, але холодної квітки. Судячи з імені героя, міф про Нарциса —догрецького походження; народна етимологія зблизила ім’я Нарциса з грецьким дієсловом «ціпеніти», «стовпіти», і це зближення, можливо, стало одним із джерел міфу. У варіантах міфу версія про німфу Ехо не згадується. Прагнучи осмислити міф раціоналістично, історію Нарциса викладали таким чином: у Нарциса була улюблена сестра-близнюк. Коли дівчина несподівано померла, Нарцис, який сумував без неї, побачив своє відображення в джерелі й, прийнявши його за образ сестри, став постійно дивитися у воду й помер від горя (Paus. IX 31, 8). Відомий варіант міфу про смерть Нарциса, посланої йому в покарання за те, що він відкинув любов юнака Амінія, через що той покінчив із життям. Нарцис закохався у власне відображення і, розуміючи безнадійність цієї любові, заколовся. Із крапель крові Нарциса виросли нарциси. Ймовірно, Нарцис — давнє рослинне божество вмираючої та воскресаючої природи (квітка нарцис згадується в міфі про викрадення Персефони; її покладали на померлих). Виникнення ж міфу пов’язане з характерною для первісної магії боязню давньої людини побачити своє відображення (відображення є наче двійником людини, його другим «я», що знаходиться зовні).

http://myths.kulichki.ru