Стомлені політикою й «Усмішкою долі»

Наталя ЛІГАЧОВА, «День»

Деякий рух на вітчизняному ТБ усе-таки помітний. Що, втім, не дивно: адже не одні лише творчі й політичні амбіції формують обличчя телебачення — а й саме життя, певна річ, у тому випадку, коли до нього хтось прислухається. Тож ціла низка телеканалів на цьому телетижні — тонус якого визначили урочистості до Дня Перемоги, київські збори директорів ЄБРР і відкриття першої сесії нового парламенту — цілком грамотно вибудовували концепцію свого спілкування з глядачем.

Практично всі програми, так чи інакше пов’язані з темою армії, телевізійники відчутно навантажили соціальним тлом, уникнувши завдяки цьому пустопорожньої риторики. Запам’ятався сюжет у програмі «Люди» (ICTV) — про долю головного інженера Генштабу ППО Росії Володимира Ішутка, на якого, за відмову брати участь у незаконному продажу літаків у приватні колекції Заходу, було зведено наклеп, і тепер він змушений у «підпіллі» — черкаському селі — розводити кроликів (!). Генерал-майор Ішутко чекає від нашого Президента рішення про українське громадянство для себе й можливості працювати за фахом. А ветерани, змушені продавати свої бойові нагороди («7 днів», УТ-1), уже, мабуть, не сподіваються ні на кого. Закони країни-зони жорстокі: коли не віддаси сам («адже наші ордени — це наше життя», — каже одна героїня сюжету), то візьмуть силоміць — як в обікрадених повного кавалера ордена Слави Василя Орішечка та двічі Героя Радянського Союзу Олександра Молодчія.

У «Новій армії» (Тоніс) — як для специфічної програми на замовлення — був цілком аналітичний і реалістичний репортаж про проблеми морських прикордонних сил. Борються вони з браконьєрами, котрі завдають країні мільйонних збитків, при повній відсутності належного фінансування, пального, сучасної техніки і тощо.

Своєю людяністю та якоюсь особливою простодушністю, що лише їй часом під силу передати Істинне в душі народу — буквально приголомшив сюжет у «Телеманії» («1+1»). Автор «Глухоманії» Валентина Руденко побувала в селі Пилиповичі на Полтавщині, де на початку війни загинув її дід. Поховала його — фактично на своєму городі, там, де впав, убитий кулею — Санька Шпурик, про що в 43-му й повідомила родину загиблого «народною поштою»: від села до села.

Валентина Руденко приїхала на Полтавщину з телегрупою в День поминання, й ми побачили, наскільки й досі святою залишається та війна й полеглі на ній солдати для наших людей. Паски й поминальні страви приносять вони не тільки на могили своїх близьких, а й «чужих» для них воїнів, а розповідали про події давніх років журналістці вже навіть не очевидці (що також уже померли), а їхні сусіди, діти... Пам’ять — жива, доки є кому її зберігати.

У результаті наші телеканали створили цілком відповідний фон для продемонстрованого УТН (УТ–1) 9 травня виходу Президента в народ, з його красномовним мовчанням у розмові (!) з ветеранами, розірваному фактично лише фразою-втечею: «Не будемо ветеранів забувати, слово даю».

До того ж, попри всю ідеологічну офіціозність передачі «7 днів», не можна не відзначити: репортерам із УТ-1 стало вельми у пригоді загартування ще радянської школи журналістики, беззастережною вимогою якої була демонстрація реакції «низів» (нехай часом і «зліпленої», не виходячи з парткабінетів), на дії «верхів». На відміну від багатьох «просунутих» своїх колег, саме автори «7 днів» не лінуються виїжджати чимдалі від Банківської і Грушевського (маючи, певна річ, на те й бензин, і кошти), вносячи цим у передачу нерв і пульсацію реального життя, вміло і, судячи з усього, концептуально зближуючи її з високою, чистою політикою.

Звісно, при цьому пан Долганов не виходить за рамки дозволеного, які часом окреслюють не лише наявність, а й відсутність деяких тем у його передачі. Приміром, не було в останніх «7 днях» такої загалом улюбленої УТ-1 теми Чорнобиля — ні у зв’язку з найгучнішою відставкою тижня генерального директора ЧАЕС Сергія Парашина, ні у зв’язку зі зборами директорів ЄБРР. Це говорить про очевидну незручність цієї теми для партії влади — а, відтак, і про те, що пан Парашин своє слово ще скаже, що він уже й почав робити для початку в «Вікнах» (СТБ). З такою неабиякою впертістю наші правителі власноручно створюють героїв-опозиціонерів, котрі відразу починають формувати свій політичний імідж, що часом здається, ніби влада сама від себе втомилася...

Про стомлених знову-таки від політики цiлком і далі невтомно клопочеться «Студія «1+1». Ольга Лосинська минулого уїк-енду запросила нас у студію прем’єрної авторської програми «Усмішка долі». Студію настільки розкішну, що ведуча просить перших своїх гостей — Данила Яневського й Анну Безулик — не говорити їхньому спільному начальству про те, що вони також хочуть таку (а раптом відберуть?). На що Яневський, на хвильку забувши про відведену йому цього разу роль гравця в піддавки, зауважив: «Розмір студії дорівнює величині таланту...». Пані Лосинська мило «заковтує наживку», «втішивши» Данила й Анну тим, що й у них вона навчається розкутості в прямому ефірі (треба думати, щодо таланту в неї сумнів не виникає).

А загалом усе те, що відбувалось у студії, нагадувало ситуацію, в яку напевне хоч раз потрапляв кожен із нас.

Коли, отримавши престижне запрошення в дуже шанований нами респектабельний дім (у цьому випадку — «Студія «1+1»), ми зненацька потрапляємо на певний час у товариство господині, як би це м’якше сказати — простушки. І змушені підігравати її захопленому лепетанню й дивовижній нісенітниці, яка вихлюпується з безтурботним самозахопленням. Хоча, думаю, в пані Лосинської не обійшлося без певного внутрішнього хвилювання. Та що більше хвилювалася — то сильніше фонтанувала з неї благодурість. І коли, нарешті, нас звільнили із цього «чарівного» полону (йдуть фінальні титри передачі), ми з величезною полегкістю поринаємо у звичне спілкування у звичному, своєму (!) колі — ну хоча б «Імперії кіно», чи інших фірмових страв від тієї ж таки «1+1». Їх ексклюзивний смак особливо приємний, бо допомагає швидше забути щойно пережиті незручність і ніяковість.