Катерина АМОСОВА: «Все життя я знала, що повинна виконувати свою роботу краще за інших»

— Але все-таки, що ж для вас означає лікарська справа?

— Бути гарним лікарем — це, безумовно, наука. Нині ми перебуваємо в періоді медицини, який грунтується на доказах. Особливо це характерно для кардіології. Накопичено чималий досвід, і тривають дослідження, де вивчається вплив препарату порівняно із плацебо, тобто таблеткою-пустушкою, коли ні лікар, ні хворий до кінця дослідження не знають, чи одержує хворий реальний препарат, чи одержує пустушку. І в результаті на десятках тисяч хворих визначається, чи впливає цей препарат на тривалість життя, чи знижує рівень летальності, чи дозволяє він попередити, наприклад, інфаркт міокарда, серцеву недостатність, інсульт, госпіталізацію із приводу погіршення стану, важкі аритмії тощо. Зрештою, хворому, лікареві та родичам важливіше не те, чи впливає він на конкретні показники роботи, скажімо, лівого шлуночка, а чи продовжує він життя. Адже скільки в нас було в історії медицини випадків, коли препарати, застосування яких на перший погляд було теоретично перспективним, у результаті не поліпшували клінічного ефекту лікування. Навіть не завжди можна пояснити такий парадокс. І тому нині я щаслива, що можу працювати, призначаючи хворим препарати, ефективність і перевагу яких доведено в усьому світі і які охоплювали десятки тисяч хворих. Отже, гарний лікар — це, передусім, знаюча людина, грамотна, з науковим підходом до своєї діяльності.

Однак лікування — це і мистецтво. Недаремно казали наші вчителі, що коли хворий спілкується з гарним лікарем, йому має полегшати. Це дуже, якщо можна так висловитися, мудра мудрість, актуальна і сьогодні. Особливо в тих випадках, коли ти мало чим можеш допомогти. І хоч це тривіально звучить, але слово таки лікує. Тим більше, що практично у всіх захворюваннях є психологічний момент. Це доводять дослідження. Наприклад, давали пустушку і казали: «Ці ліки вам допоможуть». У п’ятдесяти відсотках випадків ця пустушка допомагала: у хворих зменшувалася кількість нападів, їм ставало легше, в них підвищувалася здатність переносити навантаження. Психологічний чинник залишається надзвичайно важливим навіть тепер, із прогресом науки. Важливо вміти переконати хворого в правильній тактиці лікування, дати віру. Тому роль особистості лікаря не втратила своєї актуальності. Медична техніка розвивається швидко. Вона шалено дорога. Однак це не може витіснити і замінити особистого компонента — контакту хворого з лікарем.

У чому ще полягає унікальне становище лікаря? Рядовий лікар, який лікує своїх хворих, — це творча людина. Кожний хворий — це нетипове ситуаційне завдання. Дуже мало типових випадків. Та й типовість, скажімо, відносна. У будь-якого лікаря творчість у житті має місце щодня і тому це надзвичайно цікава професія. Дуже важливий моральний момент. Я вважаю, що лікар не може бути аморальною людиною. Якщо його моральні принципи знижуються, а сучасне життя, на жаль, до цього підштовхує, то йому варто подумати про те, щоб піти із професії. Звичайно, 20 років тому нам було добре казати, що ми чисті, що ми не беремо хабарів, — ми мали фіксовану зарплату і знали, що якщо виявиться хабар, то нас жорстоко покарають. Я навіть пам’ятаю період гоніння на лікарів, якщо вони приймали від хворих квіти або цукерки. Тобто, з одного боку, була фіксована зарплата і безбідне майбутнє (на лікарську зарплату можна було і у відпустку поїхати), а із другого — був страх, що напишуть скаргу, а скарги розбираються в партійних інстанціях і це напевно спричинить покарання. 20 років тому було простіше ходити в білому халаті, як сьогодні. Проте є деякі речі, через які не можна переступати. Моральність цієї професії була, є і залишається незважаючи на ситуацію.

— Я дуже шанобливо ставлюся до професії лікаря (ще й тому, що сама виросла в медичній сім’ї) і мені імпонує ваше трактування лікарської справи, але, погодьтеся, лікареві, який щодня приходить в яку-небудь убогу районну поліклініку або на «швидку», де не вистачає елементарних ліків і де йому часто нічим допомогти хворому, навряд чи сприймає свою професію, як творчу.

— Цей мінімум медикаментів можна вжити з розумом, а можна вжити без розуму. До того ж сьогодні більшість звикла працювати, маючи свій запас. Звідки він? Хтось подарував, якась гуманітарка... Рідко бувають безвихідні ситуації. Принаймні завжди можна надати першу допомогу. Я не вважаю, що все так трагічно, що через нестачу медикаментів люди вмирають. Не через нестачу медикаментів це відбувається, а через нестачу розуму. Є, звичайно, невиправдані смерті, безглузді. І не завжди через недбалість — буває збіг обставин.

Через наші труднощі змінилася психологія лікарів і, до речі, аж ніяк не в гірший бік. Коли ліки були державними, то призначали цілий список, а коли знають, що родичі всі ліки мають купити самі, то призначають мінімум — те, що належить призначати. Тобто відбувся певний прогрес. Я пам’ятаю в молодості, років із 20 тому, нас періодично лаяла адміністрація: ось ви підіть і подивіться туалети — там таблетки плавають, а листок призначень весь поцяткований. Це природно, що людина не може три рази на день ковтати жменю таблеток із 10 або 12 штук. Нині все, що дається, хворі повністю приймають. Або ж особливо нещасні зменшують собі кількість призначеного, але вони вже ці таблетки відкладають, щоб випити їх удома. Отож певні корективи все-таки вносить життя. Готувалася я до однієї з колегій міського відділу охорони здоров’я, яка була присвячена питанням кардіології, і послала своїх співробітників в аптеку дізнатися про ціни на ліки, якими ми користуємося. Я склала три варіанти, як можна на сучасному рівні ліками з доведеною ефективністю, за мінімумом, пролікувати найпоширеніші захворювання в практиці кардіолога. Для важкого хворого вийшло 25 — 30 гривень (це було рік тому). Тобто, можна все-таки скоротити витрати і хворого, і медичної установи до мінімуму. І це в нашій медицині вже набуло розвитку. Є в нас певні резерви: як нам із нашими хворими в цій ситуації вижити і вистояти.

І ще про багатокомпонентність лікування. У мене батько оперувався в Німеччині два роки тому. Йому потрібна була дуже складна операція: заміна артеріального клапана і два шунти на серці — два обхідних анастамози, що з’єднують аорту із судинами серця в обхід місць звуження. Для 85- літніх хворих летальність у нашій країні під час таких операцій наближається до 100 відсотків. Його ж колеги та учні благословили нас на поїздку. Що мене там найбільше вразило? Ніхто з лікарів не казав: ви розумієте, йому багато років, все дуже запущено, операція пов’язана з ризиком. Навпаки — все буде добре. Мені це здавалося диким, тому що ніхто в нашій сім’ї не був налаштований на те, що все буде добре. У реанімації був чудовий догляд, ідеальна допомога. Через три дні його перевели в палату. Там було складніше. У якому плані? Якщо виникають проблеми, приходить сестра. Частину питань вона вирішує сама. Якщо ситуація екстренна, викликає лікаря. На всякі дрібні проблеми не відгукується взагалі: ні розмовами, ні якими-небудь діями, на кшталт уведення препаратів, давання таблеток. Я, як лікар, знаю, що це штатні ситуації — нічим у них до ладу не допоможеш, але психологічно мені (навіть за умови того, що я лікар) як родичеві, так само, напевно, і хворому було б легше, якби на його незначне погіршення стану якось реагували. А коли кажуть: «Це буває, майте терпіння, це саме пройде», — то не добре. У цьому плані наша медицина душевніша. Ось я дивлюся на наше відділення кардіологічної реанімації, яке приймає хворих по 24 години за добу незалежно від того, чи є місця, чи ні. Багато самотніх запущених стариків. Це гострий інфаркт міокарда і важкі кардіологічні хворі. Я дивлюся, як працюють лікарі та сестри цього відділення. Ті ж запаси медикаментів, які назбирали, не продають, не вимагають у родичів, — така ось душевність у нас залишилася. Я розумію, що багато читачів можуть мене завалити листами та дзвінками з розповідями про те, як із ними по-хамському обійшлися в якомусь медзакладі. Напевно, багато хто з них матиме рацію. Однак, ураховуючи, в якому становищі в нас перебуває медицина, не все так погано. У нас гарний центр: для хворих — 350 ліжок, гарна апаратура, — це заслуга Валерія Григоровича Бідного, який був головлікарем у нашій лікарні, а тепер заступник Олександра Омельченка, але його рука над нами і донині. У нас хворі не приносять свої простирадла і харчі. І ті, котрі кажуть, що погано годують, не праві. Медикаментами в основному ми забезпечені. Я б сказала, що наша лікарня — це оазис.

— Існує думка, що наші лікарі універсальніші фахівці, аніж зарубіжні. Мовляв, ті без сучасної апаратури на відміну від наших — як без рук. Це, справді, так чи цей міф створено для того, щоб виправдати слабку матеріально-технічну базу вітчизняної медицини?

— Насправді спеціалізація в нас зайшла багато в чому далі, як на Заході. Ми сьогодні переходимо на підготовку сімейного лікаря, на чому грунтується, наприклад, система медицини Великої Британії. Сімейний лікар — то універсальний лікар. Він найдешевший. У радянський період ми не могли собі цього дозволити: в нас усе пішло по лінії надмірної спеціалізації. І рівень був досить високий. Нас відвідували фахівці медосвіти з-за кордону. Вони цінували те, що було. Вони казали, що тільки багата країна може собі це дозволити. Тепер ми небагата країна і намагаємося знайти із цього вихід. Посилено йде підготовка сімейних лікарів. Відшукується для них ніша в нашій системі охорони здоров’я. Поки що це на рівні експерименту. Стосовно того, що наші лікарі працюють не гірше, як там, то я думаю, що це справедливо. Зникла «залізна завіса», стали багато їздити до нас і ми туди — і отримуємо дуже гарні відгуки од наших зарубіжних колег. Професор Керфер, який оперував мого батька, коли вперше приїхав в Україну, прийшов у наш інститут серцево-судинної хірургії і побачив, як і на якому апараті робляться ці тисячі операцій зі штучним кровообігом, то сів у цілковитому мовчанні та задумливості: в його західнонімецькій голові не вкладалося, як можуть виживати хворі, коли апаратура дубова...

— Мені здається, що ваш досить оптимістичний погляд на нашу медицину поділяють не всі ваші колеги. По-перше, ви самі призналися, що працюєте в оазисі. По-друге, прізвище Амосова спочатку розкривало перед вами всі двері там, де іншим доводилося докладати зусиль.

— Мої колеги вважають, що в мене стартове становище було ліпшим. У чомусь, звичайно. Народитися в такій сім’ї — це рідкісний успіх, але й величезна відповідальність. Усе своє свідоме життя я знала, що маю вчитися і виконувати свою роботу краще за інших. Щоб про мене не казали, що, мовляв, живу дивідендами і користуюся чужими благами. Я завжди повинна була працювати з надлишком. І, повірте, це непросто. Якщо я складала якийсь екзамен, то готувалася так, щоб у мене був великий запас. Скажімо, я не могла не підійти до хворого зайвий раз, бо, не дай, Боже, щось станеться, поголос підхопив би це дуже швидко. Така робота із запасом вимотує. Буквально останні декілька років мене психологічно попустило. Відпала потреба комусь щось доводити і, головне, собі. Це не дуже комфортне життя.

Що ж до оптимізму та песимізму, то я не рожевий оптиміст. Однак, щоб рухатися вперед, потрібна віра. Я переконана, що якщо дуже хотіти, то можна отримати. Декілька років тому, коли Валерій Григорович Бідний став головлікарем, він спитав, що треба для розвитку нашого кардіокомплексу? Я сказала: антиографія (контрастування судин серця) та операції на судинах серця. Без цього за нашої продуктивності (п’ять тисяч хворих за рік) наша кардіологія залишиться куцою. Проте обладнання коштувало колосальних грошей: півтора-два мільйони доларів. Тоді все вже занепадало і, здавалося, що це було нереальним. Однак він почав над цією ідеєю працювати, ходити і переконувати, що місту це потрібно, що треба рухатися вперед. І переконав. Дякувати місту, дали гроші, видали карт-бланш, і ми рік тому відкрилися. Почали працювати, і непогано начебто виходить. Я думаю, що ми збільшимо свої оберти, хоч це здавалося абсолютно нереальним. Мені видається, що іноді людина киває на обставини тому, що вона недостатньо прагнула, хотіла і працювала. У юнацькі роки я прочитала старе іспанське прислів’я: «Бери, що хочеш, і плати за це, — каже Бог». Так ось, у нас усі хочуть брати, а платити за це ніхто не поспішає.

— Ви маєте на увазі також і платну медицину?

— Медицина завжди була консервативна у всьому. Можливо, і слава Богу. Тому що не той іще період, щоб почати щось перебудовувати. Скажімо, наш центр завдає місту тільки збитки, тому що сучасна кардіологія коштує дорого. І от адміністрація Києва оплачує киянам (до речі, це здорово) вартість серцевих протезів, клапанів, ексигінаторів, стимуляторів, тобто найнеобхідніше і дороге. У нас є платні ліжка для іногородніх. Це абсолютно справедливо: ми — муніципальна лікарня і живемо з муніципального бюджету. Є категорія людей, які хочуть лежати в найкращих умовах, скажімо, в одномісній палаті з телевізором, і готові за це платити — це також нормально. Проте я б сказала, що лікують у нас однаково — що безплатного, що платного хворого. У нас немає поділу на чорну і білу кістку. Мінімум безкоштовної медицини має залишитися: «швидка допомога», лікування дітей та стариків. Однак повністю безкоштовною медицина вже не буде. І це правильно. У Західній Європі пересадка серця безкоштовна. Проте людина все життя платить податки. Якби наші бізнесмени платили податки, як це встановлено, то наша медицина була б ліпшою. Недавно один із багатих хворих обурювався, що відвіз родича в лікарню, а там ні зеленки немає, ні бинтів. Я кажу, а як ви платите податки? От і виходить хибне коло. Однак головне, повторюю, щоб у нас залишився безкоштовний мінімум, щоб у нас розвивалася своя, вітчизняна фармопромисловість, тому що наші ліки значно дешевші. Щоб вона випускала не барахло, як було раніше, яке нікому не потрібне, а орієнтувалася на потрібний нам мінімум доведено ефективних препаратів, без яких не можна обійтися.

— Ви казали про відповідальність, яку покладає на вас прізвище. Микола Амосов протягом десятиріч утілював і втілює нині вченого, лікаря з великої літери, справжнього інтелігента. Загалом, він — ціла епоха. Ви завжди це усвідомлювали?

— Скільки я себе пам’ятаю, мені завжди здавалося, що батько особливий. А коли почала аналізувати, чому, як і що, зрозуміла: головне його достоїнство навіть не яскравий розум (розумних людей у нас досить), не інтелігентність (серед друзів нашої сім’ї багато інтелігентних, тонких людей), а, мабуть, таке поняття, як совість. Ось із цим я зростала. Пам’ятаєте, був період блату. Одержував він 500 карбованців плюс гонорари за книжки, але в той час не можна було, прийшовши в магазин, купити кілька пристойних пар туфель або шмат копченої ковбаси. Були пайки, були розподільники. Я виросла в той період, коли всі одержували із чорного ходу. У кожного лікаря був товстий записник із прізвищами пацієнтів, які працювали в торгівлі. Мені також вдалося в молодості поносити імпортне взуття, яке мама дістала через одну із своїх хворих. У тата цього не було. Він усе життя одягався в наших магазинах. Не міг щось дістати, комусь зателефонувати. Коли періодично якісь дисертанти або родичі хворих, яких він оперував, намагалися зробити якісь подарунки, він категорично нічого ніколи не брав. Мабуть, другої такої людини я не знаю. Причому це було не показне — він вважав це нормою життя. Якось я сказала: «Тату, ти ж депутат, скористайся цим, щоб купити машину». Він процитував мені Булгакова: «Ніколи нічого не проси». Я ніколи не просив: ні звання, ні кар’єри — все саме прийшло. Треба працювати і бути людиною». І знаєте, я в це вірю. Він людина, яка погано про інших ніколи не казала і не каже. Це рідкісна вдача. Я виросла в медичній сім’ї і 22 роки працюю в медицині, але не бачила жодного лікаря, який би так переживав свої невдачі. За своїх хворих переживав абсолютно так само, як і за близьких. Такого почуття відповідальності я більше не спостерігала. Я не кажу, що таких людей немає. Я веду мову виключно про свій досвід. Він також унікальний.

— А ви з батьком обговорюєте нинішні зміни в суспільстві?

— Він би зі мною, може, й обговорював, але я глибоко аполітична людина. Я — фахівець. І моє вдосконалення іде по шляху спеціалізації. Коло інтересів, на жаль, нешироке.

— Коли слухаєш вас, постає образ жінки, цілком поглиненої лише наукою і роботою. Як до цього ставиться ваша сім’я? І чи є для вас яка-небудь інша чарівність у житті?

— Ви знаєте, це — одержимість. І не тому, що я така ідейна, хочу облагодіяти людство. Батько, той, дійсно, і у своїй медичній практиці, і в депутатській роботі хотів змінити життя людей на краще. Такий ось ідеаліст. До цієї планки я не дотягаю. Я працюю. Інші плетуть, цікавляться політикою, зрештою, ходять один до одного в гості. Мені ж робота приносить інтелектуальне задоволення, як і всім трудоголікам. Це здорово, коли виникла цікава думка і знайшла підтвердження. Це — задоволення. Одержимість не від широти, на жаль. Книжки я прочитала в дитинстві та юності. Я стільки прочитала завдяки знанню англійської мови (батько привозив книжки з-за кордону), що сьогодні мені немає чого читати. Є, звичайно, явища, але їх не так багато, щоб за цим можна було стежити. У юності про це говорила та обговорювала, а тепер у нас із чоловіком переважно медичні розмови. У мене чоловік — Володимир Мішалов — хірург, причому універсальний, що рідко в наш час. Він і грижу прооперує добре, і зробить коронарне шунтування, і найскладнішу операцію зробить на судинах так само добре. Принаймні, коли два місяці тому батькові треба було прооперувати грижу, оперував його мій чоловік. Я дуже пишаюся ним і в цьому плані також. Крім того, він людина зі здоровим глуздом. Це не дуже поширене явище в медицині. Можна бути чудовим фахівцем, але таким, який захоплюється. А вміння розібратися в ситуації, котра виникає в суміжній галузі, не відразу кликати консультанта або направляти хворого до іншого, буває нечасто. Він професор, завідує кафедрою нашого інституту і працює в тій же Центральній міській клінічній лікарні. На роботу їздимо разом. У нас дочка. Їй 11 років, хоче бути лікарем. І ми цьому раді. Напевно, як і будь-які батьки, хоч би що вона вибрала, ми її підтримаємо і медицину нав’язувати не будемо. Добре, що це її власний вибір.

Що ж до чарівності життя, то відпочивати я не вмію і ніколи не вміла. Мені стає нудно, я нервую. Шукаю собі заняття, щоб не занудьгувати, не впасти в депресію. Ще два-три дні якось можна, а потім починаю про щось думати, писати...

— Але хоч яка-небудь, як заведено казати, релаксація у вас має бути?

— Я раніше, коли читала в жіночих журналах про кризу середнього віку, після 40 років, думала, що мене з моєю роботою нічого не візьме. Однак півтора року тому пережила справжню депресію: псується настрій, розумієш, що попереду маячить старість. І я вирішила із цим активно боротися. Скинути зайві кілограми. Тому обмежила себе в їжі. Пішла займатися степ-аеробікою, тому що двадцять років я пересувалася транспортом до роботи, на роботі — з одного стільця на інший, абсолютно охляла, і болячки стали чіплятися. В атмосфері батьківських розмов про здоров’я я жила, але до останнього року їла все, що хотіла, покурювала. Батько мене навчав, тиснув на мене. Однак характер у мене також досить твердий. Надто мене притиснути йому не вдавалося, хоча у всьому іншому він для мене колосальний авторитет. А тут сама вирішила змінити спосіб життя. І нині я задоволена результатом. Відчуваю себе в гарній формі, мені на себе приємно дивитися в дзеркало, в мене поліпшився настрій. До речі, це відомий науковий факт, що за умови фізично активних, досить тривалих занять виділяються в кров індарфіни — біологічно активні речовини, які дають відчуття радості, оптимізму, комфорту. І це факт. Коли йдеш додому із тренування, настрій поліпшується однозначно. Це гарний метод боротьби з депресією, який можна широко рекомендувати. Половина моїх співробітників вирішила, що я збожеволіла. Частина намагалася дізнатися, чи не захворіла я на якусь важку недугу, коли люди тануть. Багато хто і тепер вважає це непотрібним виявом ексцентричності. Проте в цьому щось є. Набагато простіше ходити на масажі, приймати ванни, грязі, таблетки — є і такий шлях піклуватися про себе. Однак я знаю, що справжнє задоволення приносять речі, які даються із зусиллям. Тому всі ці зовнішні впливи і користі мало приносять, і такого задоволення не дають. Коли вже на те пішло, то мені дві книжки (понад 1000 друкованих аркушів) було легше написати, ніж утриматися, щоб не з’їсти зайвого шматочка, або піти в спортивний зал.