Ілля Ноябрьов: "Неможливо зробити добро не на шкоду комусь"

Людмила ГРАБЕНКО

Ілля Ноябрьов - це той, не такий уже частий на вітчизняному ТБ випадок, коли телеведучий як співрозмовник людей відомих і талановитих і сам володіє неабияким особистісним потенціалом. Часом навіть виникає відчуття, що йому тісно в ролі "споруджувача пам'ятника" - передачі з досить жорстким каркасом і адресою. І справа не лише в очевидному розумі, гострій реакції на те, що відбувається, здатності підхопити й розгорнути імпровізацію будь-якого, найвитонченішого або іронічного гостя. По-моєму, головна відмінність Іллі Ноябрьова від багатьох його також досить відомих колег - аура особливої, ненаголошуваної внутрішньої інтелігентності, яка вирізняє цю людину.

- Пане Ілля, ваш "Пам'ятник собі", який відтепер виходить на "Інтері", своїм успіхом багато в чому завдячує увазі публіки до знаменитих людей. А в чому секрет успіху вашого з ними спілкування?

- Сама назва - "Я пам'ятник собі..." говорить про те, що ми підносимо людину на п'єдестал, отже, безмірно її поважаємо. І в мене немає необхідності на щось її провокувати, створювати для неї незручні ситуації. Я ж, вочевидь, сильніший - у мене в руках монтажні ножиці. Телевізійники знають, як це робиться. Якщо дуже захотіти, при монтажі можна знівечити будь-кого. Але ж у мене такої мети немає. Навпаки, хочу, аби людина на зйомках відчувала себе вільно, затишно, тоді вона "розкриється".

Ну звідки міг знати Олег Табаков, що я був майже тридцять років тому в Ялті на зйомках фільму "Король-олень", де він грав головну роль? І вже поготів він не міг знати, що я згадаю пісню, яку він співав у фільмі, і ми разом її заспіваємо. А Юрський навіть в ефірі сказав, наскільки він вражений підготовленістю нашої передачі. Таня Васильєва розплакалася, коли ми подарували збільшену фотографію її однокурсників.

- А ви - "пам'ятник собі"? Чи вам не хотілося б себе - на подіум?

- Що ви! Людей, які на цьому подіумі, я безмірно поважаю. І це при тому, що зустрічі були дуже різноманітні. Були розчарування очевидні, як, наприклад, із Семеном Фарадою, із Зіновієм Високовським, та й з тією ж Тетяною Догілевою. В усіх інших випадках, сидячи поруч, я бачу певне сяйво навколо голів цих людей. Це особистості. Мені приємніше з ними зустрічатися й розмовляти, а не "подавати" себе.

- Знамениті люди, що беруть участь у "Пам'ятнику", мають певний енергетичний заряд?

- Так, звісно, і тут я жодних істин не відкрию. По-перше, коли б ці люди не мали абсолютно особливої енергетики, вони б нічого не досягли в житті. Вони мають незвичайну ауру, вони притягують. Але в найталановитіших є ще щось. Є певна переконливість у людині. Таким був Микола Гринько. Кажуть, він часто виявляв таке неуцтво, що люди буквально непритомніли. Але все, що він робив, було таким переконливим. Це енергетика найчистішої води, нічим не підкріплена. Усі, хто сходить на п'єдестал у "Пам'ятнику" - чарівники.

- У вашій передачі було стільки чудових жінок. Що вам у них подобається?

- Передусім жінка має бути з доброю часткою кокетства, бо якщо цього немає в жінці, то вона й не жінка. Узагалі, жінка - це абсолютно специфічний "продукт". Із чоловіком ти йдеш у відкритий бій. Жінка - істота значно тонша, її легко образити й вивести з рівноваги, а що тебе чекає у відповідь, ти не знаєш. З другого боку, жінки не люблять відкритих лестощів - комплімент має бути витонченим.

Жінки, з якими мені доводилося робити передачі, абсолютно різні. Є просто-таки філософи у спідницях. А є, я не буду персоніфікувати, "співочі" - солодкоголосі птахи, які себе не чують. Одного разу записували передачу дві з половиною години, зробили потім 50 хвилин. Просто зупинити актрису було неможливо.

Була в мене зустріч, після якої я весь "сяяв" - із Тамарою Гвердцителі. Від співачок зазвичай розуму не чекаєш, у них же все в діафрагму йде. А ця! Красива, розумна, чарівлива. Одним словом, цариця. Гундарева така сама, та ще й із філософським складом розуму. Так, бувають приголомшливі жінки!

- Заставка до програми "Я - пам'ятник собі..." показує вас у різних іпостасях - від Бога до диявола. У якій ролі ви почуваєтеся затишніше?

- Гадаю, я різний. Взагалі, я людина позитивна й ще не зустрічав людей, які говорили б інакше. В основному, я людина хороша, добра. Пристрасті вирують у всіх душах. Інша справа, що є люди, більш виховані життям і менш виховані. У менш вихованих помітніше, коли в них вирують пристрасті. У більш вихованих на поверхні є тільки хвильки, а основний шторм - усередині. Можливо, вони раніше вмирають від інфарктів, бо вони це в собі тримають і не вважають за потрібне показувати, виливати публічно, але немає емоційно інертних людей. Тому не можна сказати, що я однозначний. Буваю травоїдним, і дуже не люблю в собі цей стан. Буваю хижаком - мене життя змушує це робити. Іноді. Можливо, не буваю бандитом - є там один із персонажів, такий собі справжній злодюга. А все інше, враховуючи й диявола, цілком можливо.

- Ви уявляєте себе силою зла?

- Знаєте, нещодавно хтось мені сказав, що не можна робити добрих справ. Подумавши над цим, я в чомусь погодився з такою думкою. Як тільки ти робиш добру справу, ти порушуєш певний життєвий баланс. Не можна зробити добро не на шкоду комусь. Ніщо в природі не береться нізвідки, і не зникає в нікуди. Якщо я взяв телефонну трубку й віддав її вам, то буде скривджена людина, яка чекала мого дзвінка.

- Але в чому ж сенс порядності?

- Мудріше за все перебувати між добром і злом, бути чуйним і не допускати нахилу ні в однин, ні в другий бік, аби не порушувати гармонії. Знаєте, для чого ламаїсти носять на ногах дзвіночки? Щоб при ходьбі полохати комах, аби не роздавити. І чоботи в них заломлені вгору носками, аби траву не м'яти. Якщо так ставитися до життя або хоча б намагатися це робити, тоді життя - гідне заняття.

- У вас на черзі новий проект на телеканалі "Інтер" - програма "Острів невдачі", де, чим більше людині не щастить, тим більше їй поталанить. Роблячи невдалих удатними, ви не боїтеся порушити Вищі закони?

- Наївно думати, що я можу це зробити. Мистецтво ще нічого в цьому житті не змінило. Ми ставимо перед собою благородну мету й завдання, однак нікого це не змінює. Люди читають розумні книжки і слухають геніальну музику, а залишаються такими як і були. Проте якщо один зі ста, рівняючись на суперпозитивного героя, не здійснить ницого вчинку - це вже грандіозно. Однак такого майже не буває. Ближчі до істини основоположники марксизму: "Буття визначає свідомість". Я бачив людей, у яких на очах псувався характер від паскудного життя. І, навпаки, люди ставали кращими і добрішими, коли вони нормально харчувалися й не рахували копійки. Однак великі гроші також нікому щастя не додавали, бо вони даються людині не як нагорода, а для випробування. Його не кожен витримає. Не той багатий, в кого багато, а той, кому вистачає. Найбільше щастя й мистецтво - навчитися одержувати від життя саме стільки, скільки тобі треба. Якби всі жили так, ми уникнули б багатьох лих і нещасть.

- Ваші виступи на староноворічних театральних капусниках - це туга за театром як першою професією?

- Ні, це не туга. Мені просто подобається провокувати - не в житті, а на сцені. Дуже не люблю в житті фарисейства і вважаю так: це твоя думка? Скажи, що ти так думаєш. А фарисейство, на жаль, частина української ментальності. А Київ особливо грішить цією справою - це чиновницьке місто. Як Петербург колись. Москва завжди була відвертішою і прямою, за що її любили й люблять. У сановному, імператорському Пітері було дуже розвинуте фарисейство, від чого страждали й Пушкін, і Грибоєдов. Київ у цьому сенсі схожий на Петербург.

А в нашому середовищі - культурному - це часто й густо. Тому мені хочеться побешкетувати іноді, не у зв'язку із чимсь, а просто так. До того ж коли в нас починають жартувати на староноворічних капусниках, то все одно це робиться з озиранням. Це все одно напівправда. А мені хочеться наш бомонд розворушити.

- У вас є рецепт боротьби із життєвими негараздами?

- Звичайно. Можу поділитися. Встаєте вранці. Чистите зуби. Робите набір фізичних вправ і... йдете на роботу, де робите все так само, як і завжди. І не помітите, як всі ваші труднощі переростуть у плинність. А як тільки вони переростуть у плинність, то розумієш, що в тебе є тільки два виходи: або негайно накласти на себе руки, або далі "терпіти це жалюгідне існування". І коли ти розумієш, що так просто із цим життям поквитатися неможливо, а отже, все одно треба жити, ти до того, що відбувається, починаєш ставитися нормально. І починаєш долати негаразди. Одні з більшим, інші - з меншим успіхом. А щось не можеш подолати взагалі. Ну й що? Отже, буду й далі жити так, іншого виходу немає. Найцінніше, чого я навчився в житті й чому мені вдається протягом довгих років зберігати свідомий оптимізм, це те, що я дуже рано почав готуватися до смерті. Як не дивно, у двадцять років я вже серйозно про це думав. Може, тому, що я боявся смерті. Почав готувати себе до переходу в "світ інший" і наткнувся на "Досліди" Монтеня. Філософські книги складні, але Монтень виявився простим і доступним. У нього є два поняття: "саджати капусту", тобто завжди бути готовим піти, у будь-який момент вирушити у вічність. Ось у цьому й полягає мистецтво життя - "саджати капусту" й "бути в чоботях". Ніхто нічого кращого не вигадав. Життя - заняття стомливе, але якщо не можеш померти, треба жити. І сподіватися тільки на себе.