МЕНЮ

«Успішність – це твоя інтеграція в «сьогодні»

Єлизавета ВОРОБЙОВА, Літня школа журналістики «Дня»-2019, фото Миколи ТИМЧЕНКА, «День»
19 липня, 2019 - 12:19
Галина БАБІЙ — про боротьбу з ворогом через підтримку якісного «свого»

«День» завжди відстежує діяльність тих людей у різних сферах, хто робить щось неординарне і якісне. З учасниками ЛШЖ «Дня» зустрілася ведуча програм «Сьогодні. Вдень» та «Тільки Пісня» на Першому каналі Українського радіо, програми «РадіоДень», що транслюється одночасно на радіо та Суспільному телебаченні, а також програми «Династії» на «Радіо Промінь», Галина Бабій, яка робить культуру учасником повноцінного національного діалогу. І наша розмова була — про культурну планку.

«ЦЕ УСПІХ УСІХ РАДІЙНИКІВ»

Єлизавета ВОРОБЙОВА, випускниця 9 класу Київської спеціалізованої школи № 118 «Всесвіт»:

— Ви вже два роки ведете прямоефірну програму, яка водночас транслюється по телебаченню та на радіо. У квітні з’явилася інформація, що така програма пошириться на Житомирську, Запорізьку, Кропивницьку, Чернівецьку, Волинську та Херсонську філії Національної суспільної телерадіокомпанії України. Тобто ваш досвід виявився настільки успішним, що його вирішили поширити на регіональних мовниках? Чи можете назвати плюси та мінуси такої експериментальної програми з огляду на ваш досвід?

— Я не замислювалася над тим, як взаємодіють наші програми у Києві із програмами у наших філіях. Я навіть рейтингів багатьох програм не знаю, але точно знаю, що «РадіоДень» має дуже хороші показники. Ми самі не були готові працювати у такому форматі, але згодом виявилося, що ідея була хороша. Зараз багато вже програм транслюється і на радіо, і на телебаченні, але ми були першими. Я не вважаю, що це успіх мій, або мого колеги Романа Коляди, це успіх усіх радіо і радійників. Успіх тих, хто завжди оперують словом, сенсом, а не візуальними елементами. Якщо людина має що сказати, то це сприйметься не тільки через радіо, а й через телеканал.

«ТРЕБА БІЛЬШЕ ЦІКАВИТИСЬ СВОЇМ, ТОДІ ЧУЖИЙ НЕ БУДЕ ПХАТИСЬ»

Олександр ШАРIПОВ, Запорізький національний університет:

— «Культура має бути обов’язковою константою будь-якої нації, будь-якої держави», — сказали ви 2017 року «Дню». Українська культура потерпала від нашестя російської протягом дуже тривалого часу. Як ви відчуваєте, чи є це розуміння у нашої нової влади? Та і в самих українських громадян? Бо ж і зараз багато українців слухають російську музику, до нас приїжджають досі російські музиканти.

— ...Багато російських виконавців свого часу «окупували» сцену Палацу «Україна». Але чи зобов’язана я йти на їхні концерти? Чи якась інша людина зобов’язана віддавати кошти за квиток російському виконавцю? Не зобов’язані! Отже, якоюсь мірою ми відповідальні за те, чи поїдуть вони до нас, чи ні. Чи будуть вони вказувати, що наша культура «лайно», а вони «промінь світла». Чи здатні ми аналізувати, що наші артисти нічим не гірші за них? Що ми для них є джерелом ідей та джерелом фінансів? Навіть якщо ви не знаєте, що існує Українське радіо, як громадянин, ви не повинні слухати російське радіо. Тому що громадянин завжди поцікавиться, що є «своє», а потім задумається над тим, чи «своє» гірше  від «чужого». Все залежить від нас з вами! Допустимо ми російський шоубіз і тих виконавців, що підтримують позицію агресора до нас, — гріш нам ціна. А не допустити таке легко — не купити квиток. Голосувати чи обирати можна гаманцем.

Якщо складова держави — культура, то наша задача — подумати, як ми цю культуру будемо шанувати чи критикувати? Як правило, ми починаємо цінувати, коли втрачаємо. Даємо посмертно почесні звання. Треба більше цікавитися своїм, тоді чужий не буде пхатися. Може, я зараз трохи категорична, але це мій досвід. У моєму житті було три Майдани, я на Хрещатику, 26, працюю, тому... все на моїх очах: барикади, теплий одяг та бруківка... Мені б дуже не хотілось, щоб це все періодично повторювалося.

А цього можна уникнути, критично мислячи, підтримуючи своє. Маленькими кроками, але розвивати свою державу. В тому числі з такою дуже важливою фундаментальною складовою, як культура. Не дивно, що найбільший опір антиукраїнських сил починається тоді, коли ми говоримо про мову як фактор ідентичності, про віру як фактор духовності і про армію як фактор нашої обороноздатності. Культура — це те, на чому всі ці три речі «замішані». Хоча, можливо, це не одразу й видно. Але якби на Українському радіо щодня о шостій ранку не звучав гімн України, якби щодня о дванадцятій ночі не звучало «Ще не вмерла України...», то хто знає, чи 2014 року така маса молодих людей, патріотів вийшла б на Майдан. Ось такий маленький факт!.. Бо ніде більше він не звучав, окрім як на Українському радіо. А гімн — це і патріотизм, і віра, і культура...

«НЕ ПЕРЕСТАЮ ЗАХОПЛЮВАТИСЯ БАГАТЬМА МОЛОДИМИ СУЧАСНИМИ ВИКОНАВЦЯМИ»

Василь СЕМЕНЧЕНКО, Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя:

— «З 1992 року я працювала на «Другому каналі» (сьогодні — радіо «Промінь»). Це була прекрасна молодіжна радіостанція зі стовідсотковим українським продуктом. І ми були найкращі. Але тоді популярна музика не йшла за комерційними інтересами так сильно, як сьогодні, і творче начало у популярній музиці домінувало над масовістю» сказали ви на інтерв’ю із літньою школою журналістики «Дня»-2016. Чи змінилася ситуація з часу цієї розмови? І кого ви можете назвати з популярних виконавців, у кого все-таки творче начало домінує? 

— Я не перестаю захоплюватися багатьма молодими сучасними виконавцями. 1992 року був такий культурний вибух, утворилася УР-2. Це «Промінь», якому, уявіть собі, 50 років! І зараз він робить такі ж кроки, що й 1992-го: він повністю оновився, туди прийшов новий менеджмент, прийшло багато нових музикантів в ефір, які ініціюють нові програми.

Мені дуже подобається ONUKA. Я коментувала Євробачення-2016, ми прослухали всіх виконавців. Звісно, португалець покорив мене з першої ноти, він же й виграв. Але потім вийшла в фіналі ONUKA. І всі просто «погасли». Вона зробила феноменальний номер, у якому було все: діджейський сет, сучасні звуки, оркестр народних інструментів, чиста українська автентика, лазерне шоу. Вона вміє робити так, щоб підкреслити свою унікальність.

Також Олександр Пономарьов багато років  є улюбленцем публіки, має величезні гастрольні тури. Дуже поважаю Марію Бурмаку, Катю Чілі.

Із зовсім молодих мені подобається Лауд. Я знаю цього хлопчика з чотирьох років. Він вчився у мого чоловіка по класу «Класичної гітари» в музичній школі імені Ігоря Шамо. Зараз він працює в дещо іншій манері, ніж починав. Можливо, під впливом його нового продюсера. Мені він подобається, можливо, тому, що я завжди в музиці шукаю зерно,  закладене в звуці, формі, мелодії, і менше звертаю увагу на зовнішню сторону.

Все має право на існування, але беремо ми це до «своєї колекції» чи ні — це інша справа.

Ольга ВАЛЬКЕВИЧ, Національний університет «Києво-Могилянська академія»:

— Декілька років тому на українській сцені з’явилася YUKO, цього року вибухнув KHAYAT, і ми бачимо тенденцію до поєднання українських народних мотивів з елементами техно, хаусу. Як ви ставитеся до цього?

— 1989 рік, концепція фестивалю «Червона Рута», саме це було закладено в ній: поєднання найсучасніших технологій з українською автентикою. Над авторами тоді всі сміялися. З ними сперечалися. Потім ця ідея пройшла випробування часом, і зараз дуже багато виконавців працюють у такому ключі. Однак, не знаючи бекграунду питання, багатьом здається, що це нова тенденція. Як і «нові обличчя» в українській політиці. Всі просто забули. Або й не знали.

О. В.: — Як на мене, це показник того, що українська аудиторія доросла до сприйняття такої музики.

— Правильно, це наша фішка, ми цим можемо завоювати світ, бо це цікаво. А от копіювати когось, чиїсь досягнення — не дуже.

Ми весь час говоримо про популярну музику, а класика вас не цікавить?

— Цікавить! (усі хором)

— У серпні вже втретє відбудеться чудовий фестиваль у Львові «LvivMozart», раджу поїхати, особливо тим, кого цікавить Моцарт. Це прекрасна ініціатива, оскільки один із синів Моцарта, Франц Ксавер, працював на Львівщині. Також у Львові відбувається чудовий оперний фестиваль, прекрасним є KharkivMusicFest, чудові фестивалі в Одесі. У Києві у вересні почнеться Kyiv Music Fest, один із найстаріших вітчизняних фестивалів сучасної музики, де ви можете стати свідками прем’єр творів сучасних композиторів.

«ФАНТАСТИЧНІ ЛЮДИ»

О. В.: — Під час зустрічі з минулорічною Літньою школою журналістики «Дня» ви поділилися, що, як для музикознавця за освітою, журналістки, котра займалася здебільшого культурними темами, для вас став викликом перехід в універсальну журналістику. Скажіть, будь ласка, чи є у вас зараз якісь улюблені теми не зі сфери культури?

— Мабуть, це все-таки соціальні теми. За ці роки, коли в Україні з’явилося багато вимушених переселенців з Донбасу та Криму, через свої програми я познайомилася і подружилася з різними людьми, абсолютно укоріненими українцями, навіть якщо вони не дуже добре розмовляють українською. Це люди, які змогли не зламатися і не залишилися жити в обставинах, що руйнують їхні життєві принципи та переконання. У мене є приятелька, журналістка, яка переїхала сюди з Тореза. Вона працювала в місцевій газеті, дуже проукраїнськи налаштована. Коли редакцію спалили сепаратисти, приїхала сюди зі старенькою мамою, була без роботи, без житла... Навіть якось у моєму ефірі казала: «Я готова просто йти мити підлогу», — хоча вона дуже кваліфікована журналістка. Не пам’ятаю вже, чи змогла я їй тоді чимось зарадити, але жінка все витримала, почала писати статті, невеличкі есе до різних видань. Зараз вона працює на постійній основі в одній відомій газеті, записує великі інтерв’ю з серйозними людьми. За пару років вивчила українську мову, почала заглиблюватися в історію українського націоналізму й державотворення! Фантастична жінка! Є й ще такі люди, які стали для мене абсолютно рідними. Я завжди цікавлюся: чи вже мають житло, роботу, школу для дітей... Зокрема, я спілкувалася у своїй програмі і з луганчанином Валентином Торбою, автором чудових фільмів і публікацій. Дуже добре, що «День» його прихистив.

Ця тема «невідпускання», «невіддавання» українських людей на поталу агресору для мене одночасно дуже важка й дуже важлива. Це стосується і кримських татар. Коли 2014-го я зробила проєкт «Омріяний край» за книгою Лілі Хайд про повернення кримських татар у 90-х  на півострів із Казахстану та Узбекистану, то познайомилась з фантастичними людьми! 2014-го вони знову втратили батьківщину, і я дуже хочу, щоб вони повернули і зберегли її! Бо іншої землі в них просто немає!

«Я НЕ ПОВИННА НІ ПЕРЕД КИМ ЗВІТУВАТИ, ЧОГО Я В ЖИТТІ ДОСЯГЛА»

Аліса ПОЛІЩУК, Київський національний університет імені Тараса Шевченка:

— Який ваш «рецепт» — як залишатися успішною ведучою в час кліпової свідомості, сприйняття візуального контенту або розважального радіо?

— У моєму житті слово «успішна» також з’явилося нещодавно. Я ніколи про це не думала, мені завжди було просто цікаво працювати. Ні перед ким не звітувала, скільки перемог у житті я отримала і скільки досягнень можу записати на свій рахунок. Я і зараз про це не думаю. Вважаю себе таким «шахтарем», який щоденно виходить на роботу, звечора подивившись, що цікавого з’явилося в афіші чи в новинах... Не уявляю свого життя без театрів, виставок, філармонії, спілкування з художниками, «Книжкового Арсеналу»... Я просто живу і працюю, і я щаслива, коли цю працю хтось помічає або каже: «Це було класно, воно допомогло, воно згодилося!». Моя успішність, як я її для себе визначаю, це: вранці встати, побігти на стадіон, зробити зарядку, прийняти холодний душ, прийти вчасно на роботу, нікого не підвести, все проанонсувати, відповісти на всі листи, зателефонувати обом стареньким мамам. Не створювати нікому в житті проблем. Не брехати. Робити контент, який когось зацікавить. Я не знаю, чи я роблю це ідеально. Але у фонді Радіо є стільки всього мною зробленого, що я тішуся!

Тобто успішність, як на мене, — це моя інтеграція в сьогоднішній день, гармонійна, як пазл у його строкату картину: ти комусь потрібна, тобі потрібні люди, які щодня поруч, ви разом можете щось добре зробити. 

«ОДНИМ ІЗ НАЙБІЛЬШ ВДАЛИХ ПРОЄКТІВ ВВАЖАЮ «МИСТЕЦЬКІ ІСТОРІЇ»

А. П.: — Які саме серед своїх проєктів ви можете виділити? Коли готувалася до зустрічі, я прочитала про вашу програму «Мистецтво бути жінкою», вона здалася мені дуже цікавою.

— До речі, завдяки цій програмі я познайомилася колись з Ларисою Івшиною, і відтоді ми підтримуємо приятельські зв’язки. У цій програмі я спілкувалася з дуже багатьма жінками, які уже тоді, у 90-х, багато чого досягали. Це були і політики, і спортсменки, артистки. Я взагалі вважаю, що вимоги гендерної рівності значною мірою є штучними. Бо жінка, якщо вона особистість, в усі часи мала і права, і кар’єру робила, і освіту здобувала. І чоловіки були тюхтії, і жінки були неуспішні. Все залежить від особистості. Як людина себе у суспільстві відчуває, і що вона робить. Є люди конфліктні, які через це нічого не можуть досягти, а є люди спокійні, які тихо роблять свою справу і все у них виходить.

Одним із найбільш успішних своїх проєктів я вважаю 4-річний проєкт «Мистецькі історії», який ми здійснювали у Будинку звукозапису Українського радіо. Українське радіо як Суспільний мовник має симфонічний оркестр, хорову капелу, оркестр народних інструментів і великий дитячий хор. Ці колективи впродовж чотирьох років готували тематичні концерти у Будинку звукозапису, я писала сценарії і їх вела. Усе це транслювалося на радіо і знімалося для  телебачення.

Зараз я веду цікавий проєкт «Я — віртуоз». Наш симфонічний оркестр узяв на себе місію — робити концерти з дітьми, які досягли значних успіхів на міжнародній арені, є лауреатами престижних конкурсів. Ми зробили уже 4 таких концерти. Ця робота приносить мені величезне задоволення, це — творчість. Приємно, що це робить саме Суспільний мовник.

В. С.: — Чи були у вас цього року якісь особисті відкриття у сфері музики та мистецтва загалом? Виступи чи події, які вас найбільше вразили. Що ви можете порадити нам обов’язково побачити чи послухати?

— По-перше, я уже вдруге з’їздила на KharkivMusicFest. Зараз я наговорю компліментів організаторам цього фестивалю, тому що минулого року я побачила у Харкові розкішний органний зал. Там найкращий орган в Україні. Це дає Харкову можливість приймати виконавців з усього світу. Цього року, після тривалої реконструкції, вони відкрили свою філармонію — прекрасну залу з чудовою акустикою. Там є всі складові  для повноцінної концертної діяльності. Харків’яни — молодці!

Також прекрасні були прем’єри у Театрі опери та балету для дітей та юнацтва на Подолі. Восени його очолив новий генеральний директор Петро Качанов. І вони зробили стільки прекрасних постановок. Одна з них — це опера Доніцетті «Viva la Mamma», де  головну жіночу партію виконують співаки-баси.

Що ще? Євробачення було цікавим завдяки своїм скандалам!... Я не прихильниця епатажного мистецтва, це їхні проблеми чи не проблеми...

«ФЕСТИВАЛІ ПОТРІБНІ»

О. Ш.: — В Україні за останній час проводиться дуже багато фестивалів: і Leopolis Jazz Fest, і Аtlas Weekend.  Як ви до них ставитеся? Чи є куди нам зростати, наприклад, якщо порівняти Аtlas Weekend з відомими європейськими фестивалями?

— Про Leopolis Jazz Fest можу сказати, що це справді визначне явище для України. Бо туди приїжджають виконавці, про яких можна тільки мріяти й бачити їхні фото на обкладинках авторитетних видань, або на їхніх компакт-дисках. Наприклад, Вінтон Марсаліс був на Leopolis кілька років тому — це геніальний трубач, який грає прекрасно і барокову музику, і джаз. У мене давно були його диски. І тут — Марсаліс у Львові! Та ще й провів майстерклас для студентів у Львівській консерваторії! І це лише одна маленька фестивальна історія, яка мене вразила колись...

Кожен фестиваль, як на мене, завжди має позитивний вплив на суспільство. Бо він демонструє феномен творчості! А люди, споглядаючи цю творчість, завжди опиняються в особливій, піднесеній атмосфері, про яку вони довго пам’ятатимуть. Фестивалі потрібні. Це — свято, це дуже важлива річ.