МИЛОВЗОРОВИ. КОРОТКИЙ КУРС
На груповому портреті мешканців Києва родина митців Миловзорових посідала б почесний овал десь у центрі. А посередині овалу - Олександр Петрович, він же для друзів - Сашко, а для оточення, яке його поважає, - Петрович. Але передовсім - Миловзоров. Улюблене його заняття - робота або застілля. Улюблений звір - кіт, який втік з майстерні кілька років тому, але приходив після цього кілька разів попоїсти. Улюблена розвага - донька Оксана, у якої, своєю чергою, улюблений витвір - її донька Ліза, яка порушила традицію й вирішила присвятити себе музиці.
- Сашко, що ти пам'ятаєш про своє народження?
- Пам'ятаю, що народився в Києві, на Сталінці. Мешкали ми поруч з малесенькою церквою, в якій мене й охрестили. Було це 1938 року. Потім війна, евакуація до міста Чкалова на Уралі. Відтак - село Краснохолм. А наприкінці війни - повернення до Києва, а пізніше - переїзд до Львова.
НОТАТКИ СТОРОННЬОГО
Географія людину розкидає, розпихає складові частини його життєпису - роки життя - великими й маленькими містами. Кожний переїзд - удар по емоціях, провокація почуттів і думок, збагачення враженнями й біль, що залишається й переховується в пам'яті. Аби все це пережити, а ще важливіше - пережити з вдячністю долі й перетворити все на життєвий досвід, а відтак виліпити його власноруч, перетворити все відчуте й пережите на твори мистецтва, потрібно бути дуже здоровою людиною. Здоровою не лише фізично, а й духовно.
"ВІХИ ДОЛІ".
Монолог героя
Миловзоров: Моя улюблена легенда про себе - це про те, як я потерпів за український націоналізм. Ні, це насправді було, а легендою стало вже потім. Було це в Львові 1946 року. Я ходив до першого класу. Жили ми в центрі біля старої споруди арсеналу. Бігали звідти до ратуші, до майдану Ринок. А там - вузенькі щільні будинки, прибудовані один до одного. Але в кожного своє внутрішнє подвір'ячко. Одне подвір'я, пам'ятаю, перекрили й звезли туди конфісковану націоналістичну літературу. Очевидно розгромили підпільну організацію. Лежали на цьому подвір'ї купи книг і брошур. Ну а нам, хлопчакам, було неважко пролізти між гратами: їли ми тоді мало, а бігали багато. От ми й пролізли, почали дивитися. Я бачу: там дуже гарні картинки, яскраві фарби, все таке "жовте й блакитне", тризуби. Папір блискучий, крейдяний. Ну я, звісно, повиривав усі ці картинки з книжок, а тексту не брав - був іще неписьменним. Коротше кажучи, додому приніс. Приходить з роботи моя мама й запитує: "А що це таке? Де взяли? Навіщо? Ану знімай штанці!" Відтак узяла всі ці картинки, зім'яла їх - і в піч. Але крейдяний папір дуже погано горить. Тоді вона знову за пасок - і до мене. "То вони ще й не горять!" Отак я вперше потерпів за націоналізм. Вперше й востаннє.
ПРОДОВЖЕННЯ ГЕОГРАФІЇ
- І все ж, Олександре Петровичу, через які міста й країни ти пройшов, перш ніж стати художником-прикладником?
- Армія мені для цього багато дала. Я служив у Дрездені наприкінці п'ятдесятих. Місто вже прибрали після війни. Музеї там розкішні. Я їх усі вивчив, зокрема й музей прикладного мистецтва при Дрезденській художній галереї. Потім уже повернувся до Києва. Вступив до Лаврського училища, але там я був, хоч як це дивно звучить, текстильником. Практику проходив на Дарницькому шовковому комбінаті. Нас там навчали зв'язувати порвані нитки на бобінах. Потім поїхав до Ленінграду, вступив до Мухінського училища. Там став склярем та керамістом.
- А потім знову до Києва?
- Так, знову до Києва. Повернувся, озирнувся й побачив: кераміка тут задушена народними, а швидше навіть - псевдонародними традиціями. Тоді існувало багато всіляких виставкомів та худрад, і всі вони працювали під гаслом: "Треба робити, як народ!" Світова культура, фахове мистецтво відкидалося повністю. Не було жодного навчального закладу, де готували б професійних художників-прикладників. А я міркував по-простому: ну візьмемо будь-якого народного гончаря, нехай навіть найгеніальнішого, і посадимо його на порцеляновий завод, аби він сервіз спроектував! Він не знає, що це таке - сервіз. Він слова такого не чув! А нас у Мухінці вчили, як робиться порцеляна в Китаї, в Англії, у Франції. Ми все це мусили вивчити. То ж я одразу збагнув, що треба якось рятувати ситуацію. У нас же зовсім глухо було.
- І врятував?
- Звісно. І я її, й вона мене. Адже будувалося безліч громадських споруд, на повну силу працювали архітектори. В усе це було потрібне втручання художника-прикладника, здатного спроектувати й зробити такі речі, як, наприклад, освітлювальна арматура - величезні люстри для громадських будівель. Я зробив люстру для амбасади Болгарії: гадаю, що вона ще світить. Також - для ресторану "Дубки" на Сирці. Така ж сама потреба була й у кованому металі. Працював у Києві дуже добрий архітектор Будиловський - тепер він дуже добре в Чикаго працює. А тоді він будував на Нивках Республіканську книгозбірню для дітей. Він мені запропонував зробити для цієї книгозбірні художні грати. Спеціально спроектував місце для грат - гарненьке внутрішнє подвір'ячко. А я із задоволенням за це взявся. Просто була нормальна потреба витягати забуту ковальську справу й робити її арт-фактом.
- І, мабуть, на цих гратах ти не зупинився?
- Були й інші, звичайно. А нещодавно й куту огорожу спроектував і зробив. На Байковому цвинтарі. Для могили Лесі Українки.
- Ні, повернімося назад, в той час, коли будувався ресторан "Дубки". В тебе були партнери чи конкуренти, які так само швидко зорієнтувалися в художніх потребах часу?
- Та ні, попервах майже нікого не було, тож замовлень було, як кажуть, аж занадто. Я міг дозволити собі вибирати. Міг навіть не вкладатися в чітко визначений максимум зарплатні - а для членів Спілки художників максимум становив 400 карбованців на місяць. На мої заробітки заплющували очі. Мабуть тому, що я ні в кого хліба не відбирав. Адже не поїде графік чи маляр-живописець на скляний завод власними губами видувати скло й робити, а потім і монтувати спроектовану ним самим люстру!
- І все одно - забракло тобі споруд на поверхні Києва, й ти вирішив залізти під землю?
- Ні, будівель не бракувало, але під землею теж було цікаво попрацювати. Є в нас досі така загадкова підземна організація - "Метропроект". Для кожної нової станції призначали автора проекту, й велику групу архітекторів-проектантів. Наша група займалася станцією ім. Шевченка. Ми задумали зробити її білою-білою, мов українська хата, а горішньою смугою біля колійної стіни пустити орнаментальний фриз із глазурованої яскравої кераміки. Там же, на торці, було задумане панно з портретом Тараса Шевченка, а в обидва боки від нього - розкриті сторінки книги - безліч - і з цих аркушів прориваються орнаментальні квіти. До того ж я хотів на цих сторінках сантиметровими літерами "написати" вірші Шевченка. Та оскільки такими речами займався ідеологічний відділ партії, то мені довелося дійти до інспектора компартії з питань образотворчого мистецтва на прізвище Янко. Я приніс йому портрет, розповів, як я все бачу. Й про вірші Шевченка розповів. "Це дуже добра ідея, - сказав він. - Але ви розумієте, треба доручити Інститутові літератури, щоб вони там дібрали ідеологічно витримані вірші Тараса". Ну, стало зрозуміло, що інститутові літератури знадобиться не менше, аніж рік на цю роботу. Тому ідея загинула в зародкові. А з цією гарною станцією-"хатою" сталося так. Архітектор замовляє білий мармур. Привозять кілька ящиків зразків - білий, трохи сіруватий з прожилками. Архітектор зітхнув, відтак кивнув. Гаразд, каже, не страшно, якщо буде трохи з прожилками. А коли привезли всю партію мармуру, то виявилось, що там і сірий, і темно-сірий, і, навіть, чорний. Коротше кажучи, не вийшло білої хати, а мені довелося терміново міняти кольорове вирішення й робити боковий фриз біленьким, та й сам портрет Шевченка - теж білим, а решту...
НОТАТКИ СТОРОННЬОГО.
До портрета Т.Шевченка на однойменній станції
Одного разу Миловзоров дуже здивувався, дізнавшись, що Тарас Григорович помер у віці сорока семи років. Адже сприймав він його завжди за відомими портретами й картинами, судячи з яких великий Кобзар помер дуже старим. І от, зробивши для себе таке відкриття, вирішив Олександр Петрович увічнити Кобзаря барельєфом на станції Шевченка в природнішому віці. А коли барельєф для станції був готовий, приймальна комісія обурилась: "А чому Шевченко такий молодий? Чому не мудрий дідусь?" І оголосили конкурс на нового Шевченка, аби він трохи старшим був. Та лише один скульптор Зноба спалахнув бажанням "зістарити" Тараса Шевченка. А був він на той час головою Київської організації Спілки художників. Але коли з'ясувалося, що грошей на новий барельєф у "Метропроекті" й "Метробуді" практично немає, руки й у Зноби опустилися. Так і залишився на станції молодий Шевченко у виконанні Миловзорова. Було все це року 1979.
- А який у тебе найтепліший спогад про минуле?
- Найтепліший спогад, звісно, пов'язаний з поверненням до Києва з евакуації. Їхали ми в товарняках, довго, з тривалими зупинками. Під час таких зупинок всі одразу вискакували з теплушок, розкладали багаття, починали варити кашу. Й ось, пригадую, одного разу тричі свистять і всі хапають з вогню казанки - й назад у товарняк. Ну й моя мама теж схопила з вогню кашу-затірку - й до нашої теплушки. Заскочила, повісила казанок над моєю лежанкою, аби прохолов трохи. Потяг смикнувся й уся каша, природно, на мене вилилася. Було дуже боляче й неприємно. Відтоді такої каші більше не їв.
- Але твій апетит до життя та каша не зіпсувала?
- Швидше навпаки. До життя я з кожним роком дедалі жадібніший. Все більше хочеться зробити. Весь час тягне будувати. Раніше підвали опоряджував, а тепер - на Куренівці будую в будинку мансарду-майстерню.
НОТАТКИ СТОРОННЬОГО
З-поміж підвалів Києва, що пройшли через руки Олександра Миловзорова, найвідоміші - це художні галереї "Триптих" і "Тридцять шість", обидві на Андріївському узвозі. Обидві галереї придумав і створив він і його однодумці, й обидві справедливо вважаються одними з найцікавіших галерей Києва. Інтереси цих галерей виходять за межі українських кордонів. Галерея "Тридцять шість" підписала договір про дружбу та співпрацю з амбасадою Латвії в Україні і вже провела кілька виставок латиських митців. Їздили художники галереї до Хорватії, Угорщини, Франції. "Народна дипломатія" у виконанні Миловзорова, здається, дає більше плодів, ніж дипломатія протокольна, що обмежується в сфері культури тимчасовим експортом за кордон народних танцювальних колективів та літніх письменників. Недарма серед друзів обох галерей багато дипломатів.
МРІЇ СПРАВДЖУЮТЬСЯ.
Мікромонолог
А загалом я серйозно вірю, - каже Миловзоров, - у літаючі тарілки й дуже хочу потрапити на одну з них. Я розумію, що це засмутить моїх родичів, бо ж невідомо, що станеться зі мною потім. Але ж це дуже цікаво...
НОТАТКИ СТОРОННЬОГО
Можна цілком здогадатися, що станеться. Десь на Марсі Миловзоров облаштує якийсь підвальчик, назве його галереєю "Тридцять сім", виховає серед марсіян художників-прикладників і митців-малярів. Відтак привезе їх на виставку до Києва й відкриє її в галереї "Тридцять шість". І, звісно ж, навчить марсіан веселого здорового застілля з горілкою й українською закускою.
- Я можу твердо сказати, що Київ тебе любить. Та чи любиш ти сам Київ? Чи простив ти йому за минулу провінційність, за панування народних "глечиків"?
- Звісно, простив. Я ж не Змій Горинич. Не злопам'ятний. Я почав уже м'якше і краще ставитися до Києва. Тим паче, що так тут наслідив.
ОКСАНА МИЛОВЗОРОВА
- Коли твій батько каже, що він "наслідив" у Києві, він, мабуть, і тебе має на увазі?
- Мабуть. Я, звичайно, вважаю себе продовжувачем династії Миловзорових. Але сподіваюся, що йду в мистецтво іншим шляхом - власним.
- Але ж художником тебе виростив тато?
- Так. Усе дитинство водив мене своїми майстернями, місцями, де виконував замовлення, водив мене на мозаїки. Лазив зі мною прямо на стіну. Видно, хотів, щоб я також стала митцем. Так і сталося. Закінчила теж Мухінське училище. Та й до того ж - я в Ленінграді народилася, то ж найбільший вплив на мене мала північна культура, північна природа.
- А що означає для тебе наступність поколінь?
- У дитинстві батьки водили мене щовихідних до Ермітажу. Залишати мене не було з ким. А в Ермітажі мені було нудно, я постійно кричала: "Не хочу до Ермітажу! Не хочу до Ермітажу!" Мені було п'ять років. І от коли я навчалася в Мухінці, я почала водити з собою в Ермітаж доньку Лізу. Й вона почала те саме: "Не хочу до Ермітаж!"
ПРО ТАТА.
Мікромонолог
У його роботах мені подобається пошук. Він інтелектуальний митець, багато думає, відчуває. Життєвий досвід і структура особистості дозволяє йому переводити відчуття та інтелектуальні категорії в мистецькі твори. Він легко може керувати цим процесом. А я так не можу. В мене все дуже часто закінчується відчуттям, а голова не підключається. Все на рівні інтуїції, на чуттєвому рівні.
НОТАТКИ СТОРОННЬОГО
Оксана Миловзорова - митець доблесний. Провела вже одну персональну виставку з порцеляни, чим мало хто ще може похвалитися, адже порцеляна - річ дуже працемістка. Але, на жаль, відкрилася виставка в серпні 1991 року. Просиділа Оксана в галереї три тижні серед своїх розкішних підлогових ваз, серед фарфорових столів і свічників. А на вулиці - якраз стався путч, і в галерею майже ніхто не заходив. Лише наприкінці путчу люди дещо ожили, вийшли на вулиці й зазирнули до галереї. Треба сказати, що порцелянові столи в нашій країні більше ніхто, крім Оксани, робити не вміє.
- Оксано, а чому ти любиш створювати такі великі речі?
- Це просто пояснити. Мені здається, що менша жінка - тим більші речі вона робить. Адже не їй їх носити! Та й яка різниця - просити одного чоловіка допомогти чи шістьох? Я свою порцеляну на Слов'янському керамічному комбінаті роблю. Там усе якихось гігантських розмірів, адже збудовано його було давно, під час розквіту радянського ентузіазму. Й матеріалів там багато. От мене й розносить, адже я людина широка. Люблю, щоб усього було багато.
ОКСАНІ МИЛОВЗОРОВІЙ, ЛЮДИНІ І... ПЕЧІ
У Седнівському будинкові творчості художників завжди привільно жилося митцям-малярам і важко - керамістам. Їм там просто не було чого робити, бо бракувало для роботи основного - печі. Й от Олександр Миловзоров десь дванадцять років тому почав її будувати. Будував натхненно й з любов'ю. Сам одного разу сказав, що піч зробити так само важко, як дитину виростити. Ну, а коли піч було закінчено й офіційно визнано, то назвав її Миловзоров на честь своєї доньки - Оксана. Після цього почали до Седнева регулярно приїжджати групи керамістів. Якось легко прижилося це ім'я. Але митці - народ емоційний. І от закохався одного разу в Седневі в художницю один з них і вирішив перейменувати піч на Лесю, адже не Оксану ж він кохав. Перейменував, але потім хтось стер "Лесю" й колишнє ім'я написав. І от зустрічає якось цей художник Оксану Миловзорову й, нічого про історію печі не відаючи, скаржиться їй, що хтось весь час витирає з печі його улюблене жіноче ім'я. Оксана, звісно, пояснила художникові, чому піч називається "Оксаною", а не "Лесею". Він усе зрозумів і емігрував до Америки. Ім'я його - Богдан Чернецький.
- А твої мрії й плани збігаються?
- Швидше - вони живуть окремо одне від одного. Є, звичайно, мрії, але життя їх постійно коригує. Я давно зрозуміла, що матеріальних благ мені не досягнути. А на головне - хліб та освіту доньки - вистачає. Видно так зірки стоять. І все ж я людина щаслива. Адже щастя - категорія суб'єктивна, і якщо людина відчуває щастя навколо себе й усередині, то їй щасливо й живеться. А я до того ж ще й весела людина. Приходять прикрощі - я їх перестрибну й далі живу. Мене навіть політичні перипетії не зачіпають. Головне - пам'ятати, що мистецтво - вічне, а політика - ні. Звичайно, було б непогано, щоб і від політики мистецтву щось дісталося. Навіть - не гроші. Але якщо й дістанеться, то лише придворному мистецтву, а воно, так само як і політика - не вічне.
- Ну а все ж, найостанніша мрія?
- Та от усе думаю, як би пристосуватися малювати на одному величезному рулоні паперу. Так, аби охопити думкою весь цей простір. Намалювати, розмотати далі, а намальоване згорнути. За принципом китайського малярського сувою. Уявляєш: охопити нескінченність!
- Думаю, що охопиш! І сподіваюся, серед читачів газети знайдеться бодай одна людина, в якої лежить удома або в гаражі абсолютно непотрібний великий рулон паперу. Товаришу! Прикоти його, будь ласка, в галерею "Тридцять шість", що на Андріївському узвозі, 36. Тобі скажуть "величезне людське дякую" - ти своєю добротою послужиш справжньому мистецтву!
