МЕНЮ

Точність

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
12 червня, 2020 - 12:32
Нові тексти Сергія Жадана — різкий поворот у його творчості, який може здивувати багатьох

Вихід двох нових книжок Жадана у видавництві Meridian Czernowitz — подія не лише з огляду на ім’я автора чи на карантинне затишшя; річ у тім, що для самого Сергія ці видання переламні. Перелам — це зміна напрямку руху; те нове, яке відгукується особливо різко.

1) Насамперед через жанр. «Хлібне перемир’я» — перша опублікована п’єса Жадана. Окупована територія, літо 2014, чотири дії, двоповерховий будинок («втратив звучання, наче скрипка, перемерзла на холоді»), вісім персонажів. До Толіка приїздить брат Антон, бо померла мама. Міст розбито, але невідомо як на порозі з’являється тьотя Шура з двома жіночками: покійницю треба обмити й поховати по-людськи. Слідом за ними — фермер Коля з дружиною Машею. Та поштар Рінат, у якого пошта згоріла. Лани теж горять, хоч нині й хлібне перемир’я. Вогонь може дійти до будинку. Всі ці люди мають різні переконання й були по різні боки. Але це не так важливо, бо треба знайти спільну мову. Бо влада знову помінялася. Бо «народного мера» Жору, який насправді Саша і який обіцяв допомогти з похороном, вбито. Бо в Толіка схована снайперська гвинтівка. Бо тьотя Шура, може, здавала односельців  у комендатуру, а може, ні. Бо в Колі граната в кишені й Маша народжує. Бо в кожного своє горе і свій перелік образ. Коли все зруйновано чи ось-ось зруйнується, коли звичний світ тріщить по швах — що лишається в цих перем’ятих і перемолотих безжальним часом людей, крім одне одних? Значить, їм потрібне перемир’я — між собою. Хлібне чи будь-яке інше.

Дуже точна по діалогах і по характерах, ця робота б’є в нерв часу. Антураж війни й окупації не заважає ставити вічні, надто ж вічно українські питання.

2) «Список кораблів» (Meridian Czernowitz) — це прозовий епілог і 60 віршів, написаних протягом останніх двох років, і це ще більший виклик Жадана як самому собі, так і тим, хто вже звик до певного тону його поезії.

Це — цілковито інакша оптика. Це пейзажна лірика, яка раніше була в Сергія радше на маргіналіях. Це птахи, дерева, пагорби, дощі, сніги, зміни сезонів.

Небо схоже лише на себе.

І каміння схоже лише на себе.

А ось дерева схожі на іноземні мови.

Така ж чітка таємнича структура.

Так само багато прикметників.

* * *

Сумнівна радість бути деревом,

сумнівна честь — рівно тримати спину,

відчуваючи під собою смертельний холод вітчизни.

* * *

І теплих сосен набраний курсив.

І вересня різке різноголосся.

* * *

Найскладніше, звісно,

говорити з

деревами:

ніби ні в чому й не винен,

а ось стоїш серед сосен,

відводиш очі.

Обступають тебе прискіпливо,

слухають,

стримуються.

Наче громада, в якої вночі

обікрали церкву.

Це кришталево прозорі образи в гранично насиченому смисловому просторі.

Йдеться передусім про самотність.

Про пісню ліфта

в горлі під’їзду,

яка будить зі сну,

виводячи ноти прощання

о четвертій ранку.

Це поєднання напруженості й простоти нагадує метафоричні ряди уродженця Чернівців, великого європейського поета Пауля Целяна, чию збірку «Світлотиск» у перекладі Жадана видано в тому-таки Meridian Czernowitz у 2014.

Мова — це дихання,

Наповнене сенсом.

Мова — примарний шанс

Переконати бодай когось

Не стрибати з мосту в Сену (спосіб самогубства Целяна в 1970 — Д.Д.).

Стала тема останніх років — війна — не забута, але вигострена до виразності, яка ранить майже фізично:

Хмари повільно пливуть

у східному напрямку.

Тягнуться, тягнуться

болючі сліди

жіночих підборів

від залізничної станції

до військового цвинтаря.

Та все ж головна тривога тут — мова. Її народження, її влада, її кордони. «Що відбувається з мовою, доки нею ніхто не говорить?» Межі мови — межі поезії. Жадан заодно ставить під питання і своє ремесло.

Співають мертві поети,

що потрапили до шкільної програми,

ніби шпаки до клітки.

* * *

Поезія починається там,

де закінчується твій словниковий запас.

Мова тримається голосу,

як цивілізація тримається річок.

* * *

Яким словом ти назвеш

намивання золотого піску співчуття

в річищах мови,

це клопітке щогодинне насичення ґрунту вагою?

Яким словом назвати

розчинення дощу в опівнічному морі?

Що це за звук? Так звучать легені, коли вони дихають:

Десь по контуру тиші, потойбіч відлуння /.../

Грізна вода вже здіймається серед ночі.

укріплюється мова,

як берегова лінія.

З огляду на це безупинне, непритлумлене випитування, ба більше, випробування себе, «Список кораблів» — можливо, найтрагічніше з усього, що написав Жадан.

Найтрагічніше й найточніше.

Бо:

Справжня поезія завжди

тримається на точності.

«ВІЙНА ПОМІНЯЛА МОЄ ПИСЬМО»

Я надіслав Сергієві лише малу частину запитань, які хотів би йому поставити. Відповіді отримав емейлом — вийшла розмова в цілком карантинно-ізоляційному дусі.

— Твої твори неодноразово ставили на сцені, зокрема в харківському театрі-студії «Арабески», але ти сам як автор не звертався до такої форми, як п’єса. Чому раптом?

— Я з театром 20 років працюю. Насправді ми колись із Юрою Одиноким зробили п’єсу за мотивами моєї книжки «Гімн демократичної молоді», він її тоді в театрі Франка поставив. Ну й по молодості кілька п’єс написав (щоправда, не друкував, десь вони загубились). І з німецьким варіантом постановки «Депеш Мод» працював саме як із п’єсою. Тому це, звісно, не новий для мене жанр. А чому зараз вирішив написати саме п’єсу? Знаєш, я від початку війни думаю, як про неї писати. За великим рахунком вона, війна, поміняла моє письмо — і вірші, і прозу («Інтернат», як на мене, зовсім не подібний на мої попередні прозові книжки), ну і ось «Хлібне перемир’я» — теж спроба піймати одну з інтонацій, якими можна про це все говорити.

— Драма — це жанр доволі функціональний, з певними вимогами до сюжету, побудови діалогів, до простору й часу дії. Мало того, конкретно ця п’єса — ще й про війну і про розбрат, який пройшов у багатьох містечках і родинах на сході. Тож що було для тебе найскладнішим під час написання «Хлібного перемир’я»?

— Найскладніше — передати мову. Зберігши при цьому пізнаваність, але не звалившись у буквальність. Мені загалом здається, що мова героїв (спрощено кажучи — діалоги) — це та лінія, якою проходить переконливість-непереконливість української літератури останніх ста років. Звісно, це пояснюється специфікою мовного поля. Багато письменників саме на цьому ламаються  — на здатності передати голоси співвітчизників, які не говорять мовою своєї літератури.

— Чи є вже в «Хлібного перемир’я» конкретні сценічні перспективи? Були розмови з певними театрами, режисерами?

— Так — Стас Жирков ставить її в Києві, в Театрі на лівому березі Дніпра. Прем’єру заплановано на вересень.

— У оформленні видання використані світлини з твого архіву. Можна трохи розповісти про ці фотографії?

— Це шкільні фото мого покійного тата. Я ніколи такого не робив, а тут вирішив, що фотовідбитки, можливо, найбільш точно й універсально свідчать про час.  На суперобкладинці — футбольна команда, в якій я грав.

— Ще один твій театральний експеримент — лібрето до опери «Василь Вишиваний — король України», прем’єра якої в Харкові, на жаль, була відкладена через карантин. Це теж для тебе явно нове: мало того що опера, ще й історичний матеріал. Чи сильним був спротив цього матеріалу? На чому ти будував лібрето?

— Ні, спротиву не було, працювалося легко. Матеріал сам собою провокував на епічність та метафоричність. Історія — це ж, за великим рахунком, поезія, розчинена в часі. Про Вишиваного писати цікаво. Специфіка написання лібрето для опери, звісно, є — ти ж пишеш із урахуванням того, що твої слова співатимуться. Але загалом це була цікава й приємна робота. Мені хотілося показати оце протистояння людини й часу, особистості й складних обставин. Вийшов такий собі текст про надію та опір, про пам’ять і віру.

— А яке твоє бачення власне самого Вишиваного? В чому його драма і його безсмертя?

— Вишиваний цікавий мені ось цим вибором своєї українськості. Це ж, як мені видається, виклик, який і до сьогодні багато чого визначає — прийняття своєї ідентичності, відшукування її, пригадування. В цьому випадку австрійський ерцгерцог, який обрав вишиванку — більш ніж актуальний персонаж для наших обставин. Останні шість років нашої історії — це якраз сотні тисяч окремих приватних випадків, коли громадяни країни цю країну для себе відкривали й обирали. Цікаво співставляти ці досвіди, цікаво говорити про них у історичній перспективі, цікаво відчувати нашу історію як щось живе та актуальне.

— До речі, в тебе як рядового глядача є (чи були) якісь театральні уподобання? Певні режисери, спектаклі, театри (крім «Арабесок», звісно)?

— Я не надто театральна людина.

— Є ще якісь сценарні чи драматургічні плани?

— Зараз пишу наступну п’єсу. Звернулися друзі-актори (дуже добрі актори), попросили написати для них текст. Ось потрошку пишу.

— Оскільки в мене на столі одразу два твоїх свіжих видання, не утримаюся від запитань і по «Списку кораблів». Мені здається, що тут з’явилися нові для тебе мотиви й образи. Зокрема — багато про співи, голоси, птахів, багато пейзажної лірики. З чим це пов’язано?

— Мені здається, це загалом найкраще, що я написав. Принаймні перша частина «Кораблів». Хоча, певен, ніхто з цим не погодиться. На мою думку, це справді інші інтонації, та й текст формується по-іншому. Справа навіть не в птахах чи співах — справа в організації текстового простору, в зовсім іншій механіці метафори. З чим це пов’язано? З тим, що міняється повітря довкола нас.

— Список кораблів — це, звісно, образ з давньою історією. Він зустрічається в Гомера, в Мандельштама. Про що він у тебе?

— Про перераховування того, чого вже немає. І того, що лишилось. Себто про уважність і вдячність.

— У мене в бібліотеці стоїть «Світлотиск» — твої переклади Целяна. Мені здалося, що в «Списку...» є не те що подібність, але певні інтонації, співзвучні целянівським. 

— Можливо. Інтонації ще не «пізнього» Целяна мені близькі. Коли текст ще організований на папері, але вже розпорошений у просторі. Мені це видається ідеальною формулою існування поетичного тексту. Хоча я перекладав саме пізнього Целяна — схожого на розбомблене місто.

— Чим взагалі тебе вразив Целян?

— Біблійною трагічністю. Й легковажністю агностика.

— До речі, про Біблію. Один з віршів у «Списку кораблів» починається питанням: «Чому я постійно говорю про церкву?» Можу від себе додати: не тільки про церкву, а й про релігію, про певні ситуації і образи з Біблії. При тому ти людина нерелігійна. Тож чому?

— Біблія — це концентрована поезія, це школа метафори. Про релігійність тут не йдеться.

— Насамкінець питання більш політичне. Герої та героїні «Хлібного перемир’я» і люблять, і ненавидять одне одного, і покинути одне одного не можуть. Вони, по суті, одне на одного приречені. Як і вся Україна — приречена сама на себе. Може, в цьому і є наша надія?

— Щонайменше — це даність, з якою нам далі жити. Ключовими тут є слова «далі жити».

P.S.

...поете країни, яка беззахисно завмирає,

відчувши зиму,

говори про надію,

про страх і безвихідь розкажуть ті,

хто тебе не читає.

ДОВІДКА «Дня»

Сергій Жадан — український поет, прозаїк, перекладач, громадський активіст, фронтмен рок-гуртів «Жадан і Собаки» та «Лінія Маннергейма».

Народився 23 серпня 1974 в українськомовній родині в Старобільську (Ворошиловградська область). Згодом, задля подальшого навчання, переїхав до Харкова. В 1992 виступив співорганізатором харківського неофутуристського літературного угруповання «Червона Фіра». В 1996 закінчив Харківський національний педагогічний університет імені Г.С.Сковороди, факультет українсько-німецької філології. У 1996 — 1999 рр. навчався в аспірантурі того самого університету. Захистив дисертацію, присвячену українському футуризму: «Філософсько-естетичні погляди Михайля Семенка». З 2000 — викладач кафедри української та світової літератури університету.  З 2004 — незалежний письменник.

Автор романів «Депеш Мод», «Ворошиловград», «Месопотамія», «Інтернат», поетичних збірок «Цитатник», «Ефіопія», «Життя Марії», «Тамплієри», «Марадона», «Вогнепальні й ножові», «Антена», «Список кораблів» та ін.

Літературні твори Сергія Жадана одержали численні національні та міжнародні нагороди, перекладені більш ніж двадцятьма мовами, що зробило автора одним із найвідоміших сучасних українських письменників. Сергій є також активним організатором літературного життя України та учасником мультимедійних мистецьких проєктів. 2017-го заснував «Благодійний фонд Сергія Жадана». Живе й працює в Харкові.