Обличчя свободи

Під час відкриття представили однойменний художній альбом (видавництво «Промінь»). Харківський художник Сергій Пущенко з 2015 р. воює в АТО у складі 5-го окремого батальйону Добровольчого українського корпусу «Правого сектора» під ім’ям «друг Художник». Він створив 110 портретів однополчан (56 — олійних і 54 — графічних). Кожен із його героїв поділився ще й своїм життєвим девізом, написавши по парі відповідних рядків на зворотному боці картини. Тож який він насправді, легендарний український ДУК ПС? Аби дізнатися краще, «День» вирушив у музей.

Прикметою, що відрізняли публіку біля парадного під’їзду, а також інших візитерів від звичайних перехожих камуфляж плюс розношені берці. Серед них були бійці 5-го окремого батальйону Добровольчого українського корпусу «Правого сектора», а також їхні сім’ї, волонтери, військові медики й усі, хто захотів особисто подякувати військовим за те, що кожен день, годину, хвилину, секунду ті захищають решту України від смерті й жаху. До речі, вела вечір актриса і режисер Катерина Степанкова, яка зачитала вітання від легендарної майстрині театру і кіно Ади Роговцевої.

— Я звичайна людина, роблю свою роботу. На війні... Я не герой, це всі інші в залі навколо нас — герої. З ними краще розмовляйте, — немов змовившись, радили мені бійці, волонтери, жінки-медики з передової і навіть військові, що також прийшли на свято, — кадрові й запасники. Трохи розслаблялися, дізнавшись, що журналіст із газети «День»: «Своя, значить». І... знову повторювали, що «не герої»...

Люди, які насправді пройшли фронт, неговіркі. І дуже скупі на розповіді про «себе» на війні. Замість цього після офіційної частини вечора, під час якої комбат 5-го окремого батальйону — «друг Петрович» (в ДУК у ходу саме такі звернення), вручив грамоти і нагородні знаки підлеглим, вони розмовляли про мир, про життя «тут і зараз». Сміялися і обіймалися, поплескуючи один одного по плечах...

— Ми — найбільший страх для бійців! Стоматологи-волонтери. Проект «Тризуб дентал», — нарешті мені пощастило віднайти більш говірких візаві. Ними стали троє усміхнених чоловіків. Я їх «впіймала» за фотографуванням «на пам’ять» із «виставковим» портретом. «Маю надію, що наш скромний внесок хоч на трішечки наблизить закінчення війни. Все заради перемоги та щирих усмішок наших захисників. Слава Україні!», — було написано на етикетці. Це слова «для вічності» одного з медиків — «друга Тризуба дентала». «На гражданці» мого співрозмовника звуть Назаром. Він — справжній суперстар українсько-російського фронту. Щоправда, знають про це — як і про більшість тамтешніх реалій — здебільшого вилікувані їм військові, фронтовики. А ще — ті, хто особисто цікавиться «фронтом».

Відсутність популяризації особистостей героїв війни, що триває, а то і самої інформації про військові реалії «на гражданці», — мало не найголовніша відмінність нинішніх від фронтовиків 1940-х. Себто, як видається, сьогодні цей фактор дуже помітно впливає на ставлення суспільства до фронтовиків — тодішніх і теперішніх. Що вже казати про добробатівців, які, водночас, є і головними героями сучасної України, і практично людьми-невидимками для «мирної» її частини? До речі, чи відомо вам, що від будь-якої «регулярної» армії українських ДУКівців відрізняє... вік? Найстарішому бійцеві АТО, «другу Тихону», за 80 років! Трохи поступається йому роками і «друг Дід», якому 77. До свого написаного маслом портрета він склав епіграф: «Одна любов, і більше нічого»...

Коли запитала, чому такий напис, «Дід», у якого «четверо онуків і внучечка», відповів, що пішов воювати одним із перших, відразу після Майдану. Зараз приходить до тями після госпіталю, а живе в одному з сіл. Та мріє знову — на передову. «День», до речі, його найулюбленіша газета.

Весь той час, поки я розглядала виставку, розмовляла з різними людьми, розпитуючи, приміром, комбата — «друга Петровича», за яких умов був створений його портрет, на звороті якого він написав рядки з «Долі» Т. Шевченка і про те, що «артилерія — Бог війни!» («Так часу в мене не було зовсім! Сергій умовив, нарешті, — так я позував всього з півгодини, бо треба було терміново виїжджати на завдання»). Допоки з’ясовувала у того ж Петровича, чи всіх 110 портретованих бійців він особисто знає (відповідь позитивна) і чи всі ці хлопці живі, — тут комбат спохмурнів, навіть посірів обличчям. «Ні», — і на тому закінчив розмову.

Дві з гаком години «неформального спілкування» на вернісажі сам 57-річний «друг Художник» Сергій Пущенко від мене... тікав і ховався. «Дивіться портрети. Он, прочитайте на вході на виставку «біографічну» статтю. Мені до цього нема чого додати!» — відрубав він, і робив вигляд, що «не помічає» мене. Гнів на милість змінив уже після втручання «фронтового братства» — коли побратими сказали «не ображати» улюблену газету... В ДУК Пущенко (за «мирного» життя він спеціалізувався на «козацькій» темі) потрапив після Майдану. Служить мінометником. Обличчя побратимів на його полотнах — напрочуд виразні, немов живі люди дивляться на тебе з вікон.

— Я не збираюся надалі поповнювати галерею, на цьому — все. 110 портретів — це велика галерея, достатньо, — приголомшив «друг Художник»-Пущенко.

Свої «портретні» роботи він нікому не продає, а часто дарує побратимам. Не має планів передати твори у галерею чи у якийсь музей. Адже його роботи зберігаються у фондах багатьох українських музеїв. Зокрема, в Національному заповіднику «Кам’яна Могила» є ціла галерея з 23 полотен.

Митець каже: «Сподіваюся, що мій син потім зберігатиме»...

— Це принципове рішення?

— Я не проти музею. А ще краще — хотів би свої картини продати. Половину від вирученої суми тоді відразу перерахував би у фонд батальйону... Але це нікому не потрібно. Одного разу мені запропонували повісити портрети побратимів у кафе. Господар каже: «І нам реклама, і тобі». Але як так можна? І я відмовився....