Зайці vs Герої

Чому концерт на День незалежності викликав таку запеклу дискусію

«Майже 17 хвилин, 19 виконавців і 42 пісні, створені українцями». Так «Громадське Телебачення» описало концерт «Пісенна історія сучасної України», який відбувся із нагоди 29-ої річниці Дня незалежності України» на Софійської площі Києва, додавши перелік виконаних пісень. Якщо уважно перечитати назви композицій, можна побачити, що більшість з них дійсно є відомим та популярними. Частину пісень багато людей може почує вперше. Але, здається таких — невідомих чи відверто неякісних — була меншість. Тем не менш, концерт викликав шалене несприйняття у значної частини українців. Чому?

Комусь взагалі «не заходить» «народна естрада».

Дехто не сприйняв візуальну естетику дійства а-ля «корпоративчик».

Когось шокували «співаючи труси» на тлі банера із Віталієм Марківим, що досі сидить в італійської в’язниці, і в той самий час, коли на сусідньої вулиці марширували ветерани.

Деякі були приголомшені самою ідеєю влаштувати веселий безтурботний концерт у воюючої країні.

Ось кілька яскравих коментарів з Фейсбуку.

Письменниця ОКСАНА ЗАБУЖКО

25 серпня

«Відразу признаюся: вчорашнього «карпаратіфчіка» на Софійській, з пающімі трусамі й вишиваним зайцем із прапором моєї країни в лапах, я не дивилась і не буду, вистачило кількох фоток. Але позаяк знайшлись люди, яким той пекельний трешак був «нормас» і «пазітіфчік», як положено «на празнік», то знов пішла розганятися тема «двох Україн» — а це, як на мене, геть неправильно, бо ніяких «двох Україн» тут нема. Тут є дві культури, означені принципово різними концептами: «празднік» — і «свято».

Я писала про це 20 ррв тому («Репортаж із 2000-го року»), але не гріх і повторити: «праздник» — від «праздности», безділля. Це продукт культури рабського труда: день, коли рабам не велять на панщину, не женуть на лісоповал — можна поспати, можна бухнути («ведь что нужно человеку? пожрать, пос...ть и потрахаться», — доводив мені колись на поч. 2000-х один московський режисер), це радість каторжанина — «длінниє вихадниє», а з якого приводу — пофік, хай тим начальство париться, а рядовим кріпакам Страни Гулагії «день кантовкі — мєсяц жизні», ура-ура, «скора пятніца!», «с празнічком!»

А «свято» — це від «святости» (holiday = святий день). Це для вільних, для тих, хто переріс фізіологію та фройдівський «принцип задоволення» і доріс до власного сакруму, і це різниця не просто культурна — антропологічна, цивілізаційна.

Люди, які збираються святкувати разом, знають, ЩО вони святкують, і, за мовчазною домовленістю, поділяють ті самі цінності: це за визначенням «одновірці» (однодумці, одноземці, люди «з-під одного прапора», на який наступити — тільки Марко Проклятий зміг, а потім ходив покутником по смерті, пригадуєте легенду?..).

Тож Україна в нас усіх одна, і на фото вона справа. А те, що зліва — це якраз моя «улюблена» (ще в «Музеї...» свого часу докладно розписана) «окупаційна влада четвертого покоління», апдейтнута версія «Кубанскіх казаков» і Гулагівської КВЧ — московський шоу-бізнес сурковського періоду, безроздільний 20-літній окупант українського інформпростору.

Не змішуймо їх докупи.

Це добре, що вони нарешті так наочно розділяються».

Телеведуча МИРОСЛАВА БАРЧУК

25 серпня

«Кілька десятиліть отруєння свідомості і смаку людей, шансону, блатняка, поганої і дуже поганої російської і російськомовної попси. Телебачення олівьєшної ностальгії, «Сватів» і «95-го кварталу», Інтер, медіахолдинг Медведчука. Донедавна — повна відсутність українських джазових та класичних ФМ радіостанцій. Національний (!) палац «Україна» та інші найбільші майданчики країни — в розпорядженні місцевих червоних піджаків з люрексними розами і Баскова/Алєгровой/Малініна.

І ось тепер, коли велика частина суспільства деградувала до стану вчорашнього капустніка — давайте зшивать страну! Наш народ любить гімно, тож прийміть його версію країни, їжте гімно з солідарності, в ім’я національної єдності.

Ой, рєбята, боюсь не вийде у нас «Одной побєди на всєх». Порядок денний визначає не гімно. Ми вже чверть століття пробували цей синтез. Не виходить нічого доброго. Ні в кого, хто б не був при владі: червоні директори, малоосвічені урки чи корпоративщики.

Доведеться далі наполегливо і твердо формувати для народу (ми ж його любимо, в якому б ментальному стані він не був, правильно?) культурну політику і давати йому знаки, скажімо, що припустимо на національних святах у воюючій країні, а що ні. Настільки ж послідовно, як під вой і скрєжєт зубов ми все ж наполягли на українському дубляжі, квотах, декомунізації, Законі про мову і так далі. Багато роботи попереду».

Екс-губернатор Київської області та колишній журналіст МИХАЙЛО БНО-АЙРІЯН

25 серпня

«Вчора нічого не писав. Спеціально. Не було сенсу.

Хотів уважно подивитися на наші вже традиційні два заходи з нагоди дня народження країни.

Один організовувала чинна влада. Один — влада минула.

Слухав, читав вже традиційно розділену фейсбук-спільноту.

Скажу коротко: держава протягом року має заходи, які є символічними для усієї країни. Їх не так багато — День Прапора. День Конституції. День армії. І, звичайно, День незалежності.

Інші свята теж важливі, але власне символізм лежить як раз в згаданих датах.

Тому що це основа з основ.

І кожна держава, як правило, вкладає в ці дати щось більш важливе, ніж просто святкування.

Щось виховне, позиційне, стратегічне і, звичайно, символічне.

Це такі маяки та орієнтири для молоді, нового покоління, інтелігенції, міжнародних партнерів, духовенства, військових, лікарів — одним словом для усіх нас з вами.

Коли потрібно показати усім, що саме ми будуємо. Якщо будуємо, звичайно.

Саме тому вчорашні офіційні заходи розкололи суспільство. Вони і не могли не розколоти.

Тому що День Незалежності — це свято, а не лише гуляння.

Якщо б лише гуляння, можна було б просто зробити живий концерт ввечері на Співочому полі. І було б гарно. Весело та, навіть, можливо, патріотично.

День Незалежності — це про інше. Це значно більше. Нові сигнали, нові меседжі, і звичайно, дух свята та гордості за свою країну.

Вчора однозначно була помилка. Помилка від нерозуміння своєї місії, відсутності бачення, і звичайно, бажання зробити так, як не робили раніше, по-новому.

Але не все нове — гарне, як і не все гарне — нове.

Україні вкрай потрібні зараз смисли. Нові. Об’єднуючі.

І це точно не танці. Як мінімум, біля Софії, Михайлівської площі та пам’ятника Богдану Хмельницькому».

Головна редакторка «Громадського радіо» ТЕТЯНА ТРОЩИНСЬКА

27 серпня

«У близькій мені Гарвардській школі переговорів за інтересами позицію, інтерес і цінності дуже чітко розрізняють, і це працює на практиці (принаймні, я з цим працюю в комунікації не один рік).

Свіжий приклад.

Позиція: «А мені все сподобалось, концерт був хороший!»

Інтерес: «Мені весело, коли я слухаю Винника і Монатіка, мені комфортно, я хочу комфорту і хочу, щоб у моєму порядку денному нічого не нагадувало про некомфортне».

Цінності: «Монатік і Винник є близькими для моєї особистої ідентичності, вони повертають у мене у ту реальність, яка є моєю, це не суперечить моїй картині світу».

Ви можете перевернути це і для іншої сторони, і тоді отримаєте: «Війна триває, боротьба за незалежність триває, люди, що вижили і що загинули, є моїми, а ті інші, що співають в трусах, моїми не є».

Ну це схематично, бо у кожну з цих груп можна ділити на менші групи, з різними інтересами, але на рівні цінностей десь так.

Тому повертаючись до «добра дітям», ключовим є те, що добро чиїмось дітям не завжди моє добро. Ми по-різному його бачимо. Для когось добро і справедливість — це диван-квартал і щоб було за що поїхати в Єгипет, для когось — можливість поїхати в Єгипет, тому що краще працюють інституції.

І лише у промовах президента все просто, як бограч і форшмак.

На практиці все складно — бо часто це різні уявлення про минуле і різні уявлення про майбутнє. Цього не покаже радісна цифра у 84% громадян України, які підтримують незалежність. Бо усі зовсім різну Україну вкладають у свої 84%. Зовсім різні речі можуть зробити їх щасливими.

Це і є ціннісний розрив, і говорити про це, називати речі своїми іменами — ніяка не трагедія. А навпаки — потреба.

Зверніть увагу, я зараз нічого не сказала, про погане чи добре. Я кажу про те, що становить конфлікт.

У Піппи Норріс, авторитетної політологині, є гарне визначення «інтенсивного періоду гніву», який може тривати десятиліттями, коли люди ще не усвідомили, чого вони хочуть, але не хочуть того, що було.

І це час популізму, який, за її визначенням, «як порожня мушля», яку кожен наповнює тим сенсом, який йому близький.

А популізм — це така собі риторика без політики, це прекрасний період для зайців на платформі, для карнавалу, для «простої людини», яка «просто хоче всього хорошого і має право!».

В Україні уявлення про висловлення різних поглядів значною мірою сформоване ток-шоу з олігархічних каналів. Хоч очевидно, що це місця, де ніхто не висловлює ніяких поглядів, а просто гучно верещить.

А діалог — це не сіли-поговорили, це поговорили — і почули, і зрозуміли, чому інша людина/група каже саме так і про що саме говорить.

Дискусії про цінності завжди поляризовані і частіше ведуть до воєн, ніж до консенсусів. Заєць на платформі — це дискусія про цінності, а не про смаки.

Тому для мене нетерпимість, яку ми бачимо, наприклад, у фб, це частина норми. «Видаліться від мене!!!» — частина норми.

Я повидалялась вчора, до речі.

Втомилась я, втомились від мене. Пауза — це прекрасно.

Бо про цінності не домовляються постами у фб, розмовою на ток-шоу. Це роки і роки розмов і роботи.

Ми ще навіть не починали нормально говорити».

Співзасновник громадянської платформи «Нова країна», викладач Києво-Могилянської академії ВАЛЕРІЙ ПЕКАР

26 серпня

«Коментатори справедливо зауважують, що не всім дано стати воїнами, що більшість за своїми цінностями є «зайцями» (ця метафора народилася зі споглядання одного з учасників концерту на Софіївський площі, який щойно став зіркою соцмереж). Отже, кажуть, не треба протиставляти зайців та воїнів, кожен живе своїм життям і робить свою справу. Попсовий корпоратив напевно сподобався більше ніж половині населення, і це добре, бо привчає людей до свята Незалежності, а владі дає рейтинг.

Я з цим усім згоден. Пострадянський український народ ще не доріс до швейцарського, ізраїльського чи естонського у своєму ставленні до армії та оборони країни. Зайців завжди буде більше.

Але є два «але».

По-перше, як я постійно повторюю, будь-яке свято є символом цінностей. День незалежності став де-факто символом боротьби з російською агресією — отже, днем шани героям, ветеранам, волонтерам. День незалежності був символом української співучості та танцюристості до 2014 року. Я не кажу, що треба робити вибір і щось одне відкинути — але щось має бути у пріоритеті. Не можна ставити дві події на один час, підкреслюючи цим моральний релятивізм у стилі #какаяразница. Концерт у другій половині дня підкреслив би, що важливіше, а що другорядне.

По-друге, дуже важливо, де і з ким знаходиться Верховний головнокомандувач. Він може бути із зайцями 364 дні на рік (у високосний рік навіть 365 днів), бо їх більше, вони дають рейтинг і голоси на виборах. Але один день на рік він має бути з воїнами.

Так само і зайці можуть робити що завгодно, але раз на рік мусять вклонитися тим, завдяки кому вони мають право вільно співати на площі та розмахувати жовто-блакитними прапорцями.

Український народ ніколи не був монолітним, він завжди складався із козаків та гречкосіїв-свинопасів, не кажучи вже про інші, менші соціальні групи. Але всі ці соціальні групи влилися у політичну націю, а її живить відчуття спільності. Коли воно втрачається — це кінець. «Нація — це щоденний плебісцит», казав Ернест Ренан.

Нам довго пояснювали з Кремля, що український народ розділений географічно. Але вибори 2019 та День незалежності 2020 показали, що це не так. Не географічно, а ціннісно. І цим ми не відрізняємося від інших націй, ми абсолютно нормальні.

Тільки треба тримати почуття спільності, а для цього визнавати цінності один одного і чітко артикулювати цінності та символіку наших свят. День незалежності в першу чергу належить тим, хто цю незалежність відстоює.

Об’єднання необхідне, але його передумовою завжди є визнання цінностей один одного».

ПРО ЩО ДИСКУТУЄМО

Отже, насправді cпір не про власне концерт чи взагалі формат святкування. Дискусія про цінності, які пропагуються під час публічних заходів на державні свята і кожного дня — в наших медіа.

Президент та його команда хотіли на День незалежності занурити нас в атмосферу непафосного родинного свята, коли звичайні люди співають про «шльопки», а не «лента за лентою», в атмосферу пляжної дискотеки провінційного курорту, де всі будуть весело підспівувати хітам минулих років та танцювати до нестями, забувши про проблеми.

Передбачалося, що цей настрій «на позитив», на «теплу лампову радість», без політики, поганих новин чи важких тем для роздумів, має об’єднати Україну. Всі українці мали під це попуррі із Софіївської площі взятися за руки і з усмішками на вустах встати в уявний спільний хоровод, об’єднавшись навколо «простих людських радощів», вони ж цінності «маленького українця». Так вже сталося, що серед найважливіших для обивателів речей, які треба зробити на День незалежності, немає потреби віддати шану воїнам, згадати загиблих героїв чи заспівати пісні, що нагадують про славетний шлях України до незалежності, але є бажання як слід повеселитися.

Частина співгромадян не захотіла приєднатися до цього руху позитивістів. Чому? Було б занадто просто звинуватити їх в політиканстві, намаганні «розкачати човен» чи «розколоти країну». Проблема в тому, що вони НАСПРАВДІ  відчувають дисонанс, коли на головному святі країни немає ознак саме цього свята — гордості за здобуття незалежності, пам’яті про героїв, загиблих в боротьбі за цю країну та картини того, якою буде наша майбутня спільна Україна. Бо старі екс-зірки — це не про майбутнє. Це про перемогу на виборах, про рейтинг політичних сил та політиків, про розваги врешті решт, але не про проект країни завтрашнього дня.

Можна, звичайно відмахнутися від тих, хто не радіє з веселого та задорного президентського концерту, бо їх меншість. Втім, саме ці люди, як правило, і є найбільш активними громадянами своєї країни.

Для суміщення двох «картин світу», для зшивання країни, об’єднання «двох Україн» весь рік засоби масової інформації країни мають розповідати т.зв. еліті про реалії життя простого народу, щоб вони більше не морщили носик, почувши якийсь невимогливі «веселі пісеньки», а «маленьким українцям» доведеться постійно нагадувати, що бути громадянином іноді важко і невесело, що треба боротися за свою країну, за її справжню незалежність, і що деякі так і роблять прямо зараз, на Сході. Тоді, можливо, і концерт на 30-річчя країни буде більш про героїв і менше «про зайців».