МЕНЮ

Здійснилося!

Ігор ЛОСЄВ
28 грудня, 2018 - 14:08
Церкви, Томос і ТБ

Звісно, вся телевізійна сфера України відреагувала на історичну подію — Об’єднувальний собор православних церков нашої країни. Відреагували телеканали по-різному: проукраїнські з радістю і втіхою, путінські — злісно, вправляючись у єхидстві й жовчних випадах, в маніпуляціях і вигадках. Приміром, політолог-хитун Якубін, який стає улюбленцем українських телеканалів, заявив, що українська церква замість підпорядкування Москві обрала підпорядкування Константинополю, а оскільки предстоятель Української помісної православної церкви не здобув статусу патріарха, то, мовляв, це свідчить про залежність від Константинопольської церкви. Вигадки Якубіна розраховані на абсолютно неосвічених людей. Статус предстоятеля будь-якої автокефальної (тобто незалежної) православної церкви жодним чином не залежить від регалій її першої особи. Приміром, одна з найдавніших автокефальних церков — Кіпрська — очолювана архієпископом і на патріаршество не претендує. Проте Кіпрська церква Константинополю не підкоряється. Архієпископ очолює і Елладську православну церкву, яка з 1850 р. є автокефальною. Не мають патріархів незалежні церкви Албанії, Польщі, Чехії і Словаччини. Можливо, Якубін, що для нього дуже природно, мислить тут за аналогією з Американською православною церквою, яка дістала автокефалію від Московського патріархату і досі сприймається як його філія. Тому багато хто у православному світі цю церкву як незалежну і не визнає (зокрема і Вселенський патріарх).

Звісно, треба віддати належне величному вчинку, моральному подвигу Його Святості Патріарха Філарета, який в ім’я православної єдності відмовився від усіх своїх регалій, хоча саме він упродовж багатьох років створював Київський патріархат, найбільшу (за кількістю християнських душ) православну церкву України.

Заслуговує на повагу і вчинок предстоятеля УАПЦ митрополита Макарія. Виявилося, що національний проклін егоїзму і марнославства — «Де два українці — там два гетьмани» — може бути успішно подоланий. Спасибі владикам Філарету і Макарію за те, що вони нам усім це яскраво і повчально продемонстрували. Чудовий приклад усій нації, а передусім — політикам.

А на каналі ICTV у програмі «Свобода слова» виступив глава Православної церкви України митрополит Єпіфаній. Це був  виступ інтелектуала з чудовою богословською освітою, церковного дипломата, людини обачної і відповідальної, яка цілковито усвідомлює, який тяжкий хрест вона на себе поклала. Один із присутніх поставив владиці запитання: чи будуть обмеження для тих ієрархів УПЦ МП (втім, краще говорити відверто — РПЦ), котрі, будучи агентами Росії, захочуть перейти до Православної церкви України? Митрополит відповів дуже м’яко і фактично ухилився від проблеми. Але це не його проблема, а проблема СБУ, ГПУ і МВС.

Торкнулися і російських страшилок про «захоплення храмів, монастирів та лавр». Його Блаженство сказав, що може йтися лише про добровільні переходи. Були спроби порушити питання про «державне втручання» у церковні справи. Там, де йдеться про церковний аспект національної безпеки, держава зобов’язана втручатися. Інакше втручатиметься (як це і відбувається в Україні) інша держава. До речі, хочу нагадати, що Європа стала християнською завдяки втручанню римського імператора Костянтина, який оголосив християнство державною релігією. Русь стала християнською завдяки втручанню великого київського князя Володимира.

Вже у XIX—XX століттях влада Греції, Болгарії, Румунії та інших країн доклали багато зусиль задля здобуття автокефалії церквами своїх держав. Але були церкви, які всю їхню історію виступали як частина державного апарату. Хто знає історію РПЦ, розуміє, про що йдеться. Петро I перетворив  священний синод РПЦ на міністерство у справах церкви. Російські імператори з РПЦ не церемонилися, не гребуючи навіть кримінальними покараннями для ієрархів.

У СРСР питання церкви вирішувалися в ЦК КПРС і КДБ.

Нині неможливо уявити, що патріарх РПЦ Кирило хоча б у чомусь публічно заперечив кремлівському диктаторові. Звичайно, Кирило — це не московський митрополит Філіп Количев, який відверто викривав звірства царя Івана Грозного, за що його й було задушено руками шефа тодішньої російської каральної служби Малюти Скуратова. Мабуть, сьогодні в РПЦ і Путіна — цілковита «симфонія», спільність поглядів і переконань, єдність цілей і методів. Слухати всі ці скарги про «втручання» просто смішно, особливо коли вони походять від прибічників Москви, де держава втручається абсолютно у все, до того ж жорстко, а часто-густо й жорстоко, де без її пильного контролю не робиться нічого. Звісно, якийсь пан Новинський такі факти уперто заперечуватиме.

А на «Прямому» виступала захисниця антиавтокефального звернення 47 нардепів до Конституційного Суду із закликом визнати незаконними зусилля парламенту і президента щодо самостійності й незалежності українського православ’я від країни-агресора. У цій малошанованій ролі адвоката промосковських нардепів постала Олена Дяченко. Вона плутано посилалася на довільно обрані нею документи. Мала вся ця псевдоюридична аргументація у вустах політолога досить жалюгідний вигляд. Нехай пані Дяченко залишить юридичне юристам.

Дяченко разом із Юрієм  Мірошниченком («Опоблок» вперто не визнавала очевидних фактів і доводила, що 2х2=10. Зокрема, цей тандем переконував публіку, що УПЦ(МП) є повністю незалежною від МП. Кримськотатарський журналіст Айдер Муждабаєв буквально «кліщами» витягнув із Дяченко визнання, що для неї найвищим ієрархом є московський патріарх Кирило. Пані намагалася дріб’язково хитрувати, стверджуючи, що жодного іншого, окрім митрополита Онуфрія, глави своєї церкви вона не знає. Мовляв, знаю лише Онуфрія як предстоятеля УПЦ (МП) і все... А кому підкоряється Онуфрій, членом синоду якої церкви за межами України є? Навіщо запрошувати в ефір людей, які не готові до елементарно чесної дискусії. Заперечення цілковитої підлеглості УПЦ (МП) Московському патріархату з тієї ж «опери», що й путінське «их там нет».

Пані Дяченко продовжила показові виступи на телеканалі

«ZIK» у програмі Тетяни Даниленко «Гра з вогнем», де опонентом виступив відомий політолог Олег Медведєв. Те, що відбувалося у студії «ZIK», було таким же безглуздим і несусвітним « срачем» (так подібні «суперечки» називають в Інтернеті), як і на « Прямому». Є люди, дискутувати з якими — марна річ. У таких « дискусіях» істина не може народитися геть ніяк. Діячі, подібні до пані Дяченко, не  дотримуються елементарної логіки та етики дискусії. Їх істина не цікавить, їм важливо за будь-яку ціну, не гребуючи нічим, перекричати опонента. Дяченко знову знущалася з патріарха Варфоломея, називаючи його «Стамбульським патріархом». Її несло: вона назвала Україну «країною середньовіччя» оскільки, мовляв, наша країна повертається до проблематики XVII століття (але це вже далеко не середньовіччя, принаймні в Європі). Вона мала на увазі заперечення Константинополем так званої канонічної території Москви в Україні. Що ж, Москва з її зоологічним хамством і знущанням над Уселенським православним патріархом зазнала історичної поразки. Але не змирилася і продовжуватиме. А нам треба припиняти вільне мовлення путінських телеканалів в Україні, оскільки вони роблять ситуацію України вельми складною під час війни. І якщо не припинити діяльності, приміром, пана Новинського, то на нас чекають дуже серйозні релігійно-політичні проблеми.

Мене особисто дуже дойняло висловлювання політолога Олексія Голобуцкого на каналі «Еспресо-TV». Експерт сказав: «Якби раптом сьогодні нам повернули Крим і Донбас, це призвело б до погіршення електоральної ситуації в країні». Яскравий зразок антинаціонального і глибоко провінційного мислення чималої кількості українських політиків та експертів. Так, можливо, нам для поліпшення електоральної ситуації ще й Харків, і Одесу, і Дніпро, і Запоріжжя Росії віддати?! Треба не боятися тієї чи тієї частини свого народу, а енергійно і послідовно з нею працювати. У середині 80-х років ХХ ст. національно-патріотичні гасла з Галичини викликали у більшості киян жах і нерозуміння. А потім був референдум 1 грудня 1991 року, потім були два Майдани, де кияни взяли активну участь. З людьми треба працювати! А якщо Крим і Донбас віддали на поталу московській пропаганді і місцевим феодалам, то з чого дивуватися? Не віддавайте своїх земель у «лізинг» антинаціональним силам і не матимете колосальних труднощів і загроз.

Чи продемонструє наша влада здатність вчитися на своїх і чужих помилках? Хотілося б.