«Ідеал для мене — Пеппі Довгапанчоха із зовнішністю Мальвіни»

Проте ще менше шансів опинитися вище — не намагаючись цього робити. Все-таки важливий характер, і вже потім — талант і професіоналізм. У нашої героїні — з характером усе гаразд. Без якого за двох останніх складових руху на гору не буде. Сьогодні ця молода симпатична пані — виконавчий директор відомої приватної клініки «Медиком». Той самий невгамовний характер змушує її займатися гірськими лижами, великим тенісом, підводним плаванням, їздити на мотоциклі і т.д. і т.ін.

Джек Лондон поділяв людей на тих, хто, опинившись на прекрасному тихоокеанському пляжі, воліють валятися від світанку до заходу, рівномірно, неначе поросятко, підсмажуючись з усіх боків. І на тих, кому через п’ять хвилин це заняття набридає, і вони мчать на найближчу скелю — стрибати в океанські простори.

Олена Скурихіна, безперечно, належить до другої категорії. Це надзвичайне бажання (і вміння) ризикувати привело її до успіху і на професійній ниві.

Вона з покоління сучасних українських яппі — удатних у бізнесі молодих людей. Це тим паче дивно і відрадно на тлі тотальної кризи. На фоні загального ЯК ХОТІЛОСЯ Б — маленькі квітучі острівки — ЯК МАЄ БУТИ.

У клініці «Медиком» вас зустрічають як близького родича по материнській лінії. Клініка виблискує чистотою, її персонал — ввічливий і люб’язний, а результат — якісний. На стінах — приємні картини. На обличчях — усмішки. Немов не до клініки потрапив, а до п’ятизіркового готелю з видом на море. Однак, як казав герой «Чародіїв» у виконанні Валентина Гафта: «Все це чимало коштує».

Отож, по-перше, Олена цікавить нас як яскравий представник юної української буржуазії, по-друге, як людина, яка проклала шлях «нагору», не втративши щирості й простоти, і по-третє, просто як чарівна жінка.

«ЯКЩО ДВІЧІ ДВА — ТРИ, ОТЖЕ ВИ ЩОСЬ УКРАЛИ»

— У чому головна відмінність приватної медицини від державної?

— Приватна медицина відрізняється від державної тільки джерелом фінансування. Це факт, що будь-яке суспільство розділене на класи. Але в розвинених країнах будь-хто може звернутися за допомогою до приватної медицини, оскільки там часткове фінансування за рахунок бюджету, розвинене обов’язкове й добровільне медичне страхування. Не маючи цього всього, у нас малозабезпечені верстви не можуть скористатися нашими послугами і, природно, ставляться до нас не дуже добре. Вони і в казино не можуть сходити. Але без казино можна обійтися, а от від здоров’я не відмовишся. Тому громадська думка прямо залежить від фінансових можливостей людини.

— У чому виявляється негатив?

— Лаються. Дівчина телефонує й обурюється, чому «вакуум» у вас коштує 371 грн., а їй у лікарні казали, що за 100 зроблять. Починаєш вести роз’яснювальну роботу: що я, мовляв, не знаю, звідки в тій лікарні взялася така ціна? Може у них державні дотації. Всі наші ціни з розрахунку витрат. Тому розцінки не можуть бути дешевими. Двічі два — завжди чотири. А якщо виходить три, то це означає, що ви щось украли. Обладнання коштує стільки ж, що в Америці, що у нас. У ціну входить усе: матеріали, зарплата співробітників. До речі, податки ті самі, що й будь-якого лікеро-горілчаного магазина.

— А ви не побоюєтеся, що клієнти зникнуть зовсім?

— Не тому, що у нас працюють чудові лікарі. А зрештою і якість матеріалів впливає на якість роботи. Наша пломба не випаде впродовж 2-3 років. Композитна пломба коштує 60 грн., а фотополімерна — 100.

— Отже приватна медицина працює на еліту? У пересічного обивателя заощаджень вистачить у вашій клініці на два зуби.

— Щодо стоматології, то це так. Але в гінекологічне відділення приходять абсолютно різні за забезпеченням люди. Безплатно все одно не вийде. У державній клініці ви понесете коробки цукерок, коньяки. А ми на себе «відтягуємо» платоспроможнішу частину населення.

— Це з тієї ж серії, коли скрипачка Ванесса Мей приїжджає до вбогої країни і продає квитки від 200 до 1,5 тис. гривень. І вони йдуть нарозхват.

— Мені, відверто кажучи, подобається те, що вона робить, але я вигадала слушний привід, щоб на неї не піти. Я прихильник класичної музики і мій чоловік і всі решта воюють через це зі мною. Висмикують касети в машині, коли сідають у неї. У клініці музика централізовано транслюється з мого кабінету. Через три години лікарі приходять і кажуть: «Олено Анатоліївно, не треба більше Чайковського, будь ласка. Ми дуже просимо». А Мей добре стилізована, тому і подобається народу. І навіть попри те, що я її велика шанувальниця, — купувати квитки за такі гроші вважаю божевіллям...

— Який вихід із цієї ситуації?

— Що стосується медицини, то необхідно ввести систему державного страхування. У мене досі залишився страшний бар’єр, хоча я давно працюю в «Медикомі», — бар’єр взяття грошей за надання «швидкої допомоги». Якщо людина з’явилася з гострим болем, якщо вона непритомніє — і в цей момент підходити до неї і пред’являти рахунок...

— То вона помре відразу.

— (Сміється). Сподіваюся, що ні. Але це й психологічний дискомфорт для людини, яка бере гроші, бо нормальна людська реакція в цьому випадку допомогти, а не думати про економічні питання.

— Але я чув про деякі випадки, коли представники приватної медицини не виїжджали на виклик, коли дзвінок було зроблено з телефону-автомата, і цей телефон нібито не могли запеленгувати. Тобто вони не були впевнені в платоспроможності того, хто викликав, оскільки виклик до них коштує $25.

— Усі лікарі давали клятву Гіппократа, тому ненадання допомоги — злочин, за який потрібно позбавляти диплома. У нас на фірмі немає таких пеленгаторів. Не виїхати на виклик можуть лише через одну причину — коли всі машини в роботі. Але щодо скарг на неправильні дії лікарів, то тут у нас не розроблено жодних законодавчих засобів. Хоча саме на приватну медицину простіше подати до суду, ніж на державну. Але й ми, з іншого боку, не застраховані від спроб здирства. Інколи спеціально викликають, аби заробити гроші, розуміючи, що найважливіше для нас — це ім’я.

— І як обставляється афера?

— Викликається «швидка допомога», відтак підучена бабуся спеціально падає в машині, набиває невеликого синяка на лікті. А потім подають до суду. Родичі, звичайно, не стверджують, що її спеціально штовхнули, але наголошують, що вчасно не підтримали. Або в стоматології. Гарантія на кожну коронку — 2 роки. Припустимо, вона спадає через два дні. Ви приходите й кажете, що не хочете, щоб ставили коронку знову, оскільки вас не влаштовує якість. А ви хочете за моральний збиток отримати певну суму. І якщо я не доведу, що ви взяли долото і збили її самі — треба платити.

— Мені важко уявити, щоб людина ламала собі зуби. Хіба що досвідчений мазохіст. Взагалі похід до стоматолога не з найрадісніших моментів у житті будь-якої людини. Як кажуть, не весілля. А щоб розширювати стамескою собі щілину...

— Так, такий варіант я собі теж уявляю насилу, але, гадаю, усе відбувається інакше. Якщо взяти конкретний випадок, то через два тижні прийшов чоловік і справді коронки на місці не було. Він сказав, що проковтнув її уві сні. В принципі, коронку можна зняти за допомогою іншого професійного лікаря. Загалом з клієнтом цим ми розібралися без скандалу, щоб тільки його не чути і не бачити.

— Ви самі відносите себе до еліти?

— Я над цим не замислювалася. Гадаю, що так. Фірма створювалася лікарями. Ми починали виїжджати на виклики на власних «Жигулях». Орендували приміщення. І так от з нуля поступово доросли до власної фірми.

— Ваші клієнти люди багаті, такі собі Людовіки

XIII, а, отже, дуже вередливі. Ви їхні примхи витримуєте спокійно?

— Це частина нашої роботи. Вони ж наші годувальники... Ну, наприклад, записуються на один час, приходять на інший... Ми все повинні сприймати нормально, оскільки це закон комерції... Я взагалі більше займаюся гінекологією і стоматологією, оскільки це спеціалізація нашої філії.

— На який час припадає пік роботи?

— У гінекології активність припадає на зимовий період, бо швидко сутеніє. Економічна криза в країні, часто зникає світло. А людям треба чимось займатися. Зовсім непогано, якщо це кохання, хоча наслідки, часом, бувають небажані. А в стоматології піки — восени-навесні. Взимку — просто лінуються, а влітку — часу шкода. Походи, відпустки. Ну от, а восени саме наслідки шашликів і лікуємо.

— Як ви боретеся із зубним болем, що жахає населення?

— Укольчик. Можете взагалі «виключитися» на десять хвилин, а можна — тільки під місцевою анестезією. А на очі — віртуальні окуляри, щоб ви подивилися, доки вам зуби лагодитимуть, якийсь фільмик жахів. Наприклад, «Дантист».

— (Украй здивовано.) Невже «Дантист»? Це там, де щелепи виривають і складають.

— Саме так. Я заради жарту його поклала туди. І на превеликий подив один чоловік саме його й вибрав. Дивитися кіно обожнюють чоловіки і діти. Жінки навіть від власних неприємних відчуттів не люблять відволікатися.

«МІЙ ДВИГУН — САМОЛЮБСТВО»

— Чи змінився ваш спосіб життя після того, як з’явилися пристойні гроші?

— Живемо там само, у маленькій двокімнатній квартирі на Мінському, в якій жили й до «Медикому». А в основному «добробут» тратимо на захоплення. Я, наприклад, дуже полюбила гірські лижі. Залучив до цієї справи наш спільний з чоловіком друг, майстер спорту, який буквально нас усіх силоміць за комір притягнув на Голосіївську гірку. Проїхавши нею 60 метрів і отримавши порцію адреналіну в кров — я збагнула: це «вільне витання» — моє. Потім, щоправда, він затягнув нас на Чорну трасу. На ній їздять лише божевільні або майстри. Що таке Чорна траса? Це вузька траса — зі стрімким схилом з проваллями обабіч. Коли мене туди привіз підйомник, першим бажанням було — на ньому ж спуститися назад. Але я все-таки з’їхала. На самісінькому самолюбстві. Тоді я зрозуміла, що мій двигун — самолюбство. Коли його зачіпають, я можу здійснити неможливе. Це стосується й бізнесу.

— Тобто якщо людині знадобиться діамантова щелепа?

— Так, я поїду куди завгодно, але дістану її.

— А як же ваше нездійснене бажання перестати палити?

— Я знаю, що люди кидають курити тільки в одному разі, коли лікарі їм кажуть: «Або ви куритимете, або помрете». Але я поки що, слава Богу, перед таким вибором не стою.

— А як ви захопилися підводним плаванням?

— На день народження подарували радянський акваланг з костюмом. Доісторична маска — все як потрібно.

— І що, прямо на дні народження у ванні перевіряли?

— Обійшлися без цього, а то хтось потонув би. А пізніше ми вчилися плавати в басейні під керівництвом тренера. На Рось з’їздили, на Дніпро. Видимість — п’ять метрів, але все одно цікаво. Потім — Червоне море.

— І що, акули за вами не ганялися?

— У мене взагалі немає відчуття в житті, що на мене хтось може напасти. Там, кажуть, особливо небезпечні рифові акули. На жаль, жодної не зустріла.

— Мабуть, вони відчули присутність більшого хижака?

— (Сміється) Може... Я не відчуваю страху. Хоча, звісно, бабуся і вчила мене, що треба вчитися на чужих помилках. Але тепер я можу заперечити їй. Ні я сама, ні будь-хто з моїх знайомих на чужих не навчився. Кожний на своїх, добре пережитих. Намагаюся багато їх не робити.

— Щодня пірнаєте в басейн?

— Коли щодня пірнати, то ні на що інше часу не залишиться.

«НА МОТОЦИКЛІ ВИНИКАЮТЬ СУТО ЖІНОЧІ ПРОБЛЕМИ»

— І чим же ви захоплюєтеся, коли виринаєте?

— Ще я граю у преферанс.

— Але ж це — суто чоловіча гра.

— Чому? Жінки її теж полюбляють. Але чоловіки мене не переносять, бо я часто виграю. У 60 відсотках — я у виграші. Тому маю імідж непереможної. Голова плюс везіння.

— Але ж ви іще їздите на мотоциклі? Везіння везінням, але ж це вже ризик головою?

— А я люблю відчуття небезпеки. Хоча нормальна жіноча реакція — уникати її. Але я не одна така в цьому світі. Існує ще альпінізм, інші екстремальні види спорту.

— А в інших водіїв теж виникає відчуття небезпеки, коли ви мчите?

— Хіба що, коли я на мотоциклі в коротких шортах.

— І яку швидкість ви розвиваєте на своїй «Ямасі» в місті?

— Звичайну. Коли 60, коли за 80.

— І як на це дивиться ДАІ?

— У мене з даїшниками немає жодних конфліктів.

— Не може бути!

— Просто я відразу визнаю свої помилки. Тому конфліктом це не називаю. Звичайно, якщо ти їдеш на швидкості 100 кілометрів за годину і тебе зупиняють — я відразу готова понести заслужене покарання.

— У вас є з собою валізочка грошей з написом «Для ДАІ»?

— Валізи немає, але десять гривень завжди під рукою. Але міліціонери, здебільшого, поводяться по-джентльменськи. І навіть ввічливо і ласкаво кажуть: «Ай-я-яй». Кажуть, що треба себе берегти. Я готова стверджувати, що гроші з жінок беруть лише лише 20 відсотків даїшників.

— Решта запрошують до ресторану?

— Ні, до ресторану ніхто не запрошував.

— Невже жодний даїшник таки й не залицявся?

— Ну, може, було кілька випадків. Здебільшого пристають банкіри, що програли в преферанс. Вони намагаються наступного дня зустрітися, щоб відігратися. Страшенно меркантильні.

— А може, вони спеціально програвали, щоб зустрітися ще раз?

— Та в карти ж граємо, а не в кохання. І зрештою, гроші для банкіра важливіші за любов. Справа навіть не в них, а в самолюбстві. Чоловікові, який програв, важко самому з собою жити.

— Чоловік у принципі важко сам із собою живе...

— А той, що програв, — подвійно. Тому страждає-мучиться, наполягає на зустрічі. Мета — відігратися.

— І все-таки, може, це не мета, а привід. Програє і програє, розумієш, з дому не виженеш.

— Так, але тоді може видатися невдачливим. А жінки невдах не люблять.

— А захоплення мотоциклом звідки?

— Мотоцикл — це від бойовиків, побачених у дитинстві. Але, на жаль, на ньому не вирушиш на роботу. Діловий костюм до нього не підходить. У мене виникають суто жіночі проблеми: якщо дві години попоїздити на мотоциклі — будеш брудною з ніг до голови. Тому, якщо ти бажаєш дістатися до якогось місця чистою — вибирай інший вид транспорту. Але відчуття свободи нечуване. Вітер в обличчя, адреналін у крові. Найсильніше бажання у мене — вхопити небезпеки.

— І в бізнесі теж?

— Ні. Ці заняття в мене не перетинаються. Ризикувати собою — це особиста справа, а підставляти інших — зовсім інше.

— І скільки ж, за такого життя, годин залишається на сон?

— Коли три, коли десять. Я ж іще захоплююся великим тенісом. До речі, нещодавно в парі з подругою я зайняла третє місце в Києві серед аматорок-жінок.

— Характер якого літературного персонажа вам ближчий: Пеппі Довгапанчоха чи Мальвіни?

— Ідеал для мене — Пеппі Довгапанчоха із зовнішністю Мальвіни.

— Ви вважаєте себе навіженою?

— Тільки в особистому житті.

— Суцільні романи?

— Ні. Я дуже ніжно ставлюся до свого чоловіка. Це стосується тільки туристичних захоплень. І справді, якщо ми досі живемо на Мінському масиві, отож майже всі заощадження тратимо саме на них.

— Якби у вас було достатньо грошей — ви залишили б роботу?

— Ніколи. Я вже раз намагалася це зробити. Навіть якби мені не треба було заробляти, я працювала б на громадських засадах. Я обожнюю щось організовувати. З нуля довести справу до успіху. Коли вже все вийде — я починаю нудьгувати. Так і хочеться сказати: «Дуже дякую всім. До побачення». І займуся чимось іншим.

— Ви вважаєте себе зразком для наслідування?

— Я й для себе не бачу багато ідеалів і себе не вважаю ідеалом. Але в тому, у що вірю сама, можу переконати багатьох. Для цього потрібна одна проста річ — щирість.

— А якби ви несподівано позбулися всього: грошей, становища. Чи змогли б ви почати знову?

— Я не можу точно відповісти на це запитання. Мені здається, обтрушуся, поплачу і піду далі. Але я усвідомлюю, що для того, щоб відчути це положення — треба в ньому опинитися. Абсолютно з нуля я починала тут одинадцять років тому. Без єдиного родича і знайомого. Лише з коханою людиною. Чи зможу я ще раз — не знаю. Хоч продиратися через непролазні місця мені подобається.

— Ви, здається, родом із Сибіру. Єрмак, випадково, не ваш родич?

— Щодо Єрмака не знаю, але енергії вистачає. Їй же треба кудись виходити, я вказую їй напрям.

— Але ви усвідомлюєте, що живете в дикій країні?

— Я так не вважаю.

— А ви давно бували в метро?

— Чесно кажучи, так. Але ж я не завжди їздила машиною. Влаштування метро я собі добре уявляю.

— Справа не у влаштуванні, а в тій кількості жебраків, яких зараз там розвелося.

— Мабуть, усе-таки кожний має шанс. Дев’яносто відсотків тих, хто сьогодні всередині (до яких я і себе відношу), починали, так би мовити, з метро. Піднімалися руками та головою.

— У мене багато знайомих, які поміняли вчені кар’єри на торгові, але якщо у них немає зв’язків, то піднятися вище за якийсь рівень, наприклад, від місця на базарі до крамниці — неможливо. Перед ними поставили бар’єр.

— Можливо, в лікарській практиці справи трохи кращі. Нам не допомагали, але й не заважали.

— В міру зростання добробуту коло ваших друзів мінялося?

— Звичайно. З дуже давніх знайомих залишилося лише кілька чоловік. Багато точнісінько так само піднімалися в бізнесі, як і ми. Потихеньку.

— Ну і як, за вашими спостереженнями, гроші їх не псували? Які симптоми?

— Перший симптом — це страх їх втратити. Більшість людей усе-таки стають снобами. З такими, котрі діють на нерви, ми відразу перестаємо спілкуватися. Але в кількісному відношенні, хоч як це не парадоксально, друзів у мене стало більше. І з багатьма з них мені цікаво. Не скаржуся.

P.S. Олена постійно наголошувала, що вона не «зразок для наслідування». А чом би й ні? Може, багато стомлених від безвихіддя людей, прочитавши цей матеріал, піднімуться духом. У когось, як з’ясувалося, ВИХОДИТЬ. Трохи віри у себе, вмикайте «двигун самолюбства» — вийде й у вас.

№249 25.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»