Від Чорного хребта до чорної комедії

В Києві завершився 49 міжнародний кінофестиваль «Молодість»

Церемонія нагородження відбулась під Аркою дружби народів. Після вручення призів відбулася українська прем’єра документальної картини режисерки Ірини ЦІЛИК «Земля блакитна, ніби апельсин».

Тривалий час саме проведення фестивалю було під питанням. Зрештою, на початку літа стало відомо, що «Молодість» відбудеться, правда, в абсолютно нетиповий для неї час  — з 22 по 30 серпня.

В умовах, коли кінотеатри тривалий час не працювали, коли нових фільмів у прокаті все ще обмаль, коли головний конкурент  — Одеський фестиваль  — пішов у інтернет, цьогорічна «Молодість» отримала шанс стати провідною кіноподією року  — і скористалася ним.

Конкурси проходили в 4 категоріях: повнометражний ігровий дебют, короткометражний фільм, студентський фільм, національний короткий метр. У кожній з категорій присуджується статуетка «Скіфський олень» та грошова премія $ 2000. Гран-прі за найкращий фільм  — «Скіфський олень» та $ 10000. Є також призи ФІПРЕССІ, екуменічного журі і паралельний конкурс фільмів на ЛГБТ-тематику Sunny Bunny («Сонячний зайчик»).

Міжнародний конкурс оцінювало журі, яке склали засновник компанії з виробництва та дистрибуції LOCO FILMS Лоран ДАНІЕЛУ (Франція, голова), україно-голлівудська актриса Іванна САХНО, актриса і кінопродюсер Айсте ДІРЖЮТЕ (Литва), екс-глава Державного агентства України з питань кіно Пилип ІЛЛЄНКО (Україна), режисер Вікторія ТРОФИМЕНКО (Україна).

Найкращим студентським фільмом визнали «На добраніч» (Ентоні НТІ, Бельгія-Гана), а найкращою короткометражкою  — новелу «Бульмастиф» (Анастасія БУКОВСЬКА, Україна).

У Національному конкурсі мав першість «Схрон» (Оксана ВОЙТЕНКО, Україна).

Приз глядацьких симпатій і приз журі міжнародної асоціації кінопреси ФІПРЕСІ дістався «Двом» (Філіппо МЕНЕҐЕТТІ, Франція-Люксембург-Бельгія).

Найкращим повнометражним дебютом журі назвало «Мій ранковий сміх» (Марко ДЖОРДЖЕВИЧ, Сербія).

Нарешті, Гран-прі розділили між фільмами, знятими в різних частинах Америки жінками-режисерами: «Особливими прикметами» (Фернандо ВАЛАДЕС, Мексика-Іспанія) і «Твоїм ходом» (Міріам ВЕРРО, Канада).

Далі ми розкажемо про головних призерів та про українське кіно на фестивалі.

СВІТ

Виходячи на сцену, члени журі наголошували, що вибір перед ними стояв важкий, оскільки рівень більшості конкурсних картин був високий. І це не фігура мови: останнє десятиліття команда «Молодості» веде ретельний відбір у свої програми, в тому числі на великих зарубіжних кінофорумах, що і дозволяє формувати сильний повнометражний конкурс. Більшість робіт у ньому склали камерні, сімейні драми. Центральні мотиви історій  — конфлікт між батьками і дітьми («Мій ранковий сміх», «Двоє», «Цілком нормальна сім’я» (Данія), «Смерть кіна і мого батька» (Ізраїль), «Копач» (Греція) «Смак фо» (Польща)), протистояння традиційного й сучасного укладів («Смак фо», «Копач», «Твій хід»), труднощі дорослішання («Твій хід», «Цілком нормальна сім’я», «Охос-Неґрос» (Іспанія)). З манерою висловлювання дебютанти не експериментували. Винятки підтверджують правило: в «Смерті кіна і мого батька» Дані РОЗЕНБЕРГ змішує основну історію і сюжет кінозйомок так, що одне не можна відрізнити від другого, і це радше шкодить оповіді, а литовський режисер-антрополог Мантас КВЕДАРАВІЧЮС у «Парфеноні» руйнує фабулу заради створення візуального потоку свідомості головного героя і в результаті отримує розрізнену послідовність більш-менш яскравих епізодів  — але не фільм як такий.

Як видається, в картинах-призерах стилістика і зміст були збалансовані належним чином.

«Двоє»

Італієць Філіппо Менеґетті (1980 р. н.) починав як документаліст, а в ігровому дебюті йому супроводжувала рідкісна удача: здобути в акторський склад легендарну Барбару СУКОВУ. Знімалася у Райнера Вернера Фасбіндера, Маргарети фон Тротт, Фолькера Шльондорфа, Ларса фон Трієра, Девіда Кроненберга, увінчана нагородами Канн і Венеції, і зараз, у свої 70, вона перебуває у відмінній акторській формі. У «Двох» Барбара грає Ніну  — немолоду лесбійку, що приховує зв’язок з більш рішучою й наполегливою Мадлен (Мартін ШЕВАЛЬЄ) від власних дітей. Вони мріють нарешті «вийти з шафи», зробити камінг-аут, переїхати в Рим, але для Ніни все непросто, тим паче що в найнесподіваніший момент її розбиває інсульт. З цього моменту фільм стає майстер-класом Сукової: настільки виразно грати повністю паралізовану жінку, а потім виконувати поступовий вихід з паралічу укупі з любовними поривами може тільки вона. Власне, ця осмислена й тонка присутність на екрані і тримає на плаву всю картину, в інших моментах близьку до мелодрами.

«Мій ранковий сміх»

Головний герой «Мого ранкового сміху» Деян  — дивовижне створіння, яке в свої тридцять повністю залежне від не в міру турботливої мами і не має ані дівчини, ані нормальної роботи (підміняє час від часу вчителя історії в школі). Мати намагається знайти досить оригінальні шляхи до розвитку сина: консультація у суворого мужика-астролога, що дає поради Деяну про правильну мастурбацію  — це справжній фільм у фільмі. Апогею весь цей невидимий світові сміх досягає в фіналі  — настільки вигадливо зняту й зіграну сцену сексу важко навіть пригадати.

Загальний ефект підсилює перебільшено серйозна гра. Ніхто не сміється ні вранці, ні в інший час доби. Непроникні обличчя, з якими актори й акторки роблять те що роблять — мабуть, єдино вірна інтонація на цьому параді тихого абсурду. Фільм Джорджевича  — черговий доказ того, що сербам як спадкоємцям югославської кіношколи, незважаючи на всі потрясіння, вдалося зберегти найкращі риси цієї традиції  — в першу чергу вміння робити комедії, просочені першокласним чорним гумором.

«Особливі прикмети»

«Особливі прикмети» присвячені одній з найстрашніших тем сьогоднішнього життя в Мексиці  — вбивствам і зникненням людей, які вирушають у США на нелегальну роботу. Героїня, 48-річна Магдалена (Мерседес ЕРНАНДЕС), яка виглядає на всі 60, відправляється на пошуки свого сина, що зник по дорозі до кордону. Проїжджаючи безлюдні міста й пустельні краєвиди, вона знайомиться з Мігелем  — юнаком, якого нещодавно депортували зі США. Далі відправляються разом: Магдалена шукає сина, а Мігель прагне знову побачити свою матір на території, де давно зникла навіть ілюзія правопорядку. Реальна влада належить бандам, що грабують і вбиває всіх приїжджих. Сильна сторона фільму  — ефектні натурні зйомки (Клаудіа БЕСЕРРІЛЬ), і тим нестерпніші події, що розгортаються на цих вражаючих підмостках. Мігель урешті-решт гине, а Магдалена все ж зустрічає сина  — але краще б вона залишалася в невіданні, оскільки він тепер  — один з убивць. Історія проста й трагічна, без зайвих відтінків і двозначностей  — що особливо цінно в епоху постправди.

«Твій хід»

«Твій хід», знятий на північному краю континенту, також сповнений зачаровуючих картин природи (оператор  — Ніколас КАННІЧОНІ), втім, конфлікт тут інакшого штибу: між традиційним укладом і західною модернізацією. Сюжет будується навколо відносин двох подруг у громаді індіанців-інну  — аборигенів Квебека. Вони живуть у резервації, при цьому в Мікуан є любляча сім’я, а Шанісс зв’язалася зі схильним до насильства Грегом. Ще в дитинстві дівчата пообіцяли одна одній триматися разом незважаючи ні на що. Однак на порозі повноліття їхня дружба опиняється під загрозою: Мікуан закохується в білого хлопця й хоче виїхати з резервації, щоб розвивати свій талант письменниці.

Весь фільм  — це зізнання Міріам Верро в любові до інну, до їхньої культури, звичаїв. Мікуан закінчує коледж і стає голосом свого народу. Насправді західний і традиційний типи цивілізації цілком можуть співіснувати і збагачувати один одного  — такий головний підсумок «Твого ходу».

УКРАЇНА

Особливо тішить, що національний кінематограф був  представлений на «Молодості» широко й різноманітно, зокрема, у всіх трьох міжнародних конкурсах: у студентському  — «Дім, милий дім» (Анна МОРОЗОВА), «Ми більше ніколи не заблукаємо разом» (Євген КОШИН, Україна-Туреччина), в короткометражному  — «Бульмастиф», в повнометражному  — «Парфенон» (Мантас КВЕДАРАВІЧЮС, Литва-Україна-Франція). У Національному  конкурсі самих лише короткометражок  — 24. На окрему увагу заслуговували «Украі?нські прем’єри»  — 8 повнометражних робіт, знятих протягом останніх 2 років.

Переможниця Національноого конкурсу, новела про воїнів УПА «Схрон» цікава тим, що пафос, притаманний історичному кіну, в ній урівноважений непростим етичним вибором, перед яким опинилися як командир повстанців, так і командувач загону НКВС. Вийшовши отримувати нагороду, режисерка Оксана Войтенко не могла стримати сліз  — фільм знімався, по суті, на волонтерських засадах і коштував групі великих зусиль.

Чи не головним тріумфантом у короткому жанрі виявився «Бульмастиф» Анастасії Буковської  — дочки провідного українського документаліста  Сергія Буковського (який, до речі, у 1987 отримав приз «Молодості» за  фільм «Завтра свято»; в «Бульмастифі» зіграла його мати  — досвідчена акторка Ніна АНТОНОВА)  — окрім перемоги серед професійних коротких метрів, він дістав нагороду екуменічного журі й спеціальний диплом журі Національного конкурсу.

Цей сюжет ґрунтується на реальних подіях. Молодий хлопець, ветеран АТО (у виконанні Євген ЛАМАХА, чия зірка зійшла після головної ролі у військовій драмі «Черкаси») з важкою формою посттравматичного стресового розладу, підбирає на вулиці величезного заблукалого собаку породи бульмастиф. Незважаючи на грізний вид і недобру славу породи як «псів-убивць», Рой виявляється добрим і відданим другом  — справжнім порятунком для змученого героя. Але раптом знаходиться попередній господар собаки  — так само ветеран АТО, який перебуває у ще гіршій ситуації. І тоді хлопець відправляється у притулок для безхатніх тварин, аби врятувати від присипляння іншу покинуту істоту.

Майстерна драматургія і чіткий етичний імператив роблять цю картину незабутньою.

Якщо ж говорити про найпомітніші позаконкурсні події, то одна з них  — довгоочікувана прем’єра українського англомовного трилера Let It Snow.

Ще на початку липня стало відомо, що найбільший у світі американський прокатник Lionsgate через свою компанію Grindstone Entertainment придбав права на цю картину. Головні ролі у фільмі виконали Іванна Сахно («Леся+Рома», «Іван Сила», «Шпигун, який мене кинув», «Тихоокеанський рубіж: Повстання»), Алекс ХАФНЕР («Занурення», «Радник») та Тінатін ДАЛАКІШВІЛІ («Зірка», «Любов з акцентом», «Ебігейл»). Фільм створено у копродукції України, США й Іспанії. Режисер картини  — Станіслав КАПРАЛОВ, продюсер  — Сергій ЛАВРЕНЮК (Solar Media Entertainment), ко-продюсери  — Ян ФІШЕР, Роджер КОРБІ (FishCorb Films) та Станіслав Капралов.

Let It Snow («буквально «Хай сніжить»)  — назва популярної різдвяної пісні. Сюжет фільму розгортається серед зимових гір. Молода сноубордистка (Іванна Сахно) приїздить з нареченим у Грузію, на гірськолижний курорт. Особливо їх приваблює Чорний хребет з крутими засніженими схилами, і вони відправляються туди навіть незважаючи на чутки, що там регулярно зникають чи гинуть туристи. Чутки виявляються правдою: на пару влаштовує справжня полювання безликий, безжальний і винахідливий у цій безжальності водій на чорному снігоході. 

Трилер  — жанр дуже непростий, тим паче для кінематографій, які тільки-но спинаються на ноги. Тим не менш, Капралову вдалося, наскільки це можливо, наблизитися до професійного еталону. Let It Snow захопливий, напружений, місцями лякаючий. Сахно розкривається як майстерна драматична актриса. Окремо хочеться відзначити  роботу оператора Євгена УСАНОВА  — його зйомки гір і того, що в цих горах відбувається, мають істинно голівудський розмах і видовищність.

У позаконкурсній програмі «Українські прем’єри» вистачало видовищних і цікавих робіт, але окремо хочеться розповісти про 3 неігрових фільми.

Два з них мають цілком красномовні назви: «Поі?зд «Киі?в  — Віи?на»» (Корніи? ГРИЦЮК) і «Хлопець віи?ни» (Сипрієн КЛЕМАН-ДЕЛЬМАС, Ігор КОСЕНКО, Німеччина-Чехія-Украі?на). А втім, в обох випадках показана не війна, а наближення до неї.

Грицюк, чиє ім’я стало відомим після стилізованої під документалістику антиутопії «2020. Безлюдна країна» (2018), сам родом з Донецька. У потяг «Київ-Костянтинівка», власне й відомий як «Київ-війна», він сідає, аби зробити зріз суспільства, так чи інак прив’язаного до війни  — спілкується з провідниками й пасажирами. Хтось за Зеленського, хтось проти; є «ватники», є й патріоти України. Багато людей, травмованих війною, а є ті, хто її не помічає, цілком комфортно замкнувшись у власній «мильній бульбашці». Грицюку вдалося зібрати вражаючі історії, змалювати гарні портрети, але, здається, місцями він  не знає, як дати раду з настільки рясним і розмаїтим матеріалом, який таки не склався у цілісну оповідь.

«Хлопець війни» — робота набагато більш камерна.  Сипрієн Клемон-Дельмас та Ігор Косенко познайомилися в кіношколі ESCAC в Іспанії та вже мають досвід співпраці. Сипрієн  — фотограф і кінематографіст з Парижа. Займається соціальними проєктами, серед яких  — кіномайстерня для ув’язнених. Режисер Ігор Косенко народився в 1983 в Україні. Навчався в Американському інституті кіномистецтва, працює кінооператором в Лос-Анджелесі.

Герой  — вісімнадцятирічний Артем, етнічний росіянин, одержимий зброєю та військовою справою, з родини військових. Його батько загинув у Афганістані, брат служить у ФСБ, сам Артем вирішує піти в добровольчий батальйон захищати Україну. Весь фільм бачимо його підготовку, його бігання з автоматом, навчальні стрільби з пістолета під наставництвом діда — ветерана іншої війни, Другої світової. А також  — його стосунки з матір’ю, представленою стурбованим голосом у телефоні, з дівчиною Машею. Сипрієн та Ігор начебто лише спостерігають, пускають сюжет за плином щоденної рутини, але саме це повсякдення вхоплюють і передають з такою кінематографічною переконливістю, що до останнього моменту сумніваєшся  — це ігровий фільм чи ні. Артем все ніяк не потрапить на передову, навіть у фіналі сидячи на ліжку в казармі і доволі вміло передаючи звуки стрілянини губами. Але війна вибухає вже за кадром  — канонадою та вибухами, на заключних титрах, і це справляє набагато сильніше враження, аніж справжній бій перед нашими очима.

«Зарваниця»  — про мирні території. Співавтори Ярема МАЛАЩУК і Роман ХІМЕЙ в якості відеоартистів здобули спеціальну нагороду PinchukArtCentre в 2018 і головну  — в 2020, Гран-прі в конкурсі «Молоді українські художники» (МУХі) в 2019. Як оператори співпрацювали з голландським дуетом Metahaven («Рідне місто», 2018) і режисером Філіпом СОТНИЧЕНКОМ («Син», 2015; «Технічна перерва», 2017). Їхня наскрізна тема  — натовп, людська спільнота.

В Пінчук-центрі вони перемогли з 16-хвилинним відео «Пряма трансляція», де ансамбль танцівників у радянських військових одностроях у якомусь холодно-офіційному вестибюлі без музики (!) виконував номери зі свого радісного репертуару, дивним чином вписуючись у звичне життя установи. На вид документальна, ця робота насправді була ретельно зрежисована.

У «Зарваниці» Ярема й Роман виходять з діаметрально протилежних обставин: фільмують групу прочан, що вирушають у 7-денні піші мандри: жодної постановки, неігрове роуд-муві, в якому напевне відома тільки кінцева мета.

Зарваниця  — особливо шановане місце грекокатоліцизму. Тут знаходяться знаменита ікона Божої Матері Зарваницької, одна з найбільших подільських святинь УГКЦ  — Зарваницький духовний центр, а також збудований у 2018 «Український Єрусалим»  — зменшена репліка комплексу культових споруд Святої Землі. Щороку туди стікаються тисячі вірних. Малащук і Хімей стежать за прочанами зі знаменитого села Криворівня, виокремлюючи кілька характерів з барвистого натовпу.

У кожного тут своя тиха доблесть, своя краса й своє дивацтво. Режисери й не приховують свого замилування. Один з найзворушливіших моментів  — коли Ярема для вдалого кадру керує надивовижу вродливою юною парою; обидва насамкінець виявляються глухонімими.

Загалом, візуальне поле фільму — з його краєвидами, ритуалами, співаючими процесіями, відвертим кітчем (на кшталт білого лебедя з шин) сягає місцями істинно барокової насиченості. Фінальні титри, цілком логічно, чергуються з зображеннями наївно-лубкових, ще й анімованих на комп’ютері ікон.

У підсумку складається образ, подекуди іронічний, але цілком доброзичливий, такого собі народного християнства, не завжди близького догматам і настановам церкви.

Як на дебют  — цілком професійно. Малащук і Хімей змогли переключитися на принципово інакший жанр без особливих утрат. За цим дуетом варто стежити.

На наступному тижні читайте у нашому виданні інтерв’ю з Іванною Сахно про зйомки Let It Snow та особливості роботи в Голівуді.