Олесь НОГА: «Для мене є тільки одна засада, що не потребує доказів: Бог є Любов»
Усміхнений, щирий, він не нав’язував своїх думок, а навпаки, прислухався до співрозмовників, чуйно реагував на тривоги ближніх, був готовий хоча б чимось допомогти навіть малознайомим людям. Уже згодом довідалася, що саме цей чоловік і є той Нога, котрого визнано лідером утвореного 1990 року альтернативного до офіційних мистецьких структур об’єднання «Січкарня», яке не раз і не двічі породжувало цунамі на спокійному плесі львівського культурного життя. Блискучий графік (автор та учасник багатьох виставок і оформлювач численних поетичних збірок) і науковець-першовідкривач забутих величин української культури. До слова, кілька років тому – 1995-го – дослідницька праця Олеся Ноги дістала визнання й на загальнодержавному рівні: він одержав одну з семи президентських премій, виділених для найкращих дослідників віком до 35 років у будь-якій галузі науки, а ще – першу відновлену після 39-го премію ім. Гжицького, що її присвоїв йому Західний науковий центр. Сьогодні він має авторитет серед культурних метрів, громадські посади й, головне, визнання серед звичайних львів’ян, більшість із яких уже не знизують плечима на запитання: хто ж такий Олесь Нога?
УСЕ ПОЧАЛОСЯ З КЕРАМІЧНИХ ПЛИТОК
Олесь Нога мав стати музикантом. Так, принаймні, уявляли майбутнє сина батьки, коли купували для нього скрипку. Так, очевидно, воно б і сталося, коли б за кілька днів до вступу до музичної школи випадково не поламався інструмент. «Це, видно, віщий знак», – вирішили батьки й віддали хлопчину до іншої мистецької школи – художньої. Закінчивши її, а згодом Львівське училище прикладного та декоративного мистецтва, тоді – інститут, Олесь Нога не з власної волі став науковцем.
А річ у тім, що три роки пропрацювавши на керамічному заводі у Львові та створюючи там орнаменти для керамічних плиток, він раптом почув від директора: «Олесю, для чого нам витрачати час і гроші, коли нашу плитку розкуповують навіть розбитою без усяких малюнків та ще й у черзі за нею стоять». І хлопець усвідомив: йому тут не місце.
А шкода. Бо, можливо, з його відходом із заводу Львів втратив можливість повернути собі колишню славу – чи не єдиного міста, де було представлено плитку Німеччини, Австрії, Чехії, Словаччини, Польщі та Англії. І це окрім власних фірм, зокрема Івана Левинського та братів Мунд.
Так от, Олесь Нога іще під час навчання зацікавився орнаментами плиток Львова кінця ХIХ — початку ХХ століть і замалював понад 200 унікальних зразків орнаментів підлог, які вишукував у старих будинках і яких сьогодні, напевно, в оригіналі вже не знайдеш: дуже тонкий кольоровий шар за всі ці роки в багатьох місцях стерся. Навіть у той час на основі однієї плитки доводилося відтворювати весь проект. І уявімо лиш собі, яку красу можна було б творити на основі тих знань, доповнених іще дослідженнями Ноги в архівах. Однак тоді — не судилось.
А хлопця запросили на роботу в нинішній Інститут народознавства НАН України. «Коли раніше якісь дослідження були лише на рівні моїх зацікавлень, — любить повторювати Олесь Нога, — то тепер вони стали необхідністю й спровокували моє посвячення в мистецтвознавці».
НЕВІДОМІ СВІТИ ЗАГУБЛЕНИХ УКРАЇНЦІВ
Їх пошуки знову ж таки розпочалися від керамічних плиток. Досліджуючи плитки кінця ХIХ — початку ХХ століть, Олесь Нога раптом побачив: про цей період майже нічого не написано, а якщо й є щось, то лише про окремі постаті історії та культури. Те, що він виявив, коли почав збирати матеріал докупи, приголомшило його своєю унікальністю й змусило копати далі. А потім упорядковувати в потужних, багато ілюстрованих і об’ємних монографіях, котрі таки побачили світ завдяки добрим людям.
Так Олесь Нога віднайшов, що «отец русского футуризма» Давид Бурлюк — українець із Харківщини, козацького роду. Сучасні українські дослідники тоді, щоправда, Олесеві не повірили, але він далі шукав. І ось журнал «International Art», що видається в Нью-Йорку. Номер, де американці пишуть про російське мистецтво. І в одному з них фраза: засновниками абстракції у світі (мистецтва, що повністю диктувало моду в ХХ столітті) є два художники з України — Давид Бурлюк і Василь Кандінський. Та якщо Кандінський пішов у творчості від відчуття, то Бурлюк творив своє мистецтво, орієнтуючись на український народний колорит. Глибші дослідження взагалі ліквідували проблему: родовід Бурлюка з українських козаків, та й сам художник ніколи не зрікався української культури, намалював величезну кількість картин на козацьку тематику й завжди підкреслював: «Я — український козак». Інша річ, що Україна не хотіла художника прийняти, бо він, іще за Хрущова, побувавши в нашій тоді соціалістичній державі, сказав у інтерв’ю західним мас-медіа про ситуацію тут: «Якщо це — комунізм, то що ж таке пекло?»
Інша унікальна постать — добре відома у світі законодавиця моди Соня Тер-Делоне. Єврейка, родом із Одеси, яка все своє свідоме життя прожила в Парижі, вона, активно використовуючи у творчості українські мотиви, вважала себе українським митцем. Недаремно після її смерті польські газети писали: померла видатна українка Соня Делоне. На її українськості наголошували й французи, лише ми нічого не знали про цю небуденну постать.
Потім — Наталя Гудим-Левкович, яка працювала в Росії, Франції та Італії. Народившись у Києві, в родині українського дворянина та представниці роду Бахметьєвих, вона з дитинства чула про українські проблеми. До речі, на кошти її родичів було збудовано нинішній Національний музей у Києві, її дядько десять років був губернатором цього міста. Згодом одружена з нащадком гусара Давидова, будучи на вершині ієрархії російського дворянства, вона не відійшла від української культури, а, навпаки, на основі української вишивки створила мистецьку стилістику, яка відома у світі як супрематизм. Простіше кажучи, абстрактне мистецтво, побудоване на співставленні різноманітних колористичних плям — фігурних, орнаментальних та інших. Між іншим, днями один поважний мистецтвознавець із Москви (який нині, опираючись на книгу львів’янина, пише про цю жінку солідне дослідження) повідомив Олесеві Нозі, що знайшов фотографії, де Наталя Гудим-Левкович бере шлюб із росіянином в українській церкві і в українських строях.
— За концепцію своєї наукової праці, — розповідає мені Олесь Нога, — я обрав повернення до нашої пам’яті найцікавіших, на мій погляд, людей, які для нашої культури мали найграндіозніше значення. Гадаю, певною мірою мені це вдасться. Архітектор Іван Левинський, фірма якого та він сам проектували майже всі львівські будинки початку століття, Євген Сагайдачний — найвідоміший російський авангардист із українського Херсону та інші. А нині я пишу дослідження про львів’янина Івана Косигіна, котрий закінчив найвідоміші консерваторії світу і, окрім того, ще задовго до Сальвадора Далі — у 1911 році — створював графічні роботи, що за ідеєю та концепцією були сюрреалістичними. З різних предметів він будував людські голови, фігури, тобто — свідомо чи ні — став предтечею сюрреалізму. А не знаємо ми про нього тому, що українське суспільство на той час мало іншу мету — створити державу, й не думало про мистецтво глобально. А як тепер? Та як уже є: сидимо в архівах, досліджуємо, пишемо...
«ДЛЯ ТОГО, ЩОБ СТАТИ ГЕНІЄМ, ТРЕБА ПОЖИТИ У ЛЬВОВІ, АЛЕ ЖИТИ ГЕНІЄМ У ЛЬВОВІ НЕ МОЖНА»
Зважаючи на те, що чимало людей, життя і творчість яких досліджував Олесь Нога, були пов’язані хоч якось із містом Лева, ми часто обговорюємо проблему: Львів та його геніальні люди. І простежується дуже цікаве явище: Львів породжує геніїв, але їх не приймає. Утім, слово самому Олесеві Нозі.
— Стосовно Львова — це взагалі якась дуже містична річ. Візьмемо початок ХХ століття, коли Львів — столиця об’єднання, штучно створеного Австрією — Королівства Галичини й Лодомерії. Однак не лише адміністративна, а й культурна: усі найвидатніші художники того часу не хочуть жити в Кракові, Лодзі, Києві, вони їдуть до Львова, хоч мешканців тут усього трохи більше ніж сто тисяч. Утім, бачимо таку річ: Львів настільки потужне мистецьке вогнище, що треба працювати тут день і ніч. Львів’янам мало, щоб ти намалював картину, написав геніальну книжку чи ще чимось відзначився. Ти мусиш робити це щоденно, інакше — вони тебе просто не запам’ятають. Проте МИТЕЦЬ НЕ МОЖЕ ПОСТІЙНО ГОРІТИ: він або стає сірим, або мусить переїжджати в інше місце й там утверджуватися генієм, як Михайло Бойчук. У Львові його поливали грязюкою, та варто було йому лише виїхати до Парижу, як Аполінер напише про нього: Бойчук — один із найвидатніших на той час художників світу. Коли ж він повернувся, знов усе повторилося. І таких прикладів я міг би навести ще чимало. Так було колись, так є й сьогодні. Я переконаний, що від початку століття нічого в нас не змінилося: для того, щоб потенційний митець став генієм, він мав би пожити у Львові. Та мусимо й погодитись — жити генієм він тут не зможе.
«ХУДОЖНИК — ЦЕ НАЙКРАЩИЙ ВИМІР»
Утім він живе — художник Олесь Нога, котрий щоразу ворохобить Львів черговим проектом — мистецьким розмальовуванням (спільно з «Січкарнею») ящиків від посилок до чергового фестивалю «Вивих», розробками костюмів історичної знаті у День міста Лева, представленням портретів творчої богеми Львова тощо. Замальовуючи вдома, на роботі, навіть за дружньою розмовою в кав’ярні, він вражає колег своєю працьовитістю і бажанням, щоб його почули.
— Я взяв собі за основу тезу Моцарта, який казав: «Коли ви хочете, щоб вас розуміли й шанували, не створюйте речі «богемні», бо люди вас просто не зрозуміють. Ви краще дайте 50 відсотків божественного та 50 того, що вони в змозі сприйняти. І не виключено, тих 50 відсотків їхнього уможливлять для них усвідомлення того, що ви хотіли їм дати». Мені дуже подобається малювати у стилі абстракціонізму, та я обов’язково вкраплюю туди реальні образи чи предмети. Скажімо, для того, щоб англієць зрозумів, що хоче від нього українець, українцю не завадило б використати в розмові бодай кілька англійських слів. Так і в мистецтві. А як окреслю себе в мистецтві? Художник... Просто художник. Мені здається, це — найкращий вимір...
ШТРИХИ
«Для мене є тільки одна засада, що не потребує доказів: Бог є Любов».
«Людина — надскладне явище божественної природи. Вона не може характеризуватися лише чорним і лише білим. Проте яким би поєднанням кольорів вона не визначалась, її місія в цьому світі — робити лише добро».
«Нас усіх батьки приводять у цей світ, але людьми ми ще повинні стати. Коли це трапиться — уже залежить від нас...»
№209 31.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
