Війна за довіру
Свобода слова в регіонах — тема, з одного боку, спільна і, скажімо, для Івано-Франківська, і для Чернігова через соціально-економічні умови і проблеми корумпованості всього нашого пострадянського суспільства. Але, з другого боку, в кожному регіоні ця проблематика нашаровується і на суто місцеві особливості, про які варто поговорити у кожному окремому випадку. Пропонуємо розпочати таку дискусію з матеріалу з Маріуполя, в якому керівниця проєкту 0629.com.ua Ганна Романенко оголяє досить-таки загрозливу ситуацію в регіоні.
«Маріупольці так і не зрозуміли нічого про цю війну.» — сумно сказав в ефірі Прямого каналу відомий журналіст Микола Вересень, поспілкувавшись із депутатом Верховної Ради Сергієм Магерою, обраним у Маріуполі.
Депутат вів мову про жадання миру, компроміси і про те, що «за це проголосували люди». А ведучі засмучувалися, ну як же так. І війну ці люди бачили, і кров, і бандитів денеерівських — а все туди ж, не розуміють елементарних речей про те, хто розв’язав цю війну і хто її може зупинити.
Але проблема в тому, що в Маріуполі практично не залишилося тих, хто міг би ці речі пояснювати.
До початку 90-х в місті медіасфера розвивалася на протиборстві олігархів. Кожен великий бізнесмен мав своє ЗМІ (одне чи кілька), і в цьому протиборстві, хоя як дивно, крізь друковану картинку газет і стрункий відеоряд міських новин на ТБ-каналах проступали риси об’єктивної реальності.
Усе змінилося 2011-го, коли Рінат Ахметов примудрився викупити у Володимира Бойка Маріупольський меткомбинат імені Ілліча. До того ж прихопив він його разом із газетами, телебаченням, сайтом. Так із трьох точок впливу (Ахметов, Бойко, Савчук — власник машинобудівного концерну «Азовмаш») залишилися лише дві.
А через рік вмирає президент концерну «Азовмаш» Олександр Савчук. Завод без нього поступово згортає свою роботу. І в Маріуполі не залишається фактично нікого, хто б міг скласти конкуренцію Ахметову в його монопольному впливові на мізки людей.
Ось і вся історія. Надто типова для сходу України. У результаті якої регіон виявився 2014 року фактично без людей, здатних професійно робити свою справу, — надавати людям об’єктивну інформацію про те, що відбувається навколо.
Так ми й зустріли Майдан, а потім початок російської агресії на сході України — із гучним корпоративним галасом, який працював виключно на збереження впливу олігарха в регіоні. Чи варто тепер дивуватися, що люди «нічого не зрозуміли».
Нікому пояснювати. Усі так захопилися в професійному медіасередовищі, доводячи одне одному, що ЗМІ не мають бути знаряддям пропаганди, що забули, що ЗМІ також не мають бути і знаряддям піару. І сьогодні відсутність некорпоративних ЗМІ на сході, можливо, навіть серйозніша проблема, ніж сама війна.
Чому? По-перше, тому що більшість корпоративних ЗМІ взяли безпосередню участь у розпалюванні війни на Донбасі і ненависті до тих, хто повстав проти влади Януковича. Перш ніж увійти в Україну танками, Росія окуповувала спочатку людські голови. І робила вона це не лише через свої передавачі, але й через українські.
Як відповіла, наприклад, корпоративна — і взагалі єдина в Маріуполі — газета Ріната Ахметова «Приазовский робочий» за поширення брехливої інформації про те, як українська армія розстрілює мирних маріупольців 9 травня? Правильна відповідь — ніяк.
По-друге, деякі із ЗМІ на сході і зараз не несуть в собі Україну і перебувають у жорсткій опозиції не до уряду, ні. В опозиції до України. І така ситуація позбавляє Україну щонайменших шансів перемогти у війні за уми й серця своїх громадян.
Якщо підрахувати умовну потужність «передавача російської пропаганди», який надсилає свої меседжі українському глядачеві через власні ретранслятори, то єдиною можливістю перебити цей сигнал може стати абсолютно консолідована позиція ВСІХ українських ЗМІ з усіх питань щодо державного суверенітету. У нас такої єдності немає, на жаль.
У нас спостерігається інша історія, коли з ресурсу, що обстоює демократичні принципи розвитку держави і європейський вектор розвитку, роблять «бандерівців і брехунів». До того ж роблять це не вороги з-за поребрика, а колеги в рідному місті. Наприклад, у 2015—2016 роках не лише в соціальних мережах, а і на каналах Ахметова було розгорнуто кампанію з дискредитації сайту 0629.com.ua. «Фашисти, бандерівці, підкупні. Найбрехливіше ЗМІ в місті» — всі ці кліше закидалися в суспільство свідомо й планомірно. На телеканалі МТВ дозволили собі влаштувати публічний осуд сайту. Посадили за стіл редакторів трьох корпоративних ахметовських ЗМІ, аби вони «проаналізували» огидну діяльність журналістів 0629, яких і «журналістами назвати не можна, тому що сайти в Україні не є засобами масової інформації».
Фактично з 2014 року ми працюємо за нових реалій, де на журналістів чинить тиск не лише інформаційна війна з боку РФ, а й інформаційна кампанія антидовіри, розв’язана тими, хто хоче зберегти монополію на інформацію.
Наш маріупольський сайт 0629.com.ua було створено 2006 року як навчальну платформу для групи айтішників, які створили веб-сервер-студію і хотіли заробляти на створенні сайтів. На нашому вони вчилися. Потім до команду прийшли люди, здатні продавати рекламу, а з 2009 року — там з’явилася редакція. Ось так «неспеціально» кільком маріупольцям вдалося реалізувати проект «Медіа як бізнес», який досі мало кому вдається у нас.
І слід зауважити, що ніколи команді сайту ще не працювалося так складно. Тому що, з одного боку, звужується ринок реклами (у монопольній економіці погано розвивається підприємництво — основний постачальник реклами для регіональних сайтів). З другого — доводиться постійно боротися за довіру читацької аудиторії, відбиваючись при цьому від атак російської пропаганди. І в цій боротьбі за довіру ми поки що не можемо похвалитися великими перемогами.
Але ми не задаємося. Ми продовжуємо лупати цю скалу, тому що, хочеться вірити, саме нам призначено цю скалу розбити.
