Євген ЯКУНОВ: «Тиск на ЗМІ в нашій країні набув гіпертрофованих розмірів»

Сьогодні «КВ» переживає не найкращі часи. Труднощі в бізнесменів-засновників повною мірою торкнулися й газети. Її переслідують величезні судові позови представників влади за розслідування, проведені газетою. І зрештою, десять днів тому «КВ» виселили з приміщення, яке вони займали.

Тож у нашому інтерв’ю з головним редактором «Киевских Ведомостей» Євгеном Якуновим присутні нерв і позиція журналіста, котрий на власному досвіді пізнав тиск як влади виконавчої, так і влади грошей. На думку пана Якунова, «КВ» — це спроба говорити правду. «Але, — говорить Євген Васильович, — хоча в нашій Конституції немає обмежень на свободу слова, зате є обмеження на свободу отримання інформації про життя суспільства. Я, приміром, хочу знати, скільки бюджетних грошей пішло на ремонт Хрещатика, «України», Михайлівського Золотоверхого собору. У мене повинно бути конституційне право — знати. Я повинен мати право подати в суд на ту посадову особу, яка перешкоджає мені отримати цю інформацію.

А загалом, політики прагнуть розставити все по поличках: ця газета опозиційна, та — ні. Вважається, що коли ми не весь час вихваляємо владу, то ми в опозиції. Навпаки, якщо ми лаємо опозицію, то ми проурядові. Усіх поділили на поганих і хороших. Насправді все трішки не так. Журналісти просто займаються своєю справою. Вони шукають матеріали і проти тих, і проти цих...

Якось Гітлер висловився в тому плані, яка чудова преса в Німеччині: вона вся протягом 24 годин цілком змінила свою спрямованість. Писала про дружбу з Радянським Союзом, потім за один день 22 червня переорієнтувалася. Настільки добре було налагоджено систему тиску на пресу — жодна газета не збилася.

Авжеж, у країні, де вся преса така, керувати легко. Можна дати вказівку говорити, що біле — це чорне, що немає ніякої фінансової кризи. І важче керувати, коли є газети, які не приймають таких правил гри, які говорять так, як воно є насправді.

І, ясна річ, можна звинувачувати будь-яку газету, котра дає гостру інформацію, в тому, що вона сіє паніку в суспільстві. Ми колись надрукували замітку про те, що в Києві в одному з магазинів у хлібі виявили отруту. Скандал був великий. Ми отримали судовий позов від міськадміністрації за те, що сіємо паніку. Ну, а якби отруїлися тисяча чоловік? Суд ми виграли. І все-таки була спроба закрити нам рота. Журналіст не повинен відповідати за те, що коли він дав правдиву інформацію, то вона якимось чином вплинула на громадський настрій. Він повинен відповідати лише за об’єктивність інформації. Сьогодні випробувано чимало витончених методів тиску на пресу. По-перше, економічний тиск: податкові перевірки. Про це багато хто писав. Наскільки я знаю, торкнулися вони й газети «День».

Є ще один метод: тиск на засновників ЗМІ. На засновників тиснути сьогодні легко: просто заблокувати їх бізнес.

Чи така схема: можна тиснути на рекламодавців. «Ти, мовляв, публікуєш свою рекламу в такій-то газеті, а вона виступає проти тих і тих. Отже, коли не хочеш зіпсувати стосунки з тими-то, ліпше рекламу в цю газету не носи!» Особливо це діє на іноземні фірми, які хочуть закріпитися на українському рику і думають, як надійніше вкласти рекламні кошти. Саме так задушили львівський «Пост-постум».

ЖУРНАЛІСТИКА — ПРОФЕСІЯ ПІДСУДНА

— Колись Кравченко сказав хитру річ, мовляв, журналісти спочатку напишуть, а тоді ночами не сплять, бояться, чекають суду. Він певною мірою сказав правду: у нашій країні, написавши хоч трішки критичний матеріал, можна чекати чого завгодно: можуть посадити в СІЗО за обвинуваченням у згвалтуванні, можуть пред’явити позов на 20 тисяч. Можуть просто накинути зашморг на шию... Так, журналісти бояться. Але прагнення до правди настільки сильне, що, навіть знаючи, чим це може скінчитися, вони все одно шукають матеріали, виходять на джерела інформації, осмислюють, пишуть. Журналіст — це спосіб життя. Одного зламаєш — інший прийде. Проте страх є. Страх поплатитися за те, що ти відкопав і ризикнув опублікувати. І ніхто тебе не зуміє захистити.

— Чи багато було позовів проти газети?

— У нас судові позови нині переважно кількох видів: по-перше, позови, санкціоновані владою. Я вважаю, це просто спроби задушити газету чи отримати з неї якісь гроші. Сама форма тиску через суди на пресу в нашій країні досягла гіпертрофованих розмірів.

І є позови пересічних громадян. Тут, ясна річ, є багато нюансів, які газетам і газетярам потрібно знати.

Звісно, ніхто не хоче, аби до нього влазили у спальню й підглядали. І я навіть був би за те, щоб на дачі до нашого керівництва не зазирати. Це територія приватного життя. Є лише одне питання: на які гроші ці дачі побудовано? Ми чудово знаємо, яка зарплата в міністрів. Чимало посадових осіб, і депутатів зокрема, заявляють, що заробіток у них 1000 чи 500 гривень. І водночас купують три машини й дачу.

Я думаю, в будь-якій цивілізованій країні така ситуація карається і пресою, і опінією.

ПРЕСА ТА ПОЛІТИКА

— Ви не відчуваєте якогось тиску з боку ваших господарів?

— Будь-який господар, певна річ, тисне тією чи іншою мірою. У господарів завжди є свої економічні й політичні інтереси. Тут багато залежить від того, наскільки міцний, ударостійкий у тебе хребет. Що є позитивного в ситуації «Киевских Bедомостей» — це те, що в наших засновників, у Бродського — одна позиція, у «Приватбанку» — дещо інакша. Це дає нам змогу впевненіше почуватися. Хоча, ясна річ, облаяти своїх економічних партнерів ми не можемо. Ми ж розоримо своїх засновників.

— А з політичної точки зору?

— Те саме. Ми чудово розуміємо, що Михайло Юрійович зараз у фракції «Громади». І створювати їй додаткові труднощі з нашого боку було б неетичним. Хоча я людина позапартійна і до всіх політиків ставлюся однаково, як до неминучого зла, скажемо так. Проте коли нас хтось із політиків підтримав, виступив на наш захист, як тепер, то «рука не піднімається» його лаяти.

— Практично всі ЗМІ нині розібрано між різними фінансовими й політичними групами. Чи не виходить так, що ЗМІ є заручниками цих груп?

— На Заході більшість газет також фінансуються приватним капіталом, але вони видаються з метою отримання прибутку. І «Киевские Bедомости» також створювалися для того, щоб приносити прибуток. Останні три роки до всіх цих колотнеч «КВ» були самоокупною газетою. Інша справа, що політики бачать у газетах — за Леніним: пропагандистів, агітаторів, організаторів. Від цього вся біда, а не від фінансистів. Не від того, що йде фінансування якимись кланами.

Коли фінансисти дивитимуться на газету лише як на джерело прибутку — все стане на свої місця. Журналіста цінуватимуть за те, як він уміє знайти інформацію, принести її першим, а не як він круто комусь врізав. Бо хоча газети нібито «розібрані», належать до різних угруповань, між ними йде змагання не за те, хто кого болючіше вдарить, а хто раніше дасть цікаву інформацію. Ми на планерці завжди дивимося: тут ми встигли раніше, а тут газета «День» нас випередила.

— До речі, крім газети «День» і «Зеркала недели», більшість інших газет повідомили про виселення «Киевских Bедомостей» якось байдуже, просто як про факт. Це говорить про надзвичайну «дружбу» й «солідарність» газетярів України.

— Недавно тут була делегація ОБСЄ, і мене запитували про солідарність журналістів. Я відповів, що це в нас друга за вагою проблема, після проблеми задушення свободи слова.

ПРЕСА ТА МЕТОДИ ТИСКУ НА НЕЇ

— Порівняно з часами радянської влади як змінилися методи тиску на пресу?

— Раніше навіть не було методів тиску. Раніше були методи партійного керівництва пресою. Написати що-небудь «проти» було практично неможливо. Хоча й за тих часів ми критикували, писали гострі матеріали — і я, і ваш редактор «Дня», Лариса Олексіївна Івшина (Жаловага) — ми працювали з нею в одному відділі. Але тоді коли вже матеріал пробивався на шпальти газети, то за ним уживали найжорсткіших заходів.

У часи соціалізму, звісно, тиск був жорсткішим. Однак там були і правила гри. І людина, йдучи в журналісти, ці правила загалом знала. Тоді було як у грі: «так, ні» не говорити, чорне й біле не називати». Та в нас тоді й не проголошували «свободу слова»! Тепер — проголошують, але не виконують. Ми, журналісти, працюємо за одними правилами, прагнемо свободи слова, а судді й інші чиновники — судять за іншими.

— Наприклад?

— Після березневих виборів адміністрація Президента надіслала в Генпрокуратуру доповідну про низку газет, які допускали критичні висловлювання про Президента, публікували карикатури на нього тощо. По-моєму, вести прокурорську перевірку за карикатурами — це вже край. Наступний крок — це вичитувати байки, шукати в них натяки на тих чи інших персонажів.

У всьому світі бувають карикатури на політичних діячів, зокрема й на президентів. Скільки карикатур на Клінтона, Коля!

— Навіщо далеко ходити? У Росії є передача «Ляльки» з дуже шаржованими персонажами, зокрема Єльциним, Черномирдіним, силовими міністрами.

— У Росії, ясна річ, свобода слова набагато вища, ніж в Україні. Там вона вистраждана путчами, обстрілом «Білого дому», Чечнею. Пресу може ніхто не слухати, але преса може говорити все, що завгодно. У нас такої свободи немає, увесь час чекаєш, що хтось прийде опечатувати газету. Думаєш не про те, чи справедливий матеріал ти публікуєш, а про те, як це відгукнеться на твоєму колективі чи не залишаться люди без роботи.

ПРЕСА ЯК ПЕРЕДВИБОРНИЙ ПОЛІГОН

— Ваші прогнози у зв’язку з недалекими виборами — якими будуть взаємини преси й політиків?

— Певна річ, почнеться війна між ЗМІ. Уникнути її не вдасться нікому. І водночас буде жорстка спроба влади контролювати пресу. Проте влада, за великим рахунком, не зможе вести гідну полеміку з пресою. Я знаю, вгорі вже не раз давали останні терміни «остаточного вирішення питання» про закриття «Киевских Beдомостей». Називали і 1 жовтня, і 10 жовтня. Можуть перекрити воду, світло, рахунки. А ми виходимо і будемо виходити. Є в нас варіанти. Нас уже підтримує ОБСЄ.

Буде війна статей на замовлення. Причому, як показує досвід, у проурядових газетах їх буде на порядок більше. В історії «КВ» був період, коли ми були нібито проурядовою газетою. То я скажу, що замовлень тоді було дуже багато. Контора там писала дуже сильно.

— У «КВ» зустрічаються деякі матеріали, які викликають підозру: чи не написано їх на чиєсь замовлення?

— Я розмовляв iз декотрими представниками влади, намагався довести, що ми не пишемо матеріалів на замовлення. Вони не вірять, що це точка зору самого журналіста, кажуть, це, мовляв, добре спланована акція. Не могла, мовляв, така стаття сама випадково з’явитися, щось повинно за нею стояти. А я знаю, що за нею ні-чо-го не стоїть, це сам журналіст знайшов матеріали, сам обробив їх і дійшов таких висновків.

Загалом про матеріали на замовлення можна читати цілі лекції. Насправді визначити «замовняків» дуже легко. По-перше, за псевдонімом. Справжні журналісти, принаймні у нас в «КВ», зазвичай підписуються своїм ім’ям. Є крайні випадки, коли справа пов’язана з кримінальними авторитетами. Тоді, аби не підставляти журналіста, використовується псевдонім.

А під час цих кампаній є люди, котрі сидять у штабах угруповань і за певні гроші клепають потрібні статті. Й оскільки своїми іменами вони не ризикують і ні за що не відповідають, то починають випендрюватися, з’являється розв’язний, грубий стиль. Це ознака друга.

Третя прикмета — в замовленому матеріалі рідко бувають нові факти. Є спроби потоптатися, уїсти на вже відомих і засвічених фактах. Мета таких статей — вивести супротивника з рівноваги.

Коли ви читаєте у статті якісь незрозумілі натяки, будьте впевнені: її замовлено й розраховано на те, аби супротивник дізнався, що автор і той, хто за ним стоїть, щось таке знають.

А стосовно самих журналістів — так, їхні матеріали можуть бути тенденційними. Є в нас сильні журналісти — Сергій Кисельов, Генріх Сікорський, Георгій Бурсов. Вони досить своєрідні й жорсткі. Проте це їхня точка зору, нічийого замовлення вони не виконують, вони самі так думають і підписуються своїми іменами. Вони самі відповідають за свої матеріали і часом судяться через них.

— Але, крім «замовняків», є також і контроль редактора над позицією авторів газети.

— Ми набрали сильних журналістів і в основному їм довіряємо. Як редактор я поважаю їхнє право на своє бачення проблеми, на свій стиль. Від них вимагається лише достовірність інформації, її унікальність і відмінна подача. Трапляється, ми сперечаємося щодо окремих фраз, заголовків, але останнє слово — за авторами матеріалів, за журналістами. Зрозуміло, що під час виборів буде важко і репортерам, і мені як редактору. Однак я стараюся обстоювати свої переконання, в політику не лізти і захищати своїх журналістів...

№204 24.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»