Анатолій КОЧЕРГА: «Зірки є на небі. А на сцені — артисти...»

Початок на 1-й стор.

— Ви маєте можливість порівнювати, як проходить підготовка до спектаклів за кордоном і в Національній опері України. Відмінностей дуже багато?

— Закордонні постановки відрізняються від наших передусім мобільністю, ретельністю, дисциплінованістю й точністю втілення завдання режисера в життя. Ніякого зволікання та зривів графіка практично не буває. У цьому найголовніша відмінність. Наприклад, у мене заплановано спектаклі «Дон Карлос» і «Фальстаф» під час великоднього фестивалю в Зальцбурзі разом з Клаудіо Абадда, а влітку ці ж спектаклі з Лові Мазолем уже на літньому фестивалі. Я чудово пам’ятаю часи, коли працював у Національній опері, адже з київським театром у мене пов’язано 20 років творчості. У нас завжди говорили про планове господарство, але нічого подібного не було. Я лише можу побажати, щоб слова в нас не розходилися зі справами. Не хвалячись, скажу, що в мене підписано контракти до 2003 року, хоч є пропозиції й на пізніший термін. 2005 року «Метрополітен-опера» має намір поставити «Бориса Годунова». Першу редакцію опери декілька років тому я пропустив через поважну причину, оскільки був поранений. Американці про мене пам’ятають, а от кияни, схоже, почали забувати. Принаймні конкретних пропозицій про участь у нових постановках в Україні я не отримував.

— Анатолію Івановичу, розкажіть, будь ласка, як сталася біда. Це був нещасний випадок чи терористичний акт?

— Це сталося 8 листопада 1997 року. Я був на гастролях у Мексико-сiті в місцевому театрі. Мене запросили заспівати «Бориса Годунова» в концертному виконанні. Напередодні виступу серед білого дня в центрі міста на пішохідній зоні два бандити стріляли в мене практично впритул. Напевно, хотіли забрати годинника. Адже нічого ціннішого в той момент я не мав. Був у короткій сорочці, фактично без грошей, оскільки вийшов лише прогулятися містом. Мабуть, моя помилка полягала в тому, що я не зупинився, а зробив крок у бік нападників. Я вивернув кишені, але грабіжник все одно натиснув на курок, а потім, разом зі своїм напарником, втік. Цілу годину лежав на брукiвцi — нікого не було — втратив три з половиною літри крові. Потім довелося робити декілька операцій; тривалий період адаптації. Проте свого Бориса я все-таки виконав, виїхавши на сьомий день після операції на сцену в інвалідному візку. За сценою чергувала ціла бригада реаніматорів, але я все одно заспівав свою улюблену оперу.

— «Бориса Годунова» вам доводилося співати дуже багато разів у різних оперних постановках. Яка режисура вам більше до вподоби?

— Дійсно, оперу «Борис Годунов» я співав понад триста разів у різних інтерпретаціях, зокрема довелося працювати і з Андрієм Тарковським. Виділити якусь постановку я не можу, тому що всі вони мені подобаються. Для мене абсолютно не має значення, працюю я в сучасному вбранні чи в старовинних костюмах ХIV століття, головне — щоб режисер зберігав дух твору. Адже кожен автор постановки по-своєму бачить його. Наприклад, у зальцбургській постановці, яку здійснив італійський диригент Клаудіо Аббадо, спектакль поставлено в сучасній інтерпретації. Вийшло дуже цікаво й незвичайно. Мій Борис був, наче генсек: у костюмі-трійці з краваткою. Щоправда, в сцені коронації мантію на мене все-таки вдягали. В руках я тримав скіпетра й державу, а на голові була царська корона. А далі за спектаклем був одягнутий у сучасний костюм. Постановка, здійснена режисером Верніке, вийшла в дусі нашого часу. Клаудіо Аббадо вникав у кожну деталь — він теж режисирував, але робив це дуже тонко й ненав’язливо. Ви собі не уявляєте, що це за людина. Клаудіо — це просто диво, я його вважаю своїм богом. Ми товаришуємо понад десять років. Я вдячний долі, що зустрів не лише видатного музиканта, а й людину величезної душі. Аббадо дуже багато мені допоміг у житті. Та й не лише мені — всій нашій родині.

— Анатолію Івановичу, скажіть відверто, ви часто сперечаєтеся з режисерами?

— Вважаю за краще бути з ними у співдружності, ніж сперечатися. Хоча в суперечці іноді, дійсно, народжується істина. Стараюся не конфліктувати, адже ми робимо одну справу, кожен старається, щоб опера вийшла якнайкращою. Кожний спектакль, немов тільки-но збудована будівля, й кожен виконавець може лише прикрасити її, додаючи деталей.

— Є повір’я, що артисти, котрі грають роль диявола, ризикують — з ними може статися лихо, чортівня, одним словом. Після Мефістофеля («Фауст») з вами нещастя траплялися?

— За кордоном мені Мефістофеля співати, на жаль, не довелося. Хоч я дуже хотів. Була пропозиція з Тулузи, але вона поки не реалізована. А в Києві я співав оперу Шарля Гуно «Фауст» не тільки в оперному театрі, а й знімаючись у кіно. В однойменному фільмi-опері Бориса Небієрідзе я грав і співав роль Мефістофеля, решту партнерів довелося озвучувати співакам. Про цю стрічку я згадую з величезною теплотою. Ми дуже злагоджено працювали. Борис запам’ятався мені як людина, яка знає, чого хоче і як професіонал з великої літери. Фільм мені нагадує фотографії. Вони залишаються на спомин про подію. У театрі важлива мить, хвилина, тому кожний спектакль не схожий на іншій. Коли я слухаю свої старі записи або дивлюся на кіноплівку, то стає трошки сумно, що це вже було. Що ж до чортівні, то нічого надприродного не помічав. Адже актори, через свою професію, вмирають і народжуються неодноразово. Я не замислювався, чи впливала роль Мефістофеля на мою долю. Пам’ятаю, як одного разу в театр на спектакль прийшла моя маленька донька й сказала: «Тато ж у нас не бандит. Чому ж він був такий страшний на сцені?» Саме це я вважаю найбільшим компліментом у своєму житті. А одного разу у Варшаві після спектаклю «Борис Годунов» перелякані 30 глядачів прибігли в гримерку перевірити, чи живий я. Це був денний спектакль, і адміністрація попросила мене вийти ще раз на сцену, щоб глядачі могли пересвідчитися, що все гаразд. Я не можу сказати, що я забобонна людина. Звичайно, зі мною, як і з усіма, трапляються нещастя, але чортівні в цьому я не вбачаю. В житті буває всяке, а на зміну похмурим дням приходять яскраві й сонячні.

— Ви один з перших українських артистів, які поїхали працювати за кордон. Останніми спектаклями на київській сцені були «Фауст» і «Севільський цирульник». Як проходила ваша адаптація за кордоном?

— Я написав 1988 року заяву про те, що переходжу на самофінансування, хоча не знав до пуття, що це таке насправді. З мого боку це був стрибок у невідомість. Повірте, це було дуже тяжко. Просто заздалегідь домовився по телефону з Клаудіо Аббадо про спільну роботу. Він на той час був музичним директором і художнім керівником театру й готував постановку «Хованщини» на сцені Віденської штадц-опери. Саме тоді я з ним підписав контракт на шість сезонів. До речі, я з подивом чув, як моїх колег по київській сцені називали солістами «Метрополітен-опера», Віденської штадц-опери тощо. Це досить кумедно. Адже за кордоном прем’єрів запрошують на певні постановки, а якщо ти соліст конкретного театру, то виступати поза його стінами не маєш права. За кордоном солісти виконують другі й треті ролі. Тому, коли настала черга оголошувати мене, я попросив ведучого концерту назвати мене солістом Національної опери України, якій віддав 20 років життя. Тому що, якщо перерахувати всі театри, де я співаю, — «Гранд-опера», «Ла Скала», «Ковент-Гарден», — то список буде дуже довгий. Річ у тім, що постійна трупа за кордоном — це хор, оркестр, співаки, які виконують другорядні ролі, й адміністративна група. Артисти, котрі виконують перші партії, підписують контракти на певні спектаклі. І в нашому розумінні там не кажуть «соліст такої-то опери». Я сім років виступаю на зальцбургських фестивалях, але практично не бачив там наших українських артистів, хоча вони й розповідають, що там з успіхом виступали. Дай Бог їм прорватися на такий фестиваль — один з найпрестижніших у світі. Наскільки я знаю, лише одна наша співачка співала там на генеральній репетиції, й лише тому, що примадонна захворіла. Своїм молодим колегам хочу нагадати: маленька брехня тягне за собою велику неправду. Не треба видавати бажане за дійсність. Брехня все одно проявиться, й можуть знайтися свідки. Я переглядав українські газети і з подивом дізнався чимало цікавого. Наприклад, що в нас тут з’явилося багато оперних «зірок». Зірки є на небі, а на сцені — артисти: великі й маленькі.

Що ж до моєї адаптації за кордоном, то вона проходила непросто. Мені пощастило, що перші шість років був ангажований Віденською штадц-оперою на ряд постановок, які здійснював Аббадо. За цей час про мене дізналися не лише в Австрії, а й у інших європейських державах. Тепер мої інтереси представляють імпресаріо з різних країн. Я сьогодні вільний і можу сам вибирати театр і спектаклі, де хочу працювати. Це нелегко. Доводиться дуже багато їздити. Додому приїжджаю лише помінятивалізи й одяг. Добре, що дружина й дочка завжди поряд зі мною. Дуже допомагає мама (Алла Терентіївна Таранець — теща співака, але слово «теща» Анатолій Іванович не любить, вважає за краще називати просто Алла. — Т.П. ). Дочці Юлії — 16 років. Вона вчиться у Відні. Бере уроки вокалу. Пласідо Домінго нещодавно сказав, що він чекає миті, коли стане за диригентський пульт, а Юлія співатиме. У дочки гарний голос. І якщо буде бажання, вона стане актрисою. Дружина для мене — це щастя й скарб. Ліна — мій друг і помічник. Ми з нею — одне ціле. На жаль, мені дуже бракує Олександра Михайловича Таранця, який уже в найкращому зі світів. Він разом зі мною виступав на багатьох фестивалях, по декілька місяців жив у нас у Відні й там же помер. Але в мене таке враження, що дух його досі біля мене.

— Ви починали виступати в Національній опері, коли на київській сцені сяяли Гуляєв, Мірошниченко, Солов’яненко, Руденко. Ваші враження про той період?

— З Юрієм Гуляєвим ми співали в «Севільському цирульнику» та «Євгені Онєгіні». До речі, в останньому я дебютував на київській сцені в ролі Греміна, а Юра виконував партію Онєгіна. Спектаклі з Євгенією Мірошниченко, Беллою Руденко теж завжди були для мене хвилюючими. Вони обидві чудові партнерки й актриси. Боже, як давно це було! Хоч я не старий: мені лише 51 рік. Мені пощастило виступати на одній сцені з Миколою Гяуровим — відомим болгарським вокалістом (басом) — ми познайомилися ще в юності. Він — дуже відомий співак, але в житті, мов мала дитина. Ми з ним співали в «Хованщині», «Доні Карлосі». Всі ці співаки — скромні люди й чудові артисти. З Пласідо Домінго ми товаришуємо всією родиною. Зі Славою Ростроповичем також приятелі. Я ніколи не був солістом «Ла Скала», але два місяці виступав там зі спектаклями, зокрема співав «Мазепу» Чайковського, на запрошення Ростроповича, який диригував спектаклем. На репетиціях і прем’єрі була присутня його дружина Галина Павлівна Вишневська. Саме відтоді й товаришуємо. У листопаді ми знову зустрічаємося, але вже в Мюнхені. Слава хоче ставити «Катерину Ізмайлову» Дмитра Шостаковича й запропонував мені роль Бориса Тимофійовича Ізмайлова. У його версії спектакль називатиметься «Леді Макбет Мценського повіту».

— До нас дійшли чутки про те, що спектакль «Мазепа» проходив дуже важко, навіть був страйк хористів. Що стало причиною цього?

— Хор застрайкував через концептуальну незгоду з режисером Львом Додіним. Мені-то все одно, до капризів постановників я звик, ролі запам’ятовую швидко.А хористи не могли зрозуміти, чому майже щодня режисер міняє мізансцени. Додін експериментував, у цьому спектаклі шукав своє «я». Але хористи його однодумцями не стали. А амбіції одного й образи інших призвели до чвар і навіть страйку. Спектакль публіка прийняла неоднозначно. Я не можу бути суддею, оскільки перебував у центрі подій, а щоб критикувати, слід подивитися на все зі сторони. Тому скажу про себе: працювати було цікаво. Хоча стиль, костюми — дуже далекі від першоджерела. Я виконував роль Кочубея. За задумом режисера мене вдягли в обтягнутий шкірою костюм. Це, скоріше, вбрання Петра Великого, ніж Кочубея. І подібних натяжок у постановці «Мазепи» було багато.

— Анатолію Івановичу, ви стажувалися в «Ла Скала». Чи вважаєте ви себе представником італійської школи?

— Я представник слов’янської школи. Закінчив Київську консерваторію у професора Римми Андріївни Разумової та Зої Юхимівни Ліфтман. До речі, вона була на концерті у філармонії, незважаючи на свій похилий вік. Саме вони заклали мою основу як вокаліста, а в Мiлані я вчився в аспірантурі. Перш ніж потрапити до «Ла Скала» мені довелося пройти великий відбірковий конкурс у Великому театрі. Зі ста претендентів в Мiлан поїхали лише чотири. Ніякого шліфування голосу там не було. Якщо він є — то є. У «Ла Скала» я добре вивчив італійську мову, тому що в Києві ми її тільки проходили, складали іспити й благополучно забували. Партії просто визубрювали. Я почав з азів: з граматики. В Мiлані був без перекладача, але вже через декілька місяців після інтенсивної практики відчув, що став розуміти своїх співрозмовників, а потім і сам заговорив італійською. У «Ла Скала» я прийшов займатися до педагога, але вона сказала, що мені нічим не зможе допомогти, й тому наше навчання полягало лише у розспівах. Для мене дуже важливою була сама атмосфера театру, можливість відвідувати практично всі спектаклі. Саме тоді я познайомився з диригентом Клаудіо Аббадо, співаками Лучано Паваротті й Миколою Гяуровим.

— Ви з такою теплотою згадуєте роботу в Київській опері й все-таки наважилися на від’їзд.

— Мій від’їзд до Відня залишив гіркий слід у душі. Якщо мене хотіли принизити, то митники зі своїм завданням впоралися. Уявіть, в аеропорту «Бориспіль» мене, народного артиста СРСР, лауреата Шевченківської премії, колишнього депутата Верховної Ради, вони роздягли майже догола, наче якогось наркокур’єра. Я поцікавився, що ж вони таке шукають? Але, звісно ж, відповіді так і не отримав. Пізніше, після декількох років, я розмовляв з командувачем прикордонних військ, і він мені сказав: «Толю, ніколи нікому не кажи, коли ти приїдеш до Києва». Пригадую й інший аналогічний випадок. Бабуся напекла кручеників з вишнями для Юлі й поклала їх в коробку, так митники не полінувалися й розламали кожен пиріжок. Я залишив їх їм — нехай їдять. Звичайно, я не святий, але й ні в кого нічого не вкрав, тим паче не залізав у державну кишеню. Зберігаю в коробці на спомин усі свої нагороди. Навіть депутатський значок Верховної Ради СРСР XI скликання, що став історією. Адже це теж моя біографія. Пам’ятаю, що особливо важким було в моєму депутатстві те, що слід було бути присутнім на всіх засіданнях. А якщо гастролі? Коли пропускав пленарні засідання, то викликали до Кремля (служби № 9). Свого часу я був членом Комісії у справах молоді, але нині в політику я не пішов би, оскільки сцена для мене важливіша за трибуну депутата.

Знаєте, за три дні, які провів у Києві, я перехвилювався: як прийме мене українська публіка? Адже ми так довго не бачилися.

— Чи правда, що у вас є улюблений концертмейстер, якому ви дуже довіряєте?

— Так. Я вважаю, що у співака має бути людина, яка його чує зі сторони й може підказати. Я довіряю своєму концертмейстерові. Він — мій камертон, такий в’їдливий, скрупульозний і такий геніальний. Це Костянтин Іванович Фісенко. Він давнішній друг і справжній педагог. Наприклад, працюючи в Австрії, після моєї трирічної відсутності в Києві, я приїжджав спеціально інкогніто займатися з ним вокалом. Про свій приїзд нікому не повідомив, але Костя обмовився, й мені довелося виступити в театрі. Я співав у двох спектаклях: «Борис Годунов» і «Севільський цирульник». Зробив це із задоволенням, але ж у мене було інше завдання: вивчити нову роль. Саме тоді з’явилася публікація, що я стаю в чергу на наступну постановку в Нацопері. Я в черзі ніколи в театрі не стояв. Якщо таке трапляється, то лише в магазині за продуктами. Не треба про мене писати неправду, я сам про себе можу розповісти. Я часто даю сольні концерти. Останній відбувся в Брюсселі, а в Женеві я виконував «Пісні й танці смерті» з оркестром під управлінням Лазарева. Принаймні такої величезної кількості сольних виступів, як за період, який живу в Австрії, в Києві в мене не було за 20 років. З нашою столицею в мене не завжди все складається, як хотілося б. Ми планували провести 25 травня цього року разом з Євгеном Євтушенком і Ростиславом Ростроповичем «13 симфонію» Шостаковича «Бабин яр», але організатори не знайшли спонсорів. І саме тоді пішли чутки, наче б то Ростропович вимагав гонорар 20 тисяч доларів. Я цифр ніяких не знаю й гонорари нікому не призначаю. Про гроші взагалі не йшлося. Якщо впорядники не вміють домовлятися самі, то нехай попросять посередників — імпресаріо — це їхній хліб. Скажу одне, що Слава дуже образився на Київ. Перед ним організатори гастролей навіть не вибачилися.

— Анатолію Івановичу, де ваше помешкання сьогодні?

— Там, де моя сім’я. Де дружина Ліночка, дочка Юлечка, мама Алла. Сьогодні вони у Відні, 20 вересня ми поїдемо в Лондон, 7 жовтня — в Париж, потім — у Мюнхен, Берлін. Ми завжди разом.

— А як же навчання Юлії?

— Щодо цього нам допомагає мама. Вона навчає дочку й української мови. Юлія багато займається самостійно, а якщо треба, то бере додаткові заняття в репетиторів. Вона людина цілеспрямована, намагається скласти іспити екстерном.

— Кожний артист індивідуально підходить до підготовки до спектаклю. Чи є у вас секрети?

— Секретів немає. Деякі вокалісти мовчать — бережуть голосові зв’язки, інші — перемикаються на домашні справи, щось пиляють, свердлять, вирізають. Я на нервовому грунті можу замість посудомийної машини перемити всі тарілки або протерти меблі; іноді беру свої столярні інструменти і щось майструю. Якщо є енергія, то вона має вийти. Бо коли її стримувати, то станеться коротке замикання. Я випускаю зайву пару, і мені вистачає енергії потім реалізувати себе на сцені.

— Чому в Україні немає ваших нових записів?

— Це запитання не до мене, а до українських представників, що займаються аудіозаписами. Можливо, немає плівки або паперу, а головне — бажання. Важко сказати чому. Коли я жив і працював у Києві, то щось записували, але дуже мало. Я тепер хотів би скористатися тими записами, щоб залишити пам’ять про себе на Батьківщині, — в архівах Українського радіо збереглися плівки з моїм виконанням старовинних романсів, яке зроблено з оркестрами під керуванням Чорнокондратенка та Козачкова.

На Заході фірми співробітничають зі співаками, запрошуючи їх, щоб зробити конкретні записи композитора або музичного твору. Частіше вибирає диригент. Наприклад, Клаудіо Аббадо вирішив записати «Фальстаф», і він мене запросив у свою команду. Завдяки йому записали «Бориса Годунова» без жодних купюр. Пишаюся тим, що я після Федора Шаляпіна з-поміж слов’ян другий співак, який записав цю оперу. З ініціативи Клаудіо я вперше в житті заспівав «Піснi й танці смерті» Мусоргського. Раніше в моєму репертуарі не було цього циклу. Довелося серйозно підготуватися. Не приховую, що дуже хвилювався. Наша прем’єра відбулася в «Берлінен-філармоніке». Через місяць на студії «Соні-класик» зробили запис. Мені дуже приємно, що ця робота відзначена золотою медаллю як за найкращий запис року.

— В опері «Катерина Ізмайлова» вам випадало співати не тільки в різних редакціях, але навіть виконувати різні партії.

— Ще в Київському оперному театрі я співав партію Старого каторжника в «Катерині Ізмайловій». А за кордоном довелося під час гастролей в оперному театрі «Бастиль» співати одночасно дві ролі — Бориса Тимофійовича Ізмайлова і шефа поліції. Згадую той момент із жахом. Справа в тому, що захворів мій партнер. Проводили репетиції із двома складами виконавців. За контрактом, я там відспівав 23 спектаклі протягом досить короткого часу. Хочу сказати відразу, що такі навантаження задарма ніколи не минають. Потім довелося два місяці відпочивати. У «Ла Скала» стався зі мною подібний випадок, коли треба було терміново замінювати артиста, який грав роль Шефа Поліції, та ще й співати свою партію Ізмайлова. Складність у тому, що за тональністю, характером персонажів це абсолютно різні партії. Однак іноді доводиться виступати в ролі еквілібриста. Щоправда, для голосу подібні експерименти жахливі. Тепер, якщо мені сняться кошмари, то, як правило, бачу себе роздвоєним на сцені.

— Збереглися захоплені епітети Герберта фон Караяна на вашу адресу. Чому не відбулася ваша спільна з ним робота?

— Ви забуваєте, в який час ми жили. Я навіть не знав, що сімнадцять разів Караян мене запрошував виступити зі своїм оркестром. Можна сказати, чинив по-свинському, оскільки не відповів на жодне з його запрошень. Щоправда, про них я навіть не здогадувався. Уперше про це дізнався з вуст маестро під час випадкової зустрічі. Тож попрацювати з Караяном мені не вдалося через нашу радянську владу. Мене просто не пустили. Потім дізнався, що в мене нереалізованими залишилися 190 запрошень. 1987 року я підписав контракт із Клаудіо Аббадо і згідно з тим контрактом не мав права ніде виступати, крім Віденської штадц-опери. Проте, одержавши чергове запрошення від Караяна із Зальцбурга, я звернувся до Клаудіо, але він сказав: «Ти поїдеш тільки зі мною». Вийшло, що знову я виявився скутим і за мене приймали рішення. Саме тому після шести сезонів я не став себе зв’язувати рамками одного театру і нині підписую короткотермінові договори на участь у певних спектаклях та концертах. Практично перед самою смертю Караяна ми знову з ним зустрілися, але він уже був дуже хворий, важко пересувався. До речі, його дружина є одним зі спонсорів усіх зальцбурзьких фестивалів. Між іншим, те, що я почав виступати за кордоном, завдяки допомозі мого доброго друга. Я не називатиму його імені, щоб у нього не виникли неприємності, оскільки він нині діючий дипломат.

— Анатолію Івановичу, ваші київські колеги кажуть, що ви колись добре імітували голоси і просто майстер розіграшів?

— Ну вже й майстер! Просто імпровізації під настрій. До речі, розіграшами під час спектаклю я ніколи не грішив. А робив це у вільний від роботи час. Справжнім майстром розіграшу був комік театру ім. І. Франка Микола Яковченко. Я іноді пародіював його характерний надтріснутий голос, видаючи себе за Миколу Федоровича. Чудовим він був актором. Перед від’їздом у Відень ходив подивитися на пам’ятника йому. Ось тільки мені видалося, що скульптори дещо перестаралися. Треба було зробити його наближеним до оригіналу: трохи меншим. Та й Фанфан — чотириногий дружок актора — також дуже прикрашений. Однак, із другого боку, добре, що не забувають про чудового актора.

— А можна дізнатися, як ви познайомилися із дружиною?

— Це було дуже, дуже давно. Я свою Лінусю знаю ще з п’ятого класу. Щоправда, я старший за неї. Ніхто навіть не думав, що вона коли-небудь стане моєю дружиною, другом на все життя. Досі не можу повірити своєму щастю. Ми разом уже сімнадцятий рік!

— Ви хочете, щоб дочка стала співачкою?

— Вона займається музикою, малюванням, вокалом у Віденській школі мистецтв. Наступного року має намір уступити в театральний коледж. Набути навичок музикального руху, навчитися танців, акторської майстерності. Юля всюди зі мною. Вона вміє знаходити спільну мову з великими музикантами та співаками. На одній із постановок «Бориса Годунова» вона намалювала шаржі на всіх персонажів постановки, з-поміж них і на диригента. Вийшов цілий альбом, який подарувала Аббадо. Уперше ми звернули увагу на її малюнки після спектаклю «Хованщина». Клаудіо вони так сподобалися, що він досі носить їх у своїй партитурі. Юля тепер вільно розмовляє чотирма іноземними мовами, п’ятою — російською. А бабуся прилучає її до української мови.

— А є рецепт від Кочерги, щоб голос звучав?

— Бути в гарній фізичній формі. Займаюся гімнастикою, веду активний спосіб життя, оскільки вважаю, що артиста, як і вовка, ноги годують. Особистого рецепта в мене немає. Гоголя-моголя не п’ю. Там є холестерин. За останні п’ять місяців схуднув на 20 кілограмів. Це не дієта, а просто інший режим харчування. Я виключив жири, хлібо-булочні та кондитерські вироби, а також цукор. Спочатку було складно, хотілося їсти. Тепер роздрібнив їжу на п’ять прийомів за день. Головне — не порушувати дисципліну харчування і не голодувати. Це може відбитися на голосі. Одного разу, під час відпустки, я зайнявся очищенням організму від шлаків. За 12 днів втратив 13 кілограмів. Відчув неймовірну легкість. Однак я не врахував одну обставину, що через п’ять днів у мене призначено сольний концерт в Інсбруку. Ось тоді я і зрозумів, що не можна жартувати з голосом. Я, по суті, ледве дотяг виступ, хоч і довелося ще три «біси» заспівати. Потім у гримувальній сидів майже непритомний.

— Нині надворі осінь, а значить, застуди. Як із цим боретеся?

— Вживаю цілий комплекс вітамінів, зокрема пилок квітів і трав. Три місяці п’ю їх щодня, а потім три місяці пауза. Не треба лінуватися. Важко примусити себе, але якщо я взявся, то не відступлю, адже від мого поганого самопочуття може постраждати голос — моє найбільше багатство.