Ціна простих речей

В одній зі своїх праць американський економіст М. Фрідман описує звичайну ситуацію в американському кафе: відвідувач дає «на чай» офіціанту і, — провадить далі автор, розкриваючи устрій дійсності, яка розгортається за цією картинкою, — офіціант налаштований якнайкраще обслуговувати наступного клієнта, очікуючи від того такої самої подяки, як і (тут цікаво!) від першого, котрий дістав якісні послуги офіціанта завдяки тому відвідувачу, який передував йому.

Найпростіші, «звичайні» речі є найскладнішими. Те, чого ми не помічаємо, як повітря, що ним дихаємо, або здоров’я, що є «природним» станом, — насправді плід карколомно складного — можна уявити, яка складна й тонка робота організму потрібна, щоб підтримувати цей «нормальний» стан. Літак саме тому простий для пасажира, що він складний за будовою.

Те саме стосується й суспільного життя. Найелементарніші речі побуту потребують подій геологічного масштабу. В одній з праць Маркс написав, що для того, щоб з’явилися найпростіші речі, без яких неможливе існування буржуазного ладу, — приміром, загальний ринок, — знадобилося кілька революцій і воєн.

У нашому житті часто доводиться нарікати на відсутність елементарних речей. Але якщо тримати цей логічний зв’язок, то відсутність цих речей — лише сигнал про відсутність цілих масивів, континентів, стихій: як, скажімо, відсутність качконоса свідчила б про відсутність Австралії, де він тільки й існує.

Якось у 30-х роках цього сторіччя наркома освіти Луначарського на зустрічі з молоддю дещо наївно запитали, що треба зробити, щоб стати інтелігентом. Він відповів: треба закінчити три інститути. І коли прозвучало: «Які? які?» — відказав: «Треба, щоб інститут закінчив ваш дід, ваш батько й ви самі».

І якщо питати, чому навколо не так багато інтелігентності, то відповідь проста: не надто багато людей мали можливість закінчити три інститути.

Життя й справді складається з простих необхідних речей. Вони необхідні, тому їх неможливо обійти; вони прості й тому їх не можна спростити. Без розуму, скажімо, в житті не обійтися, тобто він необхідний. І разом із тим це — проста річ: або він є, або немає («Простий» — це не примітивний. «Простий» означає, що річ не можна роз’єднати на окремі частини, що вона існує тільки цілком: не можна бути «трошки вагітною»).

Але підемо далі. Розум існує тільки у спілкуванні, у комунікації — тобто на практиці. Так само, як і сміливість, і доброта, будь-які людські якості: неможливо бути добрим, нічого не роблячи. І розумним не можна бути поза повсякденною, різноманітною за формами, комунікацією — науковою, політичною, діловою тощо. І коли немає розвиненої інфраструктури (у вигляді численних комп’ютерних мереж, численних наукових конференцій, численних органів друку, видавництв і т.д.), коли вільні токи комунікацій перериваються адміністративними заходами — то розум неможливий за устроєм цього феномена, він зникає як явище, і «відплив умів» свідчить про те, що розум пішов із суспільства.

Мераб Мамардашвілі займався саме такими простими, але неочевидними зв’язками. Головним або першим парадоксом у його характеристиці становища, яке існувало в країні, було твердження про те, що в тогочасному суспільстві немає дійсності. Справді, з самого поняття дійсності можна показати: коли ніщо живе не може відбутися, ніяка жива дія не проходить, немає тих необхідних простих речей, вони не діють, — то й дійсності немає, не може бути.

Хід філософа, хоча парадоксальний, був дуже простий: справедливість, добро, краса, кохання — всі дорогоцінні для нас речі, існують лише в тому разі, якщо є конкретні люди, котрі їх здійснюють на практиці. Ці речі не існують самі по собі. Щоб добро було в житті, хтось має чинити добро. Якщо ніхто не робить добра, добру нема звідки взятись у житті. Так само і краса, і милосердя. Такі речі можуть з’являтися у світі тільки через людину. Вони не можуть виникати самі по собі. І це правило має загальну силу. Наприклад, щоб у суспільстві діяв закон, мають бути люди, що дотримуються закону. Або, щоб діяла конституція, мають бути люди, які дотримуються конституції.

Мимохідь зазначу, що цей зв’язок фундаментальних речей — з однією конкретною людиною з унікальним обличчям, яка лише й може тримати їх своїми діями в житті —розрізняє їх грамотне розуміння. Один із друзів академіка Сахарова розповідав: «Зовсім недавно один, уже немолодий вчений, котрий добре знав Андрія Дмитровича, сказав мені, що все ж таки не знає, чого ж конкретно досяг правозахисний рух у СРСР (і Сахаров у тому числі). Ну, врятували кількох людей, але глобальних проблем це ж не вирішувало. У цій думці (до речі, вельми поширеній) — повне нерозуміння Сахарова, його громадської, а головне, моральної позиції. А скільки раз я чув від Андрія Дмитровича проказане тихо й ніби невпевнено, але насправді так, ніби він наріжний камінь закладає: «Життя йому, мабуть, я все ж таки врятував».

Тут діє дуже старе правило щодо справжнього розуміння «великих речей» — як Бог, Істина, Батьківщина: «Той, хто не любить брата свого, якого бачить, як може любити Бога, якого не бачить?». Якщо людина не цінує, не розуміє цінності однієї, неповторної людини, вона не може насправді розуміти тих речей, за які, нібито, б’ється — бо ж і ті речі можуть існувати тільки через цю конкретну людину.

Отже, є нерозривний зв’язок між головними, необхідними для нас простими речами й особистістю. Нерозривний тому, що коли немає особистості — немає і таких речей. Людина, що не є особистістю, не може чинити по совісті, не може бути милосердною, навіть красу не може відчувати. Звичайно, і життя без таких речей — не життя. Це ми бачимо на власні очі. В одній з бесід, відповідаючи на запитання, Мамардашвілі сказав: «Наприклад, чи незворотна революційна перебудова? Не знаю. Я знаю лише, як вона може бути незворотною. Щось може бути незворотним лише в людині. Потрібні індивідуальні точки незворотності, і важливо, скільки таких «точок», у протидію яких упирався б будь-який зворотний процес розпаду та руйнування. За ним і виведеться той або інший інтеграл».

Тобто доки не буде в нас досить особистостей, не буде й цих простих, але необхідних речей.

Але як зробити, щоб їх було більше (одразу подумки чуєш про «термінові заходи», «формування особистості» — мова, «знайома до болю»)? На подібне запитання треба дати відповідь, схожу на відповідь про інтелігентність. Нагадаю історію про туриста, який побачив в англійському парку розкішний газон, був ним надзвичайно захоплений, і запитав, як завести такий і собі. Відповідь була: посійте цю траву, кожного дня поливайте, підстригайте, і через двісті років будете мати такий самий.

Справді, особистість може з’явитися за найнесприятливіших умов. Але щоб це стало нормою, в суспільстві мають діяти, і досить довго, певні сили, які цьому сприяють. Наприклад, «приватна власність» ще й досі асоціюється для багатьох наших співвітчизників із крадіжкою («прихватизація»). Насправді ж приватна власність є такою формою, яка служить опорою для вільного життя особистості, нездоланною для довільного втручання ззовні. Ще у XVIII столітті державний секретар Англії Вільям Пітт говорив про це із захопленням: «Останній бідняк у своїй хатині має право чинити опір силам Корони. Будинок може розвалюватися, дах може труситися, вітер може продувати його наскрізь, у нього може увірватися буря, до нього може проникнути дощ, але король Англії не може туди увійти; вся його сила не дає йому права переступити поріг цієї розвалюхи».

Зрозуміло, коли такі сили, що дають громадянину незалежну опору, діють в суспільстві протягом поколінь, виростають зовсім інші люди, ніж коли таких опор немає. Мамардашвілі згадував історію про те, як у тому ж XVIII столітті король Прусії Фрідріх захотів знести млин, який був розміщений неподалік і псував краєвид. Селянин, котрому належав цей млин, не погодився. Король пригрозив конфіскувати його, на що селянин відповів: «Але в Прусії ще є судді!». І ця відповідь так сподобалася королю, що він наказав вибити її на портику своєї літньої резиденції.

Такі форми, як приватна власність, утворюються й діють природним чином, як особлива природа. За тими самими правилами, за якими не можна замінити своїми діями акт народження землею хліба, — не можна замінити довільними діями певні форми, на яких постає суспільне життя. Наприклад, ринок, що належить до таких форм, — це не просто спосіб обміну товарами, а певний інформаційний устрій: у грі попиту та пропозиції утворюється співвідношення, утворюється ціна. Ціна стає нам відомою, вона є нашим знанням, і водночас вона є фактом. Знання тут не існує окремо від дійсного факту. Ми не можемо дізнатися ціну без дії ринку, щоб справді виникло конкретне співвідношення попиту та пропозиції.

Щоб пояснити очевидність і водночас парадоксальність такого устрою, наведу інший приклад. Український політолог М. Томенко, аналізуючи результати парламентських виборів цього року в Україні і говорячи про те, що вони розвіяли певні міфи, зокрема міф про загальне прагнення до союзу з Росією, звертає увагу на той факт, що два блоки — «СЛОН» і «Союз», які проголосили у своїх програмах прямий курс на об’єднання з Росією, набрали мізерну кількість голосів.

У цьому випадку добре помітно особливий характер таких устроїв: знання, яке виникає, може бути отримане лише завдяки природній грі сил (у даному випадку голосування виборців). Вибори повідомляють нам певне знання, тобто діють як інформаційний устрій, який і повідомляється. До того, як вибори відбулися, такого знання у нас не було (існував, як указує М. Томенко, певний міф), ми одержали це знання тільки в результаті виборів, — та воно виникло тільки разом із фактом виборів, коли певний стан речей установився виборами як факт.

Цього знання не існує перед тим, як розпочали діяти певні механізми — виборів або ринку. Та коли вони продіяли, виникає визначений факт, котрий одночасно є очевидністю, знанням, від якого неможливо відмовитися або «заборонити» його. Ці факти мають устрій вчинків: якщо ти вчинив чесно, то чесність фактично є у вчинку, і пояснювати, ніби «підписувати» малюнок для пояснення, непотрібно: вчинки, як відомо (і свої, і чужі) навчають ліпше від слів.

Діючи за допомогою таких устроїв, суспільство й живе, і водночас пізнає себе. Ці устрої створюють ніби природну «мову», яка зрозуміла всім, хто залучений у цю спільну діяльність (а спільна справа й означає res publica — республіка), що дозволяє розуміти одне одного й діяти у згоді. Людина, діючи незалежно від іншої, діє проте у тому ж дусі, і в мільйонах випадків виникає непередбачуване неумисне співробітництво, як у ситуації з чайовими, про яку йшлося на початку статті.

Якщо ж людина не залучена до цих процесів, у ній не відкладається такого стану порядку, вона просто не розуміє самої природи, устрою життя — як той багатий юнак, батько котрого вимагав, щоб він навчився заробляти на життя, а мати, жаліючи, давала синку гроші, щоб той показав їх батькові як зароблені. Але коли батько, перевіряючи, кидав гроші у вогонь, юнак байдуже дивився на це.

Українське суспільство сьогодні ще багато в чому схоже на такого юнака: воно скоріше отримало демократичні інститути, ніж заробило їх (утім, як і більша частина колишніх радянських республік). Ними ще треба навчитися користуватись. Поки що частіше відбувається те, про що 1990 року французька журналістка розпитувала філософа:

— «Складається враження, що події в Німеччині не викликають у вашій країні нічого, крім повної байдужості. Як ви це поясните?

І Мамардашвілі відповідає:

— Цілком вірно. Щоб цікавитися цією проблемою, треба жити в Європі, не географічно, звичайно; я хочу сказати, треба жити європейським життям. У Європі схвильовані цим питанням, тому що його вирішення впливає на загальноєвропейську справу, на спосіб життя, на можливості... Для нас — це марсіанська історія. У нас спільна мова, але ми живемо на різних планетах.

— I все ж таки іноді звучать претензії, мовляв, «ми є частиною Європи».

— Це дуже серйозний феномен і в нашому внутрішньому житті, оскільки у нас самих немає загальної міри мови і реальної дійсності. Тут відтворюється різниця між нами і вами. Ми користуємось вашою мовою, але наша дійсність не відповідає дійсності вашої мови...

Зазвичай голова й тіло мають спільну природу, й інформація, яка надходить від тіла до голови, постійно міститься в однорідному середовищі. Зробимо метафоричне припущення: голова (де відбувається усвідомлення того, що діється з тілом) і тіло відрізняються за своєю природою. Цю ситуацію ми спостерігаємо в радянському і російському випадках.

...Треба бути частиною дійсності, щоб виявляти до неї цікавість. Слова дозволяють подумки звернутись до подій у Німеччині, проте зв’язок із реальністю повністю відсутній. Отже, нормально не цікавитись німецьким питанням».

Таким чином, ми знову повертаємось до проблеми відсутності дійсності. Певні речі неможливо зімітувати. Наприклад, можна видати дипломи студентам наступного дня після початку першого курсу, але фактичного стану це не змінить. Будь-які знакові операції мають межу, на якій вони упираються у фізичну реальність. Пам’ятаєте історію про папугу, господарка якого, вихваляючи подрузі його здібності, розказувала: от є біла нитка, прив’язана до лівої лапки, і червона, прив’язана до правої. Потягну за білу — папуга каже: «Привіт!», потягну за червону — каже: «До побачення!». «А якщо я потягну за обидві?» — запитує гостя. «Дурепа! — скрикує папуга. — Я ж упаду!»

Можна знов повторити: без спеціальних устроїв, без спеціальних інституцій на зразок виборів, ринку, де природним чином встановлюються факти: тобто виникає і нова дійсність, і знання про неї, неможливі ті прості речі, без яких суспільство, нація не існують. Наприклад, неможливе таке явище, як покоління: «ми говоримо про молодь і вживаємо слова «покоління», «традиція», але ж по суті справи це незаконно. Щоб ці терміни мали сенс і працювали у суспільній самосвідомості, недостатньо, щоб фізично існували молоді люди і їхні проблеми. Треба, щоб нитки між ними (формальними організаціями та інформацією якраз перерізані) сходились у якомусь зв’язному просторі, в якому люди могли б відкрито відображати себе і свої проблеми і в якому вони могли б усвідомити себе як «покоління», здатне бути органом розвитку реальних проблем і станів (порівняємо приклад з виборами в Україні: знання себе, скажімо, своїх орієнтацій, народжується лише в зв’язному просторі виборів. — Е.Щ. ). А насправді між однією думкою та іншою — тисячі кілометрів відстані (скажімо, між юнаком у Ризі та у Владивостоку, нині можна замінити ці назви Луганськом і Львовом — думка залишиться актуальною. — Е. Щ.) і кожна в себе атомізована. І, в результаті, ніби існуючи, ця думка не існує. Те, що якийсь зовнішній спостерігач може їх ототожнити, немає жодного значення».

І тут ми бачимо, що такі феномени, як література, кінематограф, преса також є необхідними засобами для існування нації. Тобто література — це не просто сукупність написаних книжок (чи кінематограф — фільмів), а засіб для постановки та обговорення проблем. Якщо ж кінематограф практично не існує, преса є фактично регіональною — тираж навіть найбільш популярних газет сягає здебільшого кількох десятків тисяч примірників при кількості населення в півсотні мільйона, — то про націю казати зарано (можна нагадати і про той факт, що жодна з політичних партій і блоків на останніх парламентських виборах не здобула необхідного мінімуму в усіх регіонах).

Проблема тут не лише і, можливо, навіть не в першу чергу, з фінансами. Ці засоби перебувають у не менш зруйнованому стані щодо своєї природи, ніж, скажімо, ринок. Звернімо увагу на те, що цілий ряд дискусій, які проходили на сторінках преси, так і не завершився появою певних оригінальних ідей. Але, як казав Мераб Мамардашвілі, графоманство — це і є писательство, всередині якого ніщо не народжується.

Такі інституції, як література, театр, кіно необхідні, щоб можна було ставити та обговорювати питання загального значення. Без них усвідомити навіть масштаб проблем неможливо — в розмовах у курилці чи на кухні цього не зробиш: надто великий масив аргументації має бути розгорнутий, щоб уявити становище. А як вирішувати проблему, якщо її навіть не побачили й не назвали? Її нібито й не існує. Треба називати речі своїми іменами, а це складна робота.

В одному з останніх інтерв’ю він на запитання кореспондента, чи змінилася після концентраційних таборів свідомість людей, відповів:

— Вона змінилась там, де була виконана робота, де писалося багато-багато книг і вони публічно обговорювались. На жаль, у нашій країні до останнього часу цього практично не робилося. І поки цього не буде зроблено, ми не винесемо уроку, і наша самосвідомість не зміниться.

Це можна робити тільки публічно. Культура, за визначенням, публічна. Підпільної культури не буває. У тому сенсі, що там нічого не виростає. Все вариться у власному соку. І неминучі риси провінційності та ілюзорності: усе в якомусь минулому чи майбутньому — і нічого в теперішньому. Усі ці багатозначні міни, які ми робимо самі собі, що ми це розуміємо і між собою шепочемось, і здається, що в цьому духовна культура, — це не культура. Культура, за визначенням, створена для відкритого існування й існує лише на відкритому просторі. На видноті. Нічого не зробиш — це в природі культури. Тому нам потрібні люди, які здатні зі своїми, до цього потаємними думками, народженими десь у підвалах, вести відкрите культурне існування. І чим більше буде таких людей, тим більше ми виграємо. І одержимо основу для наступного кроку — осмислимо: що з нами відбулося, що це було, чому це було, що показало, про що свідчило?

Я маю сказати, що, наприклад, у західній культурі дещо зроблено. Може бути, ще не все і не так уже й багато, але все ж зроблено порух у бік осмислення того, що ми дізналися, випробувавши досвід фашизму.

— А що відбулось у тій свідомості, якою осмислені ці явища?

— Не знаю, що саме відбулось... Мені здається, у європейській культурі незворотним чином унеможливлено повторення фашизму.

(Мені тут одразу згадується так званий Московський процес, який мав стати аналогом Нюрнберзького процесу стосовно комунізму, і який ним не став. Чи не означає це, що свою точку незворотності ми не пройшли?)

Ще в одному інтерв’ю мова зайшла про зовсім близькі нам, навіть географічно, речі:

— А як ви вважаєте, Чорнобиль нас чому-небудь навчив?

— По-моєму, нічому іще не навчив, хіба що окрім фахівців, від яких щось іноді до публіки доходить. І це після гігантської самовідданої роботи, проведеної там! Нечисленні ж здобуті громадські ясності, як, наприклад, у «Колоколе Чернобыля», сусідують із брехнею та нерозбірливістю, переплітаються з ними і тонуть у якомусь «шумі». Зокрема й тому, що суть справи вже названа, перехоплена в антиназві. Адже публічно Чорнобиль — це «місце подвигу», місце, де буде «зведено піраміду, вищу від піраміди Сонця». Все це я з деяким очманінням чув на телебаченні і в газетах, читав по свіжих слідах... Удавка на думку і на шукаючу себе дію вже накинута. І що? Тисячі недоправд зчіпляться, закільцюються і ніколи не вийдуть правдою на світ божий.

Мамардашвілі часто звертався до цієї проблеми — проблеми мови. Чи можливо, казав він, щось осмислене подумати за допомогою такого утворення, як «овощной конвейер страны»? При цьому в свідомості виникає образ таких собі молодців із лопатами, уявити ж, що при цьому відбувається з овочами, зовсім неможливо. Ви потрапляєте в якесь силове поле, і мчите жорстко заданими траєкторіями. Або, казав він, як осмислена думка або живе почуття, наприклад, горе матері, може виразитися у словосполученні «воїн-інтернаціоналіст»?

Усе це свідчить про актуальне як тоді, так і тепер завдання для інтелектуалів: створення автономної сфери думки, «літературної республіки», де в живому і відповідальному обговоренні могла виникати жива мова, якою можна говорити, розуміючи, а не руйнуючись як мисляча істота. Ця сфера є таким самим устроєм, як ринок або вибори: там виникав певний факт, що водночас є знанням, — і тут виникає мова, яка дозволяє мислити; а разом із тим люди, що залучені до простору цієї мови, існують інакше. Подивіться, який пристрасний потяг до соціального знання існує в суспільстві: Райкін, Висоцький, Жванецький — чемпіони популярності 60 — 80-х років, загальні улюбленці, вирізнялися саме сильним соціальним зарядом, елементом творчості. Я не кажу вже про феномен політичного анекдоту.

Саме з розумової роботи найчастіше можливо починати вихід з будь-якого тупикового становища. Адже навіть дурень (тобто «нульовий рівень», такий, який руйнує найкращі, найсвятіші речі, що йому допомогти за самою його природою не можуть: змусиш дурня молитися — він лоба розіб’є), який зрозумів, що він дурень (тобто ніби лише підтвердив існуючий факт, і нічого не змінилося), насправді — вже не дурень.

Розумова робота, звичайно, охоплює всі сфери життя, адже мислити можна, й треба, у будь-чому. Навіть сама промисловість за визначенням означає щось про-мислене (а не просто наявність великої кількості заводів і фабрик). Так само, як у логічному ланцюгові при викладі думки не можна вилучити жодної ланки, інакше думка розпадається, — якщо промисловість не промислена, то за загальним правилом «просте потребує складного», можуть зникати такі прості речі, як м’ясо, або масло, або хліб, або гаряча вода, чи вода взагалі. Що ж побиватися про качконоса, коли немає цілої Австралії!

...Про будь-якого справжнього мислителя можна сказати, що «вичерпати» зроблене ним неможливо — він завжди залишається живим, і справжнім співбесідником. А це робить живими нас самих. Як казав про це Мамардашвілі, «якщо я щось мислю цієї миті за допомогою Канта, якщо Кант живий у моїй думці, то живий і я. І навпаки: якщо я живий, то живий і Кант». І сам грузинський філософ залишається нашим співбесідником, і буде залишатися: адже щоб ми жили гідно людей, мислення має бути такою ж простою річчю, як ввічливість, щоб про мислення можна було сказати так само: ніщо не дається нам так дешево, і не ціниться нами так дорого. Адже ввічливість зовсім не «проста» річ: по-справжньому подякувати — теж одна з дорогоцінних простих речей, на яких тримається світ і яка сягає своїм корінням у неосяжні й вічні глибини.

Дякуємо, Мерабе Костянтиновичу.