Щоправда, «клацнув» його фотоаматор, хоч і всесвітньо відомий — композитор, чоловік Майї Плисецької Родіон Щедрін. У Померанцева — безліч іменитих знайомих. Хто тільки не побував у його мюнхенській та празькій студіях, та не завітав до лондонського будинку. Дитинство, отроцтво та «університети» журналіста пройшли в Чернівцях, потім він учителював у карпатському селі, пізніше працював перекладачем у патентному бюро в Києві. Писав вірші, зрідка друкувався. Як порядна, інтелігентна людина хворобливо реагував на маразм «брежнєвського режиму», за що й поплатився, потрапивши до проскрипції КДБ. Емігрував на Захід. Продовжував писати, а заразом «обмовляти радянську владу» зі студії ненависної цій владі «Свободи». Нещодавно відвідав після двадцятирічної відсутності Київ, репрезентував видану тут книгу віршів і есеїстики «News», продегустував напої на Міжнародному винному салоні, зарезервував собі колонку на сторінці культури «Дня», а для знайомства розповів про одне зі своїх численних хобі...

— Коли б я був українським літератором, мене б просто стерли на порошок. Засадили б років на сім у табір, а потім відправили б ще на п’ять на заслання. Я не можу, звісно, до кінця осягнути логіку репресивних органів, але думаю, що мій випадок передбачав якусь додаткову слідчу тяганину. Тому вирішили просто мене позбутися. Так чи інакше я поїхав звідси ледь не дисидентом, а повернувся винним дегустатором. Це означає, що життя таке ж непередбачуване й раптове, як поезія. До речі, тягали мене в КДБ на допити за книги, які я читав. Нічого більш принизливого й уявити не можна: дорослі люди, озброєні наганами, вчать іншу дорослу людину, які книги вона повинна читати. Щоправда, сьогодні я можу з упевненістю сказати, стосовно яких обставин я був дисидентом: стосовно тих, що затуляли від мене винні горизонти Франції, Італії, Іспанії, Каліфорнії. Ці обставини горою стояли між мною й моїм винним покликанням.

— Але й на батьківщині у вас була можливість прилучитися до культури винопиття. У роки мого студентства, де б не збиралася компанія — у парку, на пляжі, у дворі, на вечірці в гуртожитку — неодмінним атрибутом був шкалик.

— Звичайно, але це, швидше, соціальний аспект проблеми. Адже в нас найпопулярнішим сортом вина була, ви тільки вслухайтеся в це слово — «бормотуха». Інша річ, що перші сильні чуттєві враження, зокрема винограду, я відчув саме в Україні. Маючи «двоімперский досвід» — радянський і британський (я понад п’ятнадцять років живу в Лондоні) — можу сказати, що родом із типової колоніальної сім’ї. Нас занесло в Чернівці з Чити, де батько працював в окружній військовій газеті. Він був партійним журналістом. Напевно, і в Чернівцях ми належали до істеблішменту, але все одно відчували себе трохи чужаками. Я говорив з багатьма англійцями, які провели дитинство в Бірмі або в Індії, і кожного разу дивувався тотожності наших відчуттів. Ба більше, їх закоханість у Бірму або Індію була дуже схожа на мою закоханість в Україну. Кажуть, що російські емігранти, потрапивши на Захід, відчувають культурний шок. Насправді він — побутовий, приїжджого вражає навколишня розкіш. Я ж у дитинстві пережив чуттєвий шок, немов опинившись у кольоровому світі після дальтонізму. Єдині фрукти, які я бачив у Забайкаллі, були китайські яблука. А в Чернівцях на мене навалилася строкатість помідорів, баклажанів, слив, білого наливу й, звичайно, густих, важких крапель винограду. Таким чином Буковині я завдячую деяким благотворним зарядом на все життя.

— Але, фігурально висловлюючись, смак вина відкрив вам Захід...

— Адже тут ось що важливе: алкогольне покликання країни значною мірою визначається її географічним положенням. Україна відноситься до країн із пшеничною, буряковою, картопляною культурою. Її алкогольне покликання — горілка. І не треба цього соромитися. Горілка — дивовижний, чудовий напій. Але країни, що традиційно належать саме до винної культури, демонструють прекрасні прецеденти того, як горілка і вино можуть жити душа в душу. Італійські вина прекрасно ладнають з грапою. У Франції — королеві виноробства — бордо й бургундське мирно сусідують із коньяком і кальвадосом. І в Україні, де горілка завжди буде зберігати своє провідне становище, вино може абсолютно органічно доповнити палітру задоволень.

— Чи означає це, на вашу думку, що винну культуру в Україні буде формувати клас, котрий прагне до розширення цієї палітри і — що важливо — котрий має кошти задовольняти найвитонченіші примхи?

— Частково це так. Хоч прямого зв’язку між достатком і культурою, зокрема алкогольною, не існує. Наприклад, Англія. Традиційна країна ячмінної, пивної культури. Там також п’ють вино. Однак найбільш популярні у Британії німецькі вина, які справедливіше було б назвати через їхню пересолодженість «винною опереткою». На жаль, у Росії й Україні також давня, двохсотрічна пристрасть до напівсолодких вин. А в вині, як і в літературі, поганий смак ідентичний — любов до солоденького. Але Україна порівняно з Англією перебуває в значно вигіднішому становищі. Адже вино тримається на трьох китах: грунті, сонці й людях. На південному заході України з грунтом і сонцем усе гаразд. Справа за людьми: з чутливим носом, вимогливим піднебінням, широким винним кругозором. Виноробів, як і виноград, вирощують, культивують. Треба тільки перестати по-ханжеському ставитися до цієї теми.

Не вино п’янить, а люди п’яніють. Вино — одне з найвищих досягнень людської цивілізації. Воно дає особливе розуміння життя, збагачує почуттєвий світ. Це не горілка, яка викликає істеризацію, надсадність почуттів, смертельну суперечку. Вино ж передбачає повільне проживання власної насолоди. «Винні» люди менш агресивні, ніж горілчані. Це абсолютно особливий характер мислення. Вино облагороджує почуття, а горілка кидає людину в сферу ідей і полеміки. Отже, якщо провести аналогію з релігією, вино буде співіснувати в Україні поруч із горілкою, як, наприклад, баптистська церква поруч з ортодоксальними християнськими конфесіями. І це тільки збагатить її культуру.

— А чи можна, на ваш погляд, за алкогольними пріоритетами судити про настрої в суспільстві, домінуючому в ньому в даний момент типі свідомості? Скажи мені, що ти п’єш, і я скажу, хто ти.

— Якоюсь мірою за рівнем гастрономічної та винної цивілізованості можна судити про культуру країни. Я вважаю за краще розглядати цю проблему на рівні суспільного дна. У Франції клошари збираються перед закриттям базарів, коли торговці викидають продукти, які трохи зіпсувалися. Кожного дня ці жебраки їдять фрукти, і сирок їм непоганий перепадає. Що вони п’ють? Ординарні столові вина. Французькі, помітьте, які однаково на багато порядків кращі, аніж паскудне пиво, котре п’є англійський волоцюга. Подивіться на англійських футбольних уболівальників — одну з найогидніших груп населення в Європі. Вони заливають себе по вінця пивом і починають бешкетувати. Такого розгулу та буйства ніколи не зустрінеш у французьких уболівальників. Ось вам і ілюстрація різниці між пивною та винною культурою.

— Отже, розвиваючи культуру вина, можна зробити людей спокійнішими, споглядальнішими?

— Тішити себе не варто. Просто Україна значно ближча до «винного» світовідчуття, аніж сама про це підозрює. Їй, на відміну від Росії, властива повільність, медитативність, ледь не східне відчуття тіла й часу.

— Ви, зокрема, називає себе винним критиком.

— Це не неологізм і не мій винахід. На Заході винні критики давним-давно існують поряд із літературними, музичними та театральними. Адже виноробство в зрілих культурах вважається мистецтвом, воно, як і музика, наприклад, розбурхує, звертається до почуттів. Єдина відмінність цього мистецтва від інших, скажімо, від ліричної поезії, у тому, що в ньому можливий прогрес. Овідій і Катулл не поступаються в геніальності кращим поетам нашого сторіччя. А вина ХХ століття безперечно кращі в історії людської цивілізації. Адже весь час відбувається вдосконалення процесу виготовлення вина і його зберігання. Завдяки давньогрецьким поетам, які оспівували вино, ми готові повірити, що воно дійсно було дивовижним. Однак думаю, на наш сьогоднішній смак, воно видалося б нам страшенно поганим. Вино зберігали в комірках (культури льоху ще не існувало); амфори закупорювали вапном і смолою; щоб вино не псувалося під час тривалого транспортування, в нього додавали мармуровий пил і 2% морської води. Уявіть, яка це була гидота. Як приклад помірності греків часто приводять те, що вони розбавляли вино водою, але його інакше просто неможливо було пити! Та саме греки заповіли нам культуру споживання вина. Адже саме в їх мові виникло слово «simposiom» — винний банкет, дружня гулянка. Щастя, якого ти зазнаєш разом із кимось.

— А хіба вино не егоїстичніше за горілку? Адже її якраз не заведено пити на самоті?

— Тільки наркотики егоцентричні. Вони замикають тебе на собі. А вино, навпаки, — найближчий шлях до діалогу. Воно відкриває тебе собі та іншим. На відміну від горілки, вино робить людину легшою. Вона здіймається, мов цепелін, який скинув баласт.

— Чи не тому його як допінг для натхнення часто використовували поети?

— Особисто для мене в цьому є щось неприродне, штучне. Писати все ж таки треба на тверезу голову. Стан сп’яніння не передбачає словесної, психологічної ясності. Хоча, звичайно, в історії достатньо прикладів для спростування цієї думки. Блок, наприклад, хоч і не був затятим пияком, але сильно і щодня випивав. Можна пригадати, звичайно, і Лі Бо, і Ронсара, і Верлена, та, думаю, частіше митці перебільшували заради красивої метафори роль вина у своїй творчості. Інша річ, що поети краще за інших розуміли красу цього напою. Чудові вірші про нього залишив Овідій. Знався на вині Пушкін, хоч і розумів, що не в ньому — алкогольне покликання Росії. Що викликає підозру сусідів до Євгенія Онєгіна? «Он фармазон, он пьет одно стаканом красное вино». Але особливо я люблю пронизливі рядки Пастернака: «По захладелости на вкус напоминая рислинг».

— Судячи з усього, ви оптиміст...

— Бути песимістом, на мій погляд, — поганий смак. Адже ми наперед знаємо, яким буде наш кінець. Отож бадьоре ставлення до життя я вибираю виключно як менш позбавлену смаку лінію поведінки.

— Не можу не запитати, яким ви побачили Київ після двадцятирічної відсутності?

— Я їхав із міста, замороженого страхом і байдужістю. З міста, де і в мене на допитах тремтіли жижки. З міста, де мати совість було нерозсудливою розкішшю. Та, звичайно, симпатія до цього безпрецедентного за красою місця не померла. За ці роки я бачив багато прекрасних міст, а Київ не потьмянішав. Я наче знов у нього закохався.

— А стан людей...

— Було б нетактовно й необачно про нього судити категорично. Все-таки розпад імперії — величезне психологічне випробування. Імперія, до речі, руйнуючи людину, націю, має завжди одну позитивну властивість: висмоктуючи інтелектуальні та художні ресурси колоній, вона створює велику культуру; поліфонічну, багатоголосу. Культура в імперії завжди підло виграє, коли страждають усі. У людей, прив’язаних і вихованих російською культурою, можливо, я помиляюся, на цьому історичному переломі стався загалом стрес. Деякі мої давні знайомі переживають таке почуття, наче, не бажаючи того й не поворухнувши для цього пальцем, опинилися в еміграції. Такий ось парадокс епохи: ти залишився, а країна поїхала. Культивування ж у собі стану «емігранта мимоволі» згубне, на мій погляд, небезпекою глухого консерватизму. Адже культура живе свіжим диханням, пошуками, ризиком. Я буваю в Москві. Звичайно, це місто відмінників і золотих медалістів, місто неймовірно честолюбних людей. Проте в них відчувається приголомшуюча відвертість. Вони шукають нового і не бояться його. Я дуже не хотів би, щоб «російський Київ» раптом опинився в становищі «паризької російської еміграції». З її гидливим примруженням, безглуздим снобізмом і лютим до нетерпимості консерватизмом. Я хотів би, щоб, як і у виноробстві, внаслідок нинішньої революції перемогли і білі, і червоні.