Українець на ім’я Джеймс
У цей час Сполучені Штати воювали у В’єтнамі. Правду про цю війну Мейс дізнавався від своїх побратимів- студентів, які повернулися з цієї бойні. Його протест набув досить традиційної для того часу форми — Мейс став хіппі. Він почав курити марихуану, брав участь в антивоєнному русі. Що, проте, не заважало йому успішно займатися в університеті, захоплюватися музикою «Бітлів», обожнювати Преслі і крутити голови молоденьким дівчатам.
Пристрасть до серйозного читання і бажання розібратися в причинах виникнення історичних конфліктів визначила його подальший шлях у науку. Отримавши ступінь бакалавра російськознавства, Джеймс вступає до магістратури Мічиганського університету, захищає докторську дисертацію на тему «Комунізм і дилеми національного звільнення. Національний комунізм у радянській Україні 1918 — 1933 років». Гарвардський університет публікує її в 1983 році і запрошує молодого вченого взяти участь у проекті з вивчення штучного голоду в Україні в 30-ті роки. Все більше й більше жахливих подробиць узнає Джеймс про жорстокість і цинізм сталінської політики стосовно України. Бажання вiдкрити заборонену і всіляко замасковану сторіночку історії українського народу, яка виявилася ще страшнішою, ніж в’єтнамські сторінки історії його батьківщини, втягувало його у все більш детальне розслідування. У 1986 році його призначили виконавчим директором американської Комісії президента Конгресу США з вивчення голоду в Україні. Його ім’я зустрічається на сторінках радянської преси — «буржуазний фальсифікатор», «патентований українолюб», «носій людиноненависницької ідеології»… А його праці тим часом видаються англійською, німецькою, іспанською, голландською, російською, українською мовами, івритом.
Сьогодні ми практично кожного дня зустрічаємося з Джеймсом у редакції, спілкуємося з ним українською мовою і дивуємося тому, як чудово він нею володіє. Десять років тому, коли його запросили в Україну вперше, він і не передбачав, що залишиться тут. На душі було важко від недовіри колег-вчених, проблем в особистому житті. Зустріч з відомою українською поетесою і прозаїком Наталею Дзюбенко наповнила його життя новим змістом. Джеймс вважає цю зустріч головним успіхом свого життя, найважливішою подією. Нещодавно він продав свій будинок у Штатах, аби проспонсорувати видання книги своєї дружини «Андрій Первозванний», зробив подарунок переможцю конкурсу знавців української мови, організованого Лігою українських меценатів, а собі купив скромну квартирку на Троєщині. Всі кімнати нового житла вони з дружиною перетворили на бібліотеку. Джеймс дуже любить Шекспіра, Скотта, Дарвіна. Коли він був аспірантом, щоб заробити на життя, підробляв у магазині старовинної книги касиром, що дозволяло ще й багато читати. Колись побачив на книжковому базарі зібрання творів Сталіна і, збігавши додому за возиком, поповнив «новинками» бібліотеку. Він продовжує розкопувати наше минуле, щоб допомагати нам жити краще. Вільного часу у нього майже не залишається. Для розрядки під час своїх багатогодинних домашніх занять він танцює або наспівує щось з улюблених рок-н-рольних мелодій молодості. А ще він дуже любить з дружиною гуляти Києвом, любить пройтися Хрещатиком, заглянути на Андріївський узвіз. І любить «День». Як і «День» його.
ЗАПИТАННЯ ЮВІЛЯРОВІ
Як ви прийшли в «День» і чим він став у вашому житті?
— Декілька років тому до мене прийшов Юрій Скляр, перекладач газети «День», і сказав, що є проект зробити англомовний дайджест газети. Я подумав, що це надасть можливість Україні інтегруватиcя до світового дискурсу і що це дуже важливо. Тоді Україна була ізольована від інтелектуального, культурного дискурсу західного світу. Дуже важливим моментом інтеграції до нього є оприлюднення англомовної газети, написаної саме українськими журналістами. І вже не тільки ми маємо прямий доступ до Інтернету, але й за кордоном мають прямий доступ до нас, до наших думок, до того, як ми бачимо світ, — через газету «День». Починати будь-який новий проект дуже важко. Ми працювали у вихідні, закінчували газету о десятій годині вечора. Але коли ми остаточно засвоїли специфіку справи, все стало простіше, легше. Можу сьогодні сказати, що цей англомовний тижневик для мене як власна дитина.
Журналістські стандарти «Дня» дуже високі, а моє завдання полягає в тому, щоб все читалося нормально англійською мовою. Я бачу, як розвивається газета: вона стала більш об’єктивною, професійною. Я пишаюся тим, що моє життя пов’язане з газетою «День».
P.S. Сьогодні о 15.30 у Київському міському будинку вчителя (у Великій Вітальні) відбудеться зустріч із Джеймсом Мейсом, на яку запрошуються всі, хто бажає.
