Андрій Данилко: "Я не розумію, чому ми не можемо сміятися над самими собою?"
Андрій Данилко: "Я не розумію, чому ми не можемо сміятися над самими собою?"
Зустріч із Андрієм Данилком вражає. І не тільки тим, що замість зрілої й бувалої Вєрки Сердючки перед собою раптом бачиш не за віком юного (навіть для його 23-х!), тендітного й тонкого хлопця.
І що, виявляється, цей молодий чоловік розмовляє приблизно такою ж мовою, як і Вєрка - у розумінні суржику. І що його безперечний, величезний талант - він ніби в первозданному, від природи, стані й перебуває, особливо не обтяжений культурними нашаруваннями. Вони свіжі, природні й щирі - як талант, так і особистість самого Данилка, його автора (чи провідника?). Хто й коли огранить самородок - покаже час. Сподіваюся, чималу роль у долі Андрія відіграє його прихід на "1+1" - один із найінтелігентішних вітчизняних каналів, на котрому є інтелектуали, є Особистості, у яких, за бажання, багато чого можна почерпнути. Процес, судячи з усього, вже пішов, якщо сам Андрій каже про те, як виріс за останні півроку його духовний і душевний досвід.
А щодо Вєрки Сердючки - то вона вже давно і, здається, надовго вразила всю країну. І на тлі загального народного шанування навіть таким собі викликом виглядають і доброзичливі критичні рецензії в пресі, а особливо пафосні виступи, що звинувачують Вєрку в зневажанні святого: культурних національних традицій, національної "розбудови" "образу української жінки" тощо. Особливо дістається Вєрчиному суржикові.
При цьому в опонентів Сердючки бракує мужності бути неупередженими до кінця, щоб визнати об'єктивний факт: суржиком розмовляють не "чиновники, депутати, диктори, рекламники" та інші "недруги українства". Суржиком розмовляє народ, принаймні, мільйони жителів країни. І Сердючка - це, по-суті, національна самопародія (і не лише на мову). Що, до речі, може служити знаком і певної здорової тенденції в розвитку нації. Адже сміятися над собою можуть тільки ще не остаточно закомплексовані...
Поширений і ще один докір Данилку - у фетишизації одного образу, який - як і, мовляв, будь-яка маска - не може розвиватися, приречений на самоповтор. Дивно, що маску бачать там, де насправді є унікально - для всієї української сміхової культури - особистісний персонаж. У тому, що Данилко-Пігмаліон наділив Вєрку значною частиною власного світовідчування, власної іронії до всіх і всього, власного життєвого досвіду - сумніватися не доводиться. І саме тому Вєрка не маска (ви коли-небудь чули, аби про маски вигадували анекдоти?!), вона - міф, вона вже реальність нашої колективної свідомості, яка живе в ній своїм власним життям, саморозвивається і жодним чином не є самодостатньою. І в цьому сенсі "СВ-шоу" - справді талановитий хід, який дозволив Данилку-Вєрці реагувати не тільки на ситуації та події, а й на характери, індивідуальності його гостей. А, отже, з'являється нюанс, з'являється блискавична зміна інтонацій, ролей, образів, з'являється приголомшлива можливість збагачення персонажа досвідом спілкування, спілкування з Іншим. З'являється Життя - з усією його непередбачуваністю та незаданістю результату.
"Не треба нічого із себе корчити"
- Андрію, твоя Вєрка Сердючка стала "звєздой", і ніби втекла від тих проблем, що охоплюють її шанувальників у реальному житті. Вона вже перебуває в інших світах і кожний день - як свято, і мимоволі інколи напрошується питання: а якій, власне, Україні вона щовечора каже "На добраніч!"?
- Так, Вєрка стала Примадонною, вона вся в пір'ї, "м'яка і пухнаста". Але вона ж - і "сильна жінка плаче біля вікна", пам'ятаєте? І зустріч із нею - наче лакмусовий папірець. Поговорили - ніби й ні про що, а одразу ж зрозуміло стає: "ху із ху?". От як із Марією-Стефанією було. Адже всі відгадали, хто вона насправді - актриса. І хоче скидатися на таку - ніби щойно від сохи. Але дуже перегинає палицю, і все це фальшиво - жах.
Або, скажімо, був у нас один гість, дуже відома людина, програму з ним у результаті взагалі в ефір не випустили, бо в нього "язик втягло". А прийшов із такими "понтами": мені світло сюди, дим звідти... А коли сіли - яке світло?!. Який дим?! Якщо навпаки - нуль без палички...
- Чому, як ти гадаєш, ця розмова ні про що, щось на кшталт того, щоб убити час у купе, несподівано розкриває людину яскравіше, ніж щонайсерйозніше інтерв'ю?
- Бо в звичайному інтерв'ю ролі вже розподілено. Уже всі набралися досвіду - що говорити і як: поважно, вагомо. "От у мене виходить новий альбом, і там буде 14 нових пісень"... І, слід гадати, це буде масовий психоз навколо, не дістати... І так далі... А тут Вєрка може запитати: а як ви холодець робите? І "звєздє" вже погано стає: як, таке примітивне запитання, мені!.. І замість того, щоб чесно сказати: "та я його взагалі не роблю, мама готує - а я тільки їм", починає вигадувати цілком серйозно рецептуру, те-се... Ні слова просто. А насправді - не треба нічого із себе корчити, вдавати. І тоді - виграєш в очах глядача. Як, наприклад, у Таї Повалій вийшло, Богдана Бенюка - все природно. Без напруження.
- А були такі, хто "напружив" тебе?
- Не було.
- Ти завжди почуваєшся господарем становища, сильним?
- Я почуваюся, знову-таки, природно. Немає такого: кролик і удав. Ні. І, до речі, завдяки "СВ-шоу" я багатьох людей ніби відкрив для себе. Наприклад, Олега Скрипку. Я не прихильник його музики. Але він виявився в передачі й таким розумним, і талановитим, і різностороннім, і добрим...
"Дуже відомі люди відмовлялися від участі в "СВ-шоу"
- І водночас, погодься, гості передачі - лише матеріал для самої Вєрки, для її саморозкриття, саморозвитку - в плані власної популярності, природно. Тобто, якщо називати речі своїми іменами, ти їх трохи використовуєш?
- Я не думав про це. Але, напевно, це так. Якщо в інших ток-шоу головний - гість, то в нас - головна Вєрка.
- І багато зірок це розуміють. Чому їх це не зупиняє, як ти гадає? Як, до речі, і твій стьоб, пародія - дуже часто на них самих...
- Не відштовхує тих, хто знає собі ціну. Високу.
- Або завищену?..
- Трапляється й таке. Але тоді по-справжньому хорошої, передачі не виходить. А ті, інші - вони із задоволенням ніби самі над собою сміються. І дуже радіють, коли вдало пожартують - просто оживають. Але дехто - боїться. Дуже відомі люди відмовлялися від участі в передачі, побоюючись мати безглуздий вигляд.
-Однак, я знаю, до "СВ-шоу" була й черга політиків?
- Олександр Роднянський сказав, що політиків у передачі не буде. Я з ним згодний: не треба нікому робити реклами, хоч і анти-, можливо. Звісно, багато хто з них не проти "засвітитися" і зіграти вкотре вже у свій театр: "ось ми б зробили, лише ми знаємо, куди треба вести країну"... Думаю, смішно вийшло б - поглузувати над цим політичним шоу...
- Я не помилюся, якщо скажу, що Андрій Данилко має смак до сатири? Не просто показувати "картинки із життя", побутові деталі, характери, що їх легко впізнати, - а йти далі, до пародії над нашим життєустроєм?
- Тепер ми робимо серію "Сердючка в Гарварді". Вєрка поїхала туди вести "Курси підвищення кваліфікації звьозд". Вона їх навчає як кланятися, як правильно давати автографи... Це ж найголовніше: навчитися давати автографи. Зробимо серію "Кутюр'є Вєра Лагерфельд". Вона створює колекцію "Не в розмірі щастя". Вєрка буде скрізь, куди лише може потрапити людина, яка лізе не в свою справу. Вона співатиме, займатиметься бізнесом, не обійдемо ми, природно, й тему виборів...
А для своїх концертів ми готуємо нові номери "Пологовий будинок", "Наркомани", "Армія", "Пожежники", "Митниця", "Повія". І мені самому інколи стає страшно, наскільки це точно про наше життя. Ось дівчинка-повія вступає у відповідну організацію, їй пояснюють правила техніки безпеки, дисципліни - аби без всіляких спізнень, завжди в уніформі, повідомляють прейскурант послуг, навчають професійних навичок... Ось вона вже стоїть на панелі, і зустрічається зі своєю учителькою. І та запитує: де ти працюєш? Зрештою, учителька розуміє, про що та їй розповідає, про які саме нічні зміни, і думає про те, скільки її колишніх учнів не зможе прийти на заплановану нею зустріч випускників. Бо один став сутенером, інший - рекетиром, той - жебраком тощо. І фінал такий вийшов, що на репетиції ми всі просто розплакалися, чесне слово...
"Поганого пафосу в нас багато"
- Теми твоїх виступів - вони з твого життєвого досвіду? Чи чужого? Тих людей, які працюють із тобою?
- По-різному. Інколи підказують теми, але частіше - я сам. Ось, наприклад, "Пожежники" - у мене самого була пожежа, в Полтаві. І пожежники, приїхавши, не погасили як слід. Довелося викликати вдруге. Вони приїжджають, і так, потираючи руки: "Ну, ми вас пожаліли. А от зараз, мовляв, ми вам влаштуємо" (адже їм перепаде за другий виклик!). Добре, що якраз у нас була в гостях моя тітка, а вона - на кшталт Вєрки Сердючки, палець до рот не клади. Причому користується лексикою в основному ненормативною. То ж вона швидко достукалася до їхньої свідомості!.. Вони так очманіли від потоку інформації на свою адресу, що кричали один одному: "Ти ж обережно, тут люстра..." А якби не тітка - зрівняли б із землею, звісно. Звичайно, це вже, вважай, готовий номер...
- Ти нерідко дуже вже уїдливий стосовно того, що в нас вважається "національними святинями", національними традиціями... Тебе не звинувачують у "підриві основ"? (Розмова з Андрієм Данилком відбулася до розширеної колегії Мінікульту, що відбулася минулого тижня, де саме в цьому Сердючку звинуватили вже привселюдно. - Прим. автора).
- А як же?! З Руху пишуть петиції: забрати Данилка, він насміхається над Україною, українським народом... А я не розумію, чому ми не можемо сміятися над самими собою? Над тим, що віджило, що мертве - а видають за живе?.. Чому, якщо український національний гумор - то він має бути з таким пафосом, на котурнах?.. От нещодавно я був на фестивалі гумору імені Андрія Сови. І виступало приблизно 70 людей. А можна було подумати, що хтось один промовляє... Голосно, зі значенням, ну месії тобі - і край.
Чи, наприклад, у нас нині є номер такий - "Поетеса Галина Бережна". Пародія на радіо- і телепередачі - псевдонародні. Коли так захоплено нам розповідають, наприклад, про "тяжке канадське життя". Та от героїня набрала землі української в мішечок - і їй уже легше. І ще написала книжку, і знайшлися добрі люди, які видали її - збірку "За 30 років". І от вона читає... Думаю, що знову скажуть нам: "паплюження рідної культури"... Та це ж театр, вони всі, знову-таки, грають...
- Але, здавалося б, гумористи першими повинні відчувати фальш, зокрема - і в традиції національного гумору, що її неправильно трактують...
- А в них розуміння гумору, а не відчуття його! Відчуваєте різницю? Дурного пафосу в нас багато - там, де претендують на народне...
"У нас мало людей, які символізують успіх"
- А чому, по-твоєму, в Україні так важко відбуваються реформи? Із таким скрипом змінюється життя?
- Я в політиці не дуже тямлю. Але мені здається, що людей, які в неї йдуть, навіть при щирому бажанні щось зробити, розбещує та атмосфера, ті умови життя, які характерні для нашого владного кола. І їм уже страшно повертатися до іншого життя, хочеться забезпечити сім'ю, свою старість на все життя, що залишилося, - знаючи, що через рік, два, три вони будуть змушені піти з політики, з "вищого світу".. У результаті вже ніхто не думає про те, як там живе той народ. Кому він потрібний?! Тільки заважає...
- Коли Вєрка піде в політику - вона буде такою ж?
- Вона буде різною. Вона буде в одному сюжеті Жириновським, в іншому - Чорноволом, і так далі... Думаю, можна буде впізнати...
- Але ж вона сама собою не така? У твоєї Вєрки є ж свій власний характер...
- Так вона ж грає. Вона ж актриса! А в ній самій - немає фальші. І вона добра, при всьому тому, що може покричати. Вона не агресивна, не зла. Багато хто сміється з мене - а я, наприклад, досі можу слухати касети Юрія Шатунова. На перших концертах "Ласкового мая" мене вразила атмосфера якогось єднання, радості. От я б хотів, щоб від моїх концертів у людей було таке відчуття - підйому. Так, сатира, так смієшся над собою - але без злості, без агресії.
- Як сильні особистості, сильний народ?
- Я колись дуже хорошу фразу прочитав: "У нас дуже мало людей, які символізують успіх". А вони нам дуже потрібні.
- Нині Вєрка зустрічається з відомими людьми, у яких нерідко багатий внутрішній світ. Вона від них щось бере, чогось навчається, розвивається?
- Звичайно, вона дізнається про якісь речі, всотує... Ось у передачі з Олександром Каневським ми з Гелею будемо вже... поетесами. Вєрка вже написала книгу - "Лелека" називається, і читає уривки зі своїх віршів. Геля також пише книгу - "Мовчання - золото".
- Вірші ти заздалегідь підготував?
- Ні, на ходу. Як звичайно, 90% передачі - імпровізація. До зйомок тільки острівці якісь для себе вистроюю - з того, що редактори програми розповідають мені про людину, що сам читаю, чую...
- І входиш уже в якийсь певний образ, я так зрозуміла. Ось ким ти був з Гурченко, наприклад?
- Вєрка була немов би дівчинкою, що увірвалася в купе до легенди, до зірки - і стала чіплятися: а як ви фарбуєте губи, а як... Я себе поставив у такі умови: не стьоб, не глузування - а таке схиляння. Нас ще й перелякали дуже: що Людмила Марківна скандальна, що й про те з нею не можна говорити, а про те - в жодному разі. Мені важко було працювати - а вийшло, по-моєму, органічно. Шкода, що фінал не показали - був брак зі звуку. Ми коли "Розпрягайте, хлопці, коней" співали - так Людмила Марківна так розійшлася...
- А ким ти був, наприклад, із Повалій?
- Подругою. Вона - просто Тая, а я - просто Вєра. Сіли, по-жіночому побалакали... Подружка така. Їж, що хочеш, поки Ліхути немає. Будь собою!
- Із Бенюком?
- Це - кавалер. З яким Вєра постійно сходиться, і в останній момент він її кидає. Ось уже й заміж за нього зібралася, і фату наділа, і стрічки... Зирк - а Бенюка вже немає.
- А для кого тобі найскладніше придумувати образ власний?
- Для тих, кого я практично не знаю. Ось як із Ігорем Коном було - я його не знав як людину, як автора... Може, тому передача й не вдалася.
- А може так трапитися, що гостем передачі стане не зірка, а звичайна людина?
- Так. Я шкодую: якось під час зйомок передачі крутився поруч хлопчик - із тих, кого називають "доросла дитина". Він увесь час повторяв: "Знімайте мене, я буду Президентом України". І я вже уявив його героєм передачі - але потім він десь загубився. А було б цікаво, що дитина думає про ті речі, які хвилюють усіх.
"Я ніколи більше не тиражуватиму одну маску"
- На тебе психологічно не тисне певне двійництво? Не трапляється іноді ловити себе на тому, що й у реальному житті ти поводишся, як Вєрка?
- Вєрка цікавіша за мене. Яскравіша. Я - в її тіні. Але водночас я - головний. Я продюсер, директор - а вона моя підшефна, вона лялечка... Це її всі люблять-не люблять, пишуть погане-хороше. У мене ж - своє життя. Це, з одного боку, зручно...
- А з другог - заздрісно?
- Я ніколи більше не тиражуватиму одну маску - від і до. Надалі це будуть образи тільки в рамках номера. Щоб я міг контролювати їхнє життя - а не відпускати в самостійне плавання. Щоб глядач ішов на Андрія Данилка, знаючи, що сьогодні він буде і тим, і другим, і третім...
- І тоді не Вєрка буде "звєздой" - як ти сам про неї кажеш, а Данилко Андрій - зіркою, справжньою?
- Я себе зіркою не вважаю. І навіть артистом. Мені смішно, коли на афішах пишуть: "артист такий-то...". Я не артист, я - виконавець. Але я хочу бути Данилком - який може й те, і друге, і третє. А не Вєркою - у якої одна маска, один характер, одна доля...
- І коли ж відбудеться твоє остаточне розставання з нею?
- Коли я відчую, що цей образ уже остаточно себе вичерпав. Вона красиво піде - Вєрка. Може, це буде найкраща наша передача...
