МЕНЮ

Щось не так із Джо

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
24 грудня, 2019 - 10:22
У прокат вийшов трилер про агресивну квітку і байдужих людей

Агрокультурна компанія зробила неймовірне відкриття — вивела квітку, яка дарує радість у прямому сенсі. Експерименти довели, що в піддослідних поліпшується настрій на постійній основі, вони стають приязнішими до оточуючих. У часи, коли клінічна депресія набула характеру епідемії, це неабияка властивість.  Еліс, одна зі співробітниць компанії, подарувала один примірник своєму синові Джо, якого вона виховує сама. Цю квітку вони так і назвали — Малюк Джо. Проте з часом Еліс помічає, що син наче сам не свій, явно віддалився від неї. Починаються дивні зміни й у характерах колег.

«Малюк Джо» (Little Joe, Великобританія — Німеччина — Австрія) — шостий повнометражний фільм австрійської режисерки Джессіки ГАУЗНЕР. Його прем’єра відбулася в основному конкурсі цьогорічного Каннського фестивалю, де Емілі БІЧЕМ отримала приз за роль Еліс як найкраща акторка. Гаузнер у Каннах люблять: її короткометражка «Інтер-в’ю» отримала Особливий приз у конкурсі студентських фільмів  1999-го, «Милу Риту» (2001), «Готель» (2004) і «Шалене кохання» (2014)  показували в «Особливому погляді». Найвагомішу нагороду, втім, Джесіка здобула у Венеції 2009-го за драму «Лурд» — приз Міжнародної федерації кінопреси (ФІПРЕССІ).

«Малюк Джо» являє собою в першу чергу жанровий експеримент. Сюжетів про рослину, яка вбиває людей або перетворює їх на зомбі, у масовій культурі не бракує. Хаузнер це усвідомлює і намагається переінакшити розтиражовану канву в гранично естетизованій манері. Для цього, по-перше, значно уповільнює темп оповіді, неквапно водить камерою по обличчях і інтер’єрах. Звукову доріжку заповнює експресивна музика японського театру Кабукі, змішана з шумами вітру чи пролітаючого літака. Панують холоднуваті або занадто інтенсивні локальні кольори, розміщення яких у кадрі наче вирахувано по лінійці (оператор — лауреат Європейського кінопризу Мартін ГШЛАХТ, Австрія). Сам Малюк Джо — пурпурова пухнаста квітка, котра моментально розкривається, отруюючи пилком оточуючих — запилення комахами усунене науковцями, а Джо має якось розмножуватись. У всіх інфікованих розвивається щось на кшталт самовдоволеного аутизму, натомість вони понад усе дбають про квітку.

Навіть у такому викладі фабула звучить як чистий трилер. Аби перетворити це на щось глибше, потрібне додаткове прирощення смислів у драматургії та в грі акторів. Проте ні перша, ні друга  жодним чином не виходять за межі стерильного шаблону, якого режисерка старанно дотримується. Особливо це шкодить акторам. Бічем працює чудово, але її героїня цілковито бездіяльна. Отримавши вже посередині фільму всі необхідні попередження щодо згубності Джо, вона не робить нічого — лише говорить і говорить, говорить і говорить. Змін у Еліс майже немає; те ж саме вірно і щодо решти героїв і героїнь. Їхні конфлікти, як наслідок, нецікаві. А нема конфліктів — нема й історії. 

І знов-таки, якби отруйна квітка запускала іншу, глибшу оповідь, яка б виправдовувала оцю лабораторно-будійську стилістику, на сюжетні ґанджи  можна було би не зважати. Але ні. Все так і лишається на рівні балачок приморожених людей у світло-салатових халатах. Тож і сама естетика виглядає необов’язковою. Чому музика Кабукі? Цілком могла б бути інакша. Нащо це плавання камерою? З рівним успіхом Гшлахт міг би рухатися жвавіше.

За великим рахунком фільм сам по собі схожий на отакого запиленого зомбі. Повільного й нуднуватого. І не страшного ані на мить.

Уже заднім числом можна поміркувати, що б, дійсно, трапилося, якби хтось винайшов абсолютні ліки від меланхолії, назавжди позбавив би людей від тяжкого вбивчого суму, чи не втратили б ми разом з тим і здатність любити, співчувати одне одному. Але фільм тут радше привід, а не причина.

Наостанок: хай «Малюка Джо» і не назвеш удалою роботою, все ж як зразок формального досліду між атракціоном жахів і арт-гаузом він своє місце займає. І в цій якості навіть заслуговує на свою частку авдиторії.