МЕНЮ

Звитяга тріумфаторів хайпу

Олександр ПРИЛИПКО
22 листопада, 2019 - 12:28
Чому радянський мем «слуга народу» став вироком нашій політичній системі

Найвідданішими слугами у стародавньому Китаї вважалися євнухи. Їх зневажали колеги, але правителі дозволяли їм більше, ніж своїм наближеним. Євнухам були доступні всі покої і всі вуха в палацах. Тому вони виявилися першим в історії приниженим станом, що домігся високого політичного впливу. Про цей цікавий час можна прочитати в історичних хроніках про династії Сун і Мін. Свідчення, окрім іншого, натякають на тонку грань, що відділяє слуг від їхніх панів. Щойно зміниться вітер настроїв, і вчорашній запопадливий скопець перетворюється на впливову силу, що командує арміями, як великий Чжен Хе, який підкорив Схід та Африку. Отже, не судитимемо про слуг зверхньо і без побоювань.

Нещодавно французький сатиричний журнал Charlie Hebdo зобразив Марін Ле Пен у вигляді какавельки, за що прототип подала до суду, який із тріском програла. Феміда не побачила в карикатурі «перевищення норм подання власного погляду». Люди мають право демонструвати їх у різних формах. І хоча суди у нас засідають не в палаці Сіте, все ж скористаймося прерогативою вільної преси називати речі так, який вигляд вони мають. Погляньмо на фаворитів української громадської думки, тих-таки «слуг народу», нікому не відомих раніше, але які поступово заповнюють інформаційне поле, відкриваючи таємницю свого походження. Фронт Марін Ле Пен у національних зборах для багатьох французів таке ж образливе явище, як впливові євнухи для китайської аристократії, і «слуги народу» для значної частини українців. Чому?

Збіги обставин і звичка тягнути у владу всіх знайомих із попередньої роботи завжди формували наш політичний ландшафт. Л. Кравчук — планував його у стилі відділу ЦК КПУ з ліберальним відтінком. Л. Кучма — додавав контури партійно-господарського активу з переважною участю «червоних директорів». В. Ющенко — насадив банкірами і односельцями. В. Янукович — перетворив на общак братви. П. Порошенко — наблизив до моделі корпорації Roshen... Більш як чверть століття ідеологія, економічні та світоглядні принципи перетворювалися у нас на допоміжні інструменти одноосібного правління. На тлі демократичних декорацій політичні арії завжди виконували солісти. Як хор впізнають за ім’ям його керівника, так і колір громадського руху ми визначаємо за першою особою. Не дивно, що професійна належність В. Зеленського естраді забарвила наше політичне життя в тони сценічної вистави. Хоча слуги Зе поводяться інакше, ніж майстри свого жанру. Вони ховаються від телекамер, а якщо з’являються перед ними, то мають вигляд або напружений і неприродний, як колгоспники на групових фото, або розбещений і нахабний, компенсуючи брак манер надлишком самовпевненості.

Назва партії (називатимемо так цю організацію) несе в собі фразеологізм часів пролеткульту, на кшталт «вождя народу», «суду народу» та інших висловів, вигаданих для мобілізації неосвічених людей, гегемона, одне слово. Певно, глузування, приховане в семантиці, мало б відлякати від «політсили» поміркованих громадян. Адже не можна в 2019 році серйозно сприймати рух на кшталт «будівничих комунізму» чи «переможців соціалістичного змагання». Для мого покоління словосполучення «слуга народу» — початок усіх анекдотів про партійну номенклатуру радянських часів. Так називали партійну еліту в «членовозах» (автомобілях ЗІМ, які перевозили членів політбюро), які жили у казенних особняках і харчувалися з розподільників (закритих магазинів). Для плавучості нового політичного корабля напис на борту, погодьтеся, жахливий. Проте каюти виявилися заповненими. Парадокс?

За «слуг народу» голосували три категорії населення: спокушені приємними обіцянками та привабливим образом кіногероя, ображені колишньою владою і ті, хто сприймав В.Зеленського, як німці Леніна, знаряддям для скинення «самодержавного» Порошенка. По суті, вийшов ремейк старої історії з більшовизмом, коли неосвіченістю і невдоволенням мас скористалися фінансовані кайзером авантюристи з популістськими гаслами. Не знаю, чи чекає на нас терор і експерименти з економікою столітньої давнини, але метод прямого правління від імені народу вже позначений усуненням з політичного ужитку інститутів «старого режиму». Та й «кайзер» І. Коломойський, від якого відхрещуються необільшовики, не приховує своїх намірів правити балом.

«Слуги» поки що не усвідомлюють рівня своєї некомпетентності в державних справах, абсолютно впевнені, що їхні безсистемні й спонтанні дії, вчинені з ентузіазму, можуть дати позитивні результати. На жаль, експертне середовище теж не дає їм приводу для сумнівів. За склом політичної операційної, де орудують запрошені з вулиці «чесні люди», звучить протекційне схвалення, мовляв, «так, вони не хірурги, але навчаться різати». Все точнісінько так само, як і за часів приходу до влади більшовиків. Адже в 1920-х роках їм теж аплодували борці з деспотією по всій Європі й широко відомі у світі володарі дум. І тоді знаходилося чимало спеців, які бажали «підставити плечі» новій владі. В даному разі для нас важливими є не історичні паралелі, а забуте щеплення від простодушності, коли купка маловідомих людей за допомогою великих грошей і спокусливих гасел заморочила голови пригноблюваним станам. «Слуги» небезпечні у своєму явищі не лише через прогалини у знаннях і навичках управління. Вони, як і більшовики, запропонували країні барвисту обгортку необмеженого популізму, в яку загорнули одноосібне правління і невідомі цілі. На цьому закінчується їхня подібність із червоними предками і починається нова глава тріумфаторів хайпу.

Про феномен перемоги В. Зеленського та його партії на виборах в Україні написали провідні світові ЗМІ, зафіксувавши перший в історії виборчий проєкт, сконструйований на екранах і сценах. Цим можна було б пишатися, якби економіка, політика і культура теж функціонували поза реальністю. Але артилерійські снаряди на сході України вибухають інакше, ніж у комп’ютерних іграх, а емоційна єдність публіки, що прийшла на концерт, не означає суспільної згоди.

Політичні партії — важливі інституції демократичного суспільства. Й існують вони не тому, що так заведено в політиці. Для регулювання суперечностей між різними соціальними групами потрібне представництво груп, станів або прошарків суспільства у владі. Це і є сенс будь-якого партійного руху. «Слуги» забезпечили таке представництво, зробивши свою партію мультиідеологічною — ноу-хау нашого виробництва. На плічках в їхній парламентській костюмерній висять ватянки й вишиванки, смокінги і шкірянки, в які може вбратися будь-хто. Залежно від мети, обирається відповідний. Скажімо, для запровадження ринку землі — буржуазний смокінг, для перемовин про мир — маєчка з пацифістським символом, для демонстрації патріотизму — одяг кольору національного прапора. Світоглядне розмаїття усередині парламентської більшості багато політологів називають чинником неминучого розпаду фракції. Адже ідейних суперечностей усередині різношерстої маси не уникнути. Але не все так просто.

Перевтілення — суть артистичної гри, перенесеної зі сцени в політику завдяки волі виборця. Люди, які роками працювали над здобуттям симпатій публіки, розуміють значення зміни образів. За короткий термін, від реєстрації партії до утворення її найбільшої фракції у Верховній Раді, вже сталося багато перевтілень. Лібералізм змінив деклароване раніше лібертаріанство, курс на соціальну справедливість замінений режимом сприяння великому капіталу, війна з корупцією — терпимістю до відносин, що склалися в економіці.

Проте перевтілення не лише суть сценічної гри, це — старий спосіб втечі, прагнення людини перетворитися на скелю, сокола, мишу чи лева, аби втекти від гонитви чи домогтися своєї мети. Це зветься теріантропією — явищем, однаково властивим фантазіям і реальності. Наша історія парламентаризму рясніє політичними перевертнями, що змінили не раз і не два свою подобу заради самозбереження при владі. Більшість людей звикли до таких перевтілень, продовжуючи вірити депутатам, що побували у трьох, чотирьох і п’ятьох партіях, про які нагадує лише попіл їхньої старої шкіри, що згоріла в каміні. І не всіх дивує поповнення законодавчої влади з резерву фотографів і хатніх робітниць. Адже й до тріумфу слуг тут було повно шоферів, масажистів, бодігардів та спортивних тренерів. Інтелектуали — ось несподіванка у стінах Верховної Ради.

Тому «слуги народу» — природний вінець багаторічного професійного добору, і вони можуть трансформуватися нескінченно довго, змінюючи курси, програми, риторику. Все, що завгодно, аби зберегти більшість, зручну для кожного з них і всієї нині сформованої влади.

Саркастичний мем часів СРСР, що перетворився на політичну силу, виник не випадково, і не лише завдяки телевізору. Українці здебільшого ототожнюють себе не з громадянами, а підданими, вважаючи, що варто обрати пристойних людей, які бажають зробити «щось хороше для країни», і справа піде. Але якість влади аж ніяк не сукупна моральна риса чиновників, депутатів та юристів, що мають її. Влада — окрема стихія, що живе за власними законами. І якщо вже удаватися до метафори, то вона більш подібна до дикого звіра з домінуючими інстинктами самозбереження, свободи дій і гарного апетиту. Слуги теж неоднорідні у своїх соціальних ролях. Покоївки і двірники номінально працюють на господаря, але виконують волю керівників маєтків. Отже, ідея прямого служіння народові в обхід системи управління, що склалася, мертва із дня свого народження. Від того, що жебраки стають принцами, палаци і порядки в них не змінюються.

Очевидна річ. Хоча й не сприймається електоратом. Ми любимо владу за те, що є в нас самих — мімікрію і пристосуванство заради виживання, віру в дивовижні перетворення попелюшок, жебраків, євнухів. Тому кожен прислуговує владі, плекаючи мрію теж стати слугою народу, але вже не совдепівським, без будь-яких перспектив на приватну власність, а модерним, таким, що пересів із «членовоза» на «Теслу».

Не знаю, якою карикатурою скористався б Charlie Hebdo, якби йому випала нагода подати «Слуг народу» на своїх сторінках. Гадаю, не образом коричневої Ле Пен. Наші, як каракатиці, змінюють кольори і не викликають французьких відчуттів відрази. І справа поки що пахне квіточками.