Чингiз АЙТМАТОВ: Людина відповідальна за все, що відбувається на її віку

Фото автора

Наприкінці перебудови література, письменники різко змістилися з місця й втратили свою значущість. Після того як ми, письменники, зазнали тимчасової поразки, Європа мене ніби рятує, підтримує

ПРО ТВОРЧІСТЬ

— Як Ви ставитесь до максими Шарля Бедлера «Художник перед мораллю не відповідає. У нього повинен бути талант, а не добрі наміри»?

— Мені здається, що це все-таки однобічний підхід. Це однобічне бачення. Талант талантом, але, зрештою, чому він служить? І уникати моралі тільки тому, що це модно або привабливо, або це накладає якийсь особливий відтінок на художника — це не те, чому я слідую.

— Вибачте, ще дві цитати: «Якщо в творі мистецтва немає чогось ірреального, воно нереальне» (Марк Шагал), «Велика література завжди йде краєм ірраціонального» (Володимир Набоков)...

— Ну, тут я знову ж не можу погодитися, хоч це дуже видатні особистості, класики — і той, і інший. Але ось так категорично заявляти, що якщо немає ірреального, то це нереальне, а що література завжди повинна йти десь над краєм реального... Принаймні повністю не можу з цим погодитися. Бувають такі ситуації, бувають такі твори, задуми, які обходяться без ірреального. Просто зображається справжнє, звичайне реальне життя, реальні люди, реальні відносини... І привносити сюди щось незрозуміле, ірреальне, яке можна витлумачити по-різному, мені здається, це зовсім не обов’язково.

— А як би Ви оцінили присутність ірреального у ваших творах? Наприклад, вовчиця Акбара, хід її думок...

— Ірреальність може бути по-своєму реальна. По-своєму. Не обов’язково ірреальне — це щось абстрактне, сумбурне, незрозуміле, що десь приховано сприймається. Можливо, тут мається на увазі сама наша підсвідомість. Підсвідомість іноді може сприймати або давати таку реакцію, яку зрештою ми можемо розглядати як ірреальну. Але я не про це кажу. Я кажу про те, що розраховувати заздалегідь і намагатися планувати це співвідношення — це не зовсім близько до істини. Все-таки істина головніша за все. Ви зараз сказали кілька слів про вовчицю Акбару... Але це вже уявлення. Воно в багатьох випадках може бути майже реальністю. Дивлячись як це сприймається читачем. Коли з’явилася «Плаха», то я був буквально завалений листами читачів. Сотні листів на день. Я просто не встигав їх прочитувати. Таким було сприйняття тогочасного читача. Це було саме в апогей перебудови. І трапилася така сцена. Йду вулицею Горького в Москві, тепер це Тверська. Перехожі в той та інший бік — тече ріка людей, котрі йдуть вулицею. І я в тому числі. Я не чекав, що з кимось зустрінуся, що ці люди, котрі йдуть, можуть якимось чином раптом виявити своє ставлення до моєї творчості. І раптом жінка, котра йшла попереду, привіталася. «Здрастуйте», — кажу. Я думав, що ми знайомі. Дивлюся, зовсім незнайома мені жінка, вже більше середнього віку, літня. Вона тим часом підійшла ще ближче і, дивлячись мені прямо в обличчя, сказала: «Я — Акбара». Я сторопів: що, вона мене розігрує або ще що? Мені хотілося спитати: «А чому ви себе порівнюєте з Акбарою?» Але вона вже пройшла мимо і десь у натовпі перехожих зникла. Ось це я ніколи не забуду. Ніколи. Це було ні жартом, ні розіграшем — абсолютно незнайома, стороння жінка, що йде вулицею, заявила, що вона Акбара. Так що це, ірреальність? Навпаки, це оте, що може вигадка — вона знайшла в цьому випадку свою реальність. Жінка, певно, настільки близько сприйняла долю цієї вовчиці, що вона себе зіставила, порівняла з цією вовчицею, з Акбарою. І, мабуть, щось відбувалося в ній, у її житті, в її свідомості, в її переживаннях, коли вона ось так раптом сказала. І пішла далі. Ніколи цього не забуду...

Так що я, за всієї моєї поваги до Набокова й Шагала, не можу з ними повністю погодитися. Ірреальність може бути присутньою, бути включеною у контекст твору, у контекст художнього мислення, але ось так визначати категорично, що без ірреальності немає мистецтва — я з цим не згоден.

— До речі, Чингізе Торекуловичу, а як працює ваша уява? Ви мовби бачите те, про що пишете, чи те, що відбувається в творі, обминаючи зорові образи, лягає на папір у мовній формі?

— Ну, не знаю... А що, хіба є образи, які поза мовним вираженням можуть бути? Що б то не було, навіть будь-яка фантастична картина, видіння — все одно знаходить своє вираження в слові. У цьому велич слова. Слово — воно само по собі вселенське значення має. Це елемент вселенськості. Саме слово.

— Ви свої твори виношуєте по черзі, чи ваша фантазія обробляє відразу кілька задумів?

— Усяко буває. Іноді по черзі, наприклад, у даний момент. Так ось вийшло — призбиралося багато того, що було задумано й не виконується внаслідок найрізноманітніших причин. І передусім внаслідок браку часу: роз’їзди всякі, зустрічі, конференції, якісь ще громадські справи. Вони ведуть до того, що задуми десь живуть, поки що у своїй зоні тимчасово, в очікуванні того, коли ж вони знайдуть свою реалізацію. Але я не знаю, чому вас це так цікавить. Навряд чи це позначається на самій творчості. У моєму розумінні ось той момент, коли людина сидить і пише і, так би мовити, самовиражає себе на папері через слово, через тексти — ось тоді відбувається справжня творчість. До цього все — підготовчий етап. Вільний. Можна думати глибоко, послідовно, постійно... А можна взагалі не думати.

— Еріх Фромм у «Мистецтві любити» зазначив: щоб стати майстром у будь-якому мистецтві, треба перетворити свою особистість на інструмент. Наскільки свідоме у Вас ставлення до власної особистості як до інструмента творчості?

— Мені важко давати самооцінку в цьому ракурсі. Не було, щоб я думав, що я інструмент і моя свідомість — інструмент. У мене, напевно, більше все-таки такого стихійного підходу. Є щось, що мене хвилює, турбує, подає надію... І бажання висловити це на папері, воно всередині, звичайно, діє. Не більше за те. Наприклад, те, що життя так круто змінилося у мене, коли війна почалася, Друга світова війна. А я був уже підлітком. І це мені піднесло зовсім інший бік життя. Тому, коли я це побачив, у мене весь час було бажання розповісти про це комусь, якось. І в студентські роки це примусило мене взятися за перо. Доля дезертира, яку побачив, будучи підлітком, стала першим сюжетом моєї творчості. Це повість «Лицем до лиця».

— Коли Ви звичайно пишете — вранці, ввечері, ручкою, на машинці, комп’ютері — коротше кажучи, коли і як у Вас це відбувається?

— Ой, ви задали мені запитання, для мене дещо болюче. Я, на жаль, на великий мій жаль, залишився архаїчною людиною в цьому розумінні. Я пишу тільки ручкою, тільки кульковою ручкою, причому нічим іншим. Раніше пір’яною, потім з’явилася кулькова, і ось я приріс до цієї кулькової ручки. Я не друкую на машинці — не тому, що я не хочу або не можу це освоїти... Не знаю, весь час здається мені, що ось у мене немає часу, я трохи почекаю, а потім спробую. А час все йде... І я ні на машинці, ні на комп’ютері не працюю. Але для мене величезне задоволення, коли робота розвертається і можна написати в день 10—15 сторінок.

— Рукописних?

— Рукописних. Я потім переписую дуже багато. Сам процес переписування — теж такий, що дає дуже багато насолоди. У мене технічно побудовано таким чином. Я пишу від руки, дружина передруковує на машинці. Тепер вона й на комп’ютері може це робити. Потім я це знову правлю, дуже серйозно, знову передруковую і, якщо треба, ще раз. Ось так. Нескладно, непродуктивно.

— Зате якісно.

— Ну, не знаю... Але така виходить ручна робота. У прямому значенні слова.

ПРО ЛЮДИНУ

Й ЛЮДСТВО

— Розумію, що будь-якій із відповідей на наступне моє запитання важко дати завершене обгрунтування. І все ж ваша думка: що таке людина — божий витвір, продукт природної еволюції чи результат наукового експерименту, що триває, початого на Землі невідомо коли, ким і навіщо?

— У філософському розумінні мені уявляється, що людина відображає в собі все, що ви зараз згадали — всі аспекти. Можна її розглядати й так, і отак, і ще якось. Вона складна. Складна і багатобічна істота. Тому визначити її, що вона є тільки продуктом процесу еволюції чи створена всевишніми силами й більше ніщо — це буде дуже недостатньо, обмежено. Треба, мабуть, у комплексі розглядати все це. В одному випадку можемо припускати, навіть вірити в те, що якийсь вищий розум створив людину такою, якою вона є. В іншому випадку можемо думати, що ми походимо від первісних істот — від мавп, мавпоподібних. У третьому ще щось — що інопланетяни нас закинули для розмноження. Щоразу, коли ми хочемо більш-менш точно з’ясувати для себе, треба дивитися, що являє собою в даний момент ця істота — людина. Якщо в ній більше тваринного, тваринних інстинктів, тваринної поведінки, тоді можемо думати: так, все-таки ми — від мавп.

— У людині кінця XX сторіччя чого більше, на ваш погляд?

— Усього в ній багато. На жаль. І виявляється по-різному. Мені здається, людина ніяк не хоче усвідомити, що їй слід би поводитися багато в чому інакше. Багато в чому. І вона могла б поводитися багато в чому інакше. Але ось якісь інстинкти, інші сили, інтереси, пристрасті, пристрасті — я підкреслюю — вони її уводять, роблять її одноплановою. У людині повинно жити усвідомлення, що вона відповідає за все те, що відбувається на її віку. Але для того, щоб вона сприймала якісь всесвітні турботи — для цього повинна бути відповідна культура. Культура, яка веде людину до такого стану. Це дуже важливо зараз, коли всі ми стурбовані іншим.

— Велику частину своєї історії людство прожило без техніки. Як Ви думаєте, яку роль в його долі відіграє науково-технічний прогрес?

— Тепер без техніки людство не мислить свого існування. Спробуйте з мене зробити пастуха. Я не зможу жити так, як у далекі часи мої предки. Вони тоді жили й вважали, що це нормальне життя. Для мене — ні. Якщо не буде телевізора, якщо не будуть наді мною літати літаки, якщо немає можливості сісти в автомобіль, якщо не буде ще найрізноманітніших інших технічних пристроїв, удосконалень, то мені здасться, що життя це якесь знедолене. Тобто в сучасній людині це вже обов’язково присутнє.

— І все-таки, як Ви вважаєте, — ми зупинимося чи знищимо природу на цій планеті?

— Ні, людство не повинно виявитися настільки безглуздим. Воно уникне катастрофи. Людина технічно вдосконалюватиметься, вона озброюватиметься, вона буде дуже мобільною й сильною... Але так, щоб це все скрушило живу природу — звісно, до цього справа не дійде.

— Як відомо, основний урок історії полягає в тому, що люди не пам’ятають уроків історії. Як Ви думаєте, можлива в недалекому майбутньому поява таких людей, як Ленін, Сталін, Гітлер, Бокоса, Пол Пот?

— Можлива. Щось подібне, такі типи, вони так чи інакше з’являтимуться. Тому що це та темна сила, та страшна владарююча й руйнівна сила диктаторства, яка завжди криється у підсвідомості або в надрах людської істоти. Не обов’язково точно такі, але щось подібне може з’явитися.

— І повести за собою людей?

— Так, на якийсь час створити таку ситуацію, дуже катастрофічну, що має наслідки. Це все та ж проблема, все та ж історія лідера і натовпу, ватажка й зграї. Ватажок може повести людей на багато що. Цьому повно прикладів і в сучасному житті. Як можна переконати людину таким чином, що вона стає самовбивцею? Як це називається? Коли в ім’я чогось жертвує собою. Безумовно, можна думати, що ці ідеї якнайважливіші й таке інше, інше, але дійти до стану камікадзе, мені здається, це антиприродно. Всі великі ідеї потім починають відходити, приборкуватися і замість них з’являються інші великі ідеї. Продовжуйте, розвивайте і прославляйте. Але жертвувати життям заради них, мені здається, не можна. Чому про це кажу — я задумав одну річ, де спробую відобразити, чи потрібно було людині чинити так, піти на самопожертвування чи все-таки слід було шукати інші шляхи?

— Яке місце, на ваш погляд, має посідати релігія у житті суспільства на порозі третього тисячоліття?

— Це дуже велике запитання. Мені здається, що якусь помірність необхідно мати на увазі. Як у нас часто буває — з однієї крайності кидаємося в іншу крайність. У історичному, так би мовити, плані релігія прийшла з далеких часів і повинна мати свою присутність у нашому житті. Але вважати, що релігія — основоположний чинник — я з цим не згоден. Релігія — супутні етичні, моральні, ритуальні тощо чинники. Багато хто зараз спекулює на цьому, особливо сучасні політики. Мені здається, це не зовсім чесно. Релігія повинна мати своє місце, свою нішу й не більше за те. Все інше — розум, свідомість, діяльність людини — направлено на розкриття сутності людської, її творчих можливостей.

ПРО СЛАВУ

— Чи змінювалося ваше світо- й самосприйняття у міру того, як Ви ставали письменником, визнаним письменником, видатним письменником?

— Не знаю, може десь у підсвідомості щось і відбувалося. А так, щоб я осмислював у реальному плані — ось я письменник і тому я сякий-такий та інший — я принаймні до такого не доходжу.

— Чим ваша слава на батьківщині у Киргизстані відрізняється від вашої слави в СНД або в Західній Європі?

— Не знаю, чим вона може відрізнятися... Ну, по-перше, я ще й ще раз переконуюся, що відомий афоризм про те, що в своїй вітчизні пророків немає — це дуже точно. І навпаки, наприклад, в Європі — здавалося б, я для них зовсім стороння людина, я приїжджа людина —ставлення, так би мовити, більш піднесене. Наприклад, у мене часто бувають зустрічі з німецькомовними читачами країн Німеччини, Австрії, Швейцарії. Збирається безліч людей — до тисячі й більше. І нерідко це відбувається в церквах, що мене приголомшує. Цього вечора, цього дня цю церкву надано нам не для богослужіння, не для релігійних ритуалів, а навпаки, я бачу, що священнослужитель теж у числі цих читачів. І у нас йде ось такий живий обмін думками й розмова. Це ж говорить про щось! Зовсім недавно я їздив вісім днів Швейцарією. Вісім зустрічей було, і дві з них були у церквах. Я вже потім пожартував, кажу: «Може, вам єпископ потрібен?». Ось таке ставлення тут. А вдома навпаки може бути. Там завжди якісь... не знаю. Іноді, коли в мене якісь можуть бути там... невдачі, чи що, — навпаки, це іноді викликає зловтіху якусь. Тому що ми там у повсякденному спілкуванні, ніби в одному колі, під одним дахом тощо. Звичайно, там люди більше виявляють хамства. Я так пояснюю.

Крім того, у нас наприкінці перебудови література, письменники, різко, так би мовити, змістилися з місця й втратили свою значущість. І вся трагедія нашої культури сучасної, не тільки письменників, полягає в тому, що ми втратили ієрархію цінностей. Що ось це чудово, це прекрасно, це привабливо, а ось це негідно. Зараз цього немає. Навпаки, нице можна видати за піднесене й спекулювати цим. Я все це заперечую, ігнорую. Я не культивуватиму себе на цих ось низьких пристрастях. Розумієте? І це позначається й на міжособистісних відносинах. Європа після того як ми — література, письменники — зазнали якоїсь тимчасової поразки, навіть так я скажу, Європа мене в цьому розумінні ніби рятує, підтримує. Наприклад, у Ватикані видається дуже солідний журнал, в якому з’явилася велика стаття «Чингіз Айтматов — атеїст, комуніст, мусульманин — звернувся до образу Христа». І далі йде аналіз. Це ж говорить про щось! Хоч парадоксально, звичайно, назвати статтю отак. Але це говорить про те, що вони при всьому при тому, навіть при такому розкладі намагаються якось побачити, зрозуміти, осягнути — що ж це за людина така? Що вона несе з собою?

— Чингізе Торекуловичу, а яке ваше враження: де — в СНД чи тут, у Західній Європі, — читачі глибше розуміють філософську складову ваших творів?

— Так розділити це дуже важко. Різні люди, різного кола, і там, і тут є ті, хто розуміє і не розуміє.

— Чим відрізняється ставлення суспільства до письменника в різних країнах?

— Так, як ставилося суспільство за радянських часів, особливо у перебудовний час — такого ніде не було й навряд чи буде. Це був злет, це був апогей, коли література, письменники означали щось особливе, виражали стан, дух суспільства, його спрямованість, його кидок до істини. Здавалося, що література на все відповість, все скаже. Тому ставлення до літератури, до письменників було відповідним. Зараз про це навіть розповісти важко. Такий був момент історичний, такий стан культурний, тоді нас цінували, дуже високо цінували. І потім ось різке падіння всього цього. Й почалося інше життя. Прийшла психологія ринкової економіки. Не тільки психологія, сама реальність. А ринкова економіка — вона відразу розставляє все по-іншому. На інші місця. Авторитетом є не той, хто несе слово, дух слова. А той, хто в банку веде якісь операції.

— Де і як Ви реалізовуєте потребу побути віч-на-віч із собою?

— Точно на це відповісти важко. Все залежить від ситуації. Де ви перебуваєте, з ким ви знаходитесь, що відбувається навколо... Мені зараз хотілося б опинитися на березі нашого озера Іссик-Куль. Воно оточене горами з усіх боків — є тільки один вхід і один вихід. І там, на березі цього великого, найпрекраснішого озера пожити наодинці, побути наодинці, попрацювати, пописати було б чудово. Колись у мене були такі дні. А зараз це мрія...

ПРО СЕБЕ

— Добре сказано — всі ми родом з дитинства. З якого дитинства родом Ви?

— Моє дитинство воєнне, роки війни. І все, що війна може накласти на людину, вона на мені відклала. У 14 років я став секретарем сільради: всі пішли на фронт, грамотних нікого не залишилося... Прямо до школи прийшли троє стариків і відвели мене. Сказали: сиди ось тут і працюй, тому що більше нікому. Таким чином три роки шкільної освіти у мене було пропущено. Мені довелося потім це все надолужувати, компенсувати якось. Так що службове становище — хоч я часто втікав і грав з ровесниками — розкрило переді мною багато сторін людського буття. Те, що так просто я б не побачив. Наприклад, я розносив похоронні повідомлення, чорні папери по будинках, вручав їх. Ви знаєте, що це таке? Боронь Боже! А збирання військового податку? Кожна сім’я зобов’язана була платити його безумовно, ніяких пільг, ніяких відстрочок. Тому останню козу людина продає, щоб сплатити військовий податок. А гроші треба зібрати й відвезти до Держбанку — тоді був тільки один банк у всьому районі. Це ж треба було все пропустити через себе...

— Чингізе Торекуловичу, де Ви виросли, хто ваші батьки?

— Людей із такою долею, як у моїх батьків, і в Україні чимало було. Батька репресовано 37–го. Він був один із перших у нас освічених людей, партійний, секретар обкому. Вся колективізація на їхніх плечах пройшла. І вони поплатилися потім своїм життям. Наш нинішній президент Аскар Акаєв у цьому виявив чуйність і далекоглядність. Багато хто, в тому числі й мій батько, були невідомо де й коли страчені, й невідомо, де місце їхнього поховання. Виявили біля одного піонерського табору там, у передгір’ях. Туди майже півтори сотні чоловік було кинуто. Ми їх перепоховали. Ось там він скінчив своє життя. А мати — з купецького роду. Вона була щиро віддана своїй сім’ї. Четверо нас було в неї дітей — два сини й дві дочки. І ось вона виховала всіх нас, змогла якось підняти на ноги.

— До кого з предків або з родичів у вас особливо тепле ставлення?

— Природно — до матері. Вона і мучениця, і в той же час любляча мати. До батька — мені було дев’ять років, але я пам’ятаю його, пам’ятаю добре. Але живо відтворити його у своїх спогадах зараз мені вже важко. З усіх родичів я б згадав бабусю свою — Аймкан та її дочку Аймкюль. Після того, як бабуся пішла в інший світ, тітка продовжила місію бабусі — у роки війни я жив у неї, й вона мені допомагала вчитися.

— Чи є люди, з якими Ви товаришуєте з дитинства?

— Ну, багатьох уже немає. Був у мене двоюрідний брат Баїсбек, учитель, на рік старший за мене. Ми з ним із дитячих років завжди були разом. Він був дуже мислячий, він бачив, що відбувається з моєю сім’єю, з нами, і співчував, старався якось компенсувати. Я захоплювався ним, багато разів його згадував — він, на жаль, не доживши до 50, пішов із життя. Ми два роки жили в Москві — 35—37 роки — батько мій вчився у червоній професурі, був такий партійний заклад. І для Баїсбека Москва була ніколи небаченою і він не мав уявлення... По приїзду він спитав: «Ти бачив Сталіна?», — я кажу: «Ні». — «Ну що ж ти там робив? Треба було сказати йому, яка він погана людина!». Уже тоді, в дитинстві, він це розумів. Він бачив — адже нас просто вигнали, й ми повернулися з Москви прямо у Шекер, туди, в моє селище.

— Скільки йому років тоді було?

— Років десять... Потім він став учителем, у військові роки вже початкові класи вчив.

— А хто із шкільних вчителів запам’ятався найбільше?

— Я уявлення маю, а імена вже в пам’яті не збереглися. Була вчителька російської мови, російська жінка, дуже благородна. Й була щиро віддана своїй справі — навчати цих дітлахів російської мови. Ось вона запам’яталася мені.

— «Людину всі можуть любити, та все ж вона буде самотньою, якщо немає нікого, кому вона дорожча за всіх на світі» («Щоденник Анни Франк»). Ви в цьому плані не самотні? Чи є люди, котрі люблять Чингіза Айтматова і без словосполучення «видатний письменник»?

— Вважаю, що є. Сім’я, родичі, друзі... Багато цікавих друзів у мене, по-справжньому відданих. І я їх люблю.

— Яку роль у вашому житті й творчості відіграло кохання?

— Ой, ну це треба багато й багато розказувати! Але якщо так це перенести в сферу мистецтва — то це один із головних рушійних чинників. Тому що без цього не може бути великого справжнього мистецтва.

— Якою мірою, на ваш погляд, справедливе твердження, що все, що робить чоловік, він підсвідомо робить для того, щоб завоювати жінку або привернути її увагу?

— Якоюсь мірою це так. Якоюсь мірою. Але необов’язково, що він тільки цим і займається. Поведінка чоловіка... Тоді треба починати спочатку, із джерел, із поведінки самця, з поведінки вовка, бика та інше — адже вони відрізняються своєю поведінкою в порівнянні з іншими... А що, це так важливо?

— Це цікаво. Цікаво, наскільки це важливо. Думаю ми, люди, іноді не усвідомлюємо, наскільки біологічно детермінована наша поведінка...

— Ось у тому-то й справа, що іноді це просто йде інстинктивно, рефлекторно з якихось дуже далеких, далеких джерел. Дуже далеких. Які навіть не усвідомлюються, які пішли в підсвідомість.

— А якщо воно спливає в свідомість? Мені здається, соромитися біологічного в собі, такого, яке воно природне — приміром, що я чоловік — це все одно, що соромитися своїх батьків.

— Так, я з вами повністю згоден. І проте цей дух — він іноді набував форми лицарства, наприклад, кавалер, джигіт. Чоловік повинен був відповідним чином поводитися. Раніше й зараз. Не тільки, ось, мовляв, я чоловік... Тобто він повинен себе контролювати й відповідним чином подавати.

— Дозвольте відразу ж запитання. Це було стимулом для натхнення?

— У людей мистецтва?

— І у вас.

— Ні, я це кажу не стосовно себе. Не знаю... Я дотримуюся загальних норм, правил взаємовідносин із людьми. Не обов’язково я повинен себе випинати, якось красуватися... Але в той же час гідним чином подавати.

— Я хотів би уточнити. Кохання як почуття, присутнє в житті, в свідомості, — воно було стимулом для натхнення?

— Безумовно, безумовно...

— Мені якось спало на думку, що кінцевою метою боротьби людини з навколишніми є самоповага. Ви цього домоглися?

— Я думаю, що в підсвідомості це все відбувається. Якщо людина розуміє, що таке самоповага, якщо людина розуміє, як до неї слід би ставитися, то це десь у підсвідомості формується, виявляється й диктує своє.

— У Вас є задоволення від уже зробленого в житті?

— Цілковитого задоволення немає. Я, думаю, ще не зробив того, що я міг би зробити.

— Назвіть, будь ласка, в порядку пріоритетності свої життєві цінності: сім’я, кохання, слава, гроші, дружба, творчість...

— Тут уже названо все.

— Саме в такому порядку?

—... Та ні, творчість все-таки треба після кохання поставити. А ось гроші треба насамкінець... І в той же час не насамкінець... Тут біс його знає... Хотілося б, але зараз таке відбувається з людьми... Гроші відіграють якусь неймовірну роль. Неймовірну. Щоразу дивуєшся, а іншого разу дивуєшся ще більше. Але це окрема розмова, окрема тема...

Брюссель

№239 11.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»