МЕНЮ

Сім особливостей сучукрмедіа

Наталя ІЩЕНКО
7 червня, 2019 - 11:58
або Несвяткові роздуми під час професійного свята

День журналіста — 6 червня — в Україні зазвичай супроводжується офіціозними заходами у владних установах, врученням нагород від влади, роздачею подарунків від прес-служб комерційних компаній і традиційними корпоративами. У цей святковий період немає часу замислюватися про щось концептуальне та фундаментальне та взагалі не дуже хочеться порушувати складні та глобальні теми. Але, здається, найкращого часу не знайти. Коли, як не на своє професійне свято, журналісти мають підбивати підсумки та прогнозувати майбутнє, окреслювати проблеми та пропонувати шляхи їх вирішення?

...Указ, згідно з яким в Україні щороку 6 червня працівники засобів масової інформації почали святкувати професійне свято, підписав президент України Леонід Кравчук. Свій підпис під документом він поставив 25 травня 1994 року, за місяць до першого туру президентських виборів (26 червня), які він програв Леонідові Кучмі.

За 25 років багато дійових осіб та виконавців і в політиці, і в журналістиці, залишилися тими самими, як і в середині 1990-х. Але зміст та форма самих процесів — і політичних, і медійних — з того часу багато в чому стали іншими.

Більшість змін у вітчизняній журналістиці є наслідком науково-технічної революції, яка сталася в медіа за останню чверть століття та є відображенням глобальних трендів. Але частина є суто нашими внутрішніми особливостями.

Українська журналістика-2019 — якщо шукати якесь одне головне слово для її опису — є насамперед інфотейментом, частиною індустрії розваг.

Найбільш популярні та найбільш впливові медіа — телебачення та інтернет-ЗМІ — давно працюють у форматі «таблоїдів». Це означає вибір найбільш сенсаційних — а не більш важливих для суспільства тем для висвітлення, яскраву емоційну подачу матеріалів, відмову від розповіді про теми, які здаються «складними» для сприйняття та засвоєння пересічними глядачами. Найбільш рейтингові медіа не хочуть ризикувати своєю популярністю й розповідати глядачам та читачам про щось важливе та актуальне, якщо це «щось» не вдається — без зайвих зусиль — подати в форматі сенсації або скандалу.

Друга, тісно пов’язана з першою характеристика вітчизняного медіапростору — втрата авдиторії, маргіналізація «серйозних» засобів масової інформації, які не бояться «годувати» громадян суспільно корисною, але нудною інформацією та аналітикою без зайвих «фішечок».

Яскравий приклад — Суспільне телебачення України. Рейтинг цього ЗМІ, яке робить ставку на спокійне інформування та просвіту, а не на розваги — просто мікроскопічний. Вкрай незначними є й тиражі видань, які дозволяють собі друкувати розлогі статті, орієнтовані на так звану думаючу авдиторію. І проблема тут не в тому, що подібні медіа втрачають увагу «маленького українця». Проблема в тім, що нова українська еліта, люди, які ухвалюють рішення та впливають на життя держави та суспільства, не дивляться і не читають «книжок без картинок» — серйозні матеріали без «таблоїдної упаковки» та не слухають нудні розумні розмови.

Третя вада «укрсучмедіа» — втрата довіри людей. Авдиторія вірить політикам-популістам, вірить фейковим експертам, вірить «жовтим» блогерам, але відмовляється вірити журналістам.

Ось вам яскраві дані: 49% мешканців України довіряють вітчизняним ЗМІ, але 43% (!) — не довіряють. (Загальнонаціональне дослідження проведене соціологічною службою Центру Разумкова з 7 по 14 лютого 2019 року в усіх регіонах України за винятком Криму та окупованих територій Донецької та Луганської областей. Опитано 2016 респондентів віком від 18 років. Теоретична похибка вибірки не перевищує 2,3%).

Здається, саме високий рівень недовіри — одна з важливих причин того, що українці не готові користуватися платним контентом — вони просто не вірять його виробникам. І якщо безоплатно люди готові дивитися та читати сюжети та матеріали, щоб потім їх критикувати та обурюватися «ви все брешете», то платити за таку можливість вони не готові. Це і є головною причиною того, що в нас існує особливість українських ЗМІ №4 — залежність засобів масової інформації від дотацій.

Це можуть бути фінансові вливання від власника ЗМІ, іноді це гранти міжнародних інституцій. Але в будь-якому разі бізнес-модель функціонування медіа в Україні «не прижилася», і повноцінного медіаринку в нас так і немає.

Наступна, п’ята особливість української журналістики — її яскраво виражений прагматизм. Це лише на перший погляд здається, що ця риса дещо дисонує з попередньою. Насправді особливість № 4 стосується медіа як системи та інституцій, тоді як ця, № 5 — журналістів, як «гвинтиків».

Журналісти України — 2019 у більшості своїй — це люди прагматичні та реалістичні, вони не люблять розмови про цінності та місію (якщо за це, звісно, не видають гранти) та не сприймають свою діяльність як служіння суспільству — лише як звичайну роботу.

Цю особливість дуже люблять критикувати учасники медійних форумів. Мовляв, журналістика — це особлива професія, журналісти мають виконувати свою надзвичайну місію, нести людям «розумне, добре, вічне». Теоретично, можливо, в цих претензіях і є сенс. Але на практиці дуже мало хто обирає злидні та маргінес замість статків та шансів стати зіркою. Інше питання, чому корисна та необхідна для суспільства діяльність не користується попитом і не підтримується гривнею, але це вже проблеми не стільки журналістики, як країни в цілому.

Інша, дуже проблемна, шоста особливість вітчизняної журналістики — непотрібність, зайвість журналістів на думку політичного класу. Найбільш яскраво це продемонстрували обидва кандидати в президенти, які вийшли до другого туру виборчих перегонів 2019.

Ми пам’ятаємо, як Петро Порошенко під час свого президентства сформував цілий пул «придворних» блогерів і спілкувався найчастіше саме з ними, а не з журналістами провідних та найвпливовіших ЗМІ, або як рідко він проводив прес-конференції. Але й новий глава держави, Володимир Зеленський, теж замість спілкування з вітчизняними медіа під час виборчої кампанії вважав за краще контактувати напряму з виборцями в соціальних мережах.

Можна було б констатувати, що шоста вада української журналістики — це всього лише результат наявності третьої, тобто втрати довіри. Але насправді це ще й наслідки зростання популярності соціальних мереж, які самі по собі знижують значення медіа як посередників, як постачальників новин та сенсів пересічним громадянам. І це стовідсотково світова тенденція, лідером, трендсетером якої є Сполучені Штати з президентом Дональдом Трампом, із президентським «Твітером» та з його постійною критикою традиційних ЗМІ.

І, нарешті, сьома характеристика журналістики України 2019 року, на 28-му році незалежності та шостому році війни з Росією, — це відсутність проукраїнської громадянської позиції як основи діяльності вітчизняних медіа. Іншими словами — українські журналісти в більшості перестали бути патріотами.

Вікіпедія дає таке визначення патріотизму: громадянське почуття, змістом якого є любов до Батьківщини й готовність пожертвувати своїми інтересами заради неї, відданість своєму народові, гордість за надбання національної культури, особливе емоційне переживання своєї приналежності до країни та свого громадянства, мови, історії, традицій, готовність діяти в інтересах вітчизни та постати на її захист у разі необхідності. Здавалося б, це необхідні настрої для населення будь-якої держави, тим паче, під час війни. Але ні. Поняття патріотизму в медіасередовищі України перетворилося за останні п’ять років на жупел, чорну мітку та взагалі на антонім поняттю «професійна журналістика».

Медійним мейнстримом є вважати особливість № 7 свідченням розвитку вітчизняних медіа, доказом відповідності наших ЗМІ світовим стандартам та фактом, що підтверджує професійність українських журналістів. Маргінальною позицією, з погляду медіаспільноти України, навпаки, є алармістські заяви про загрозу втрати держави в умовах засилля медіа, які не працюють і категорично не хочуть працювати заради її захисту та збереження. Але, з огляду на ваду № 5 — щодо прагматизму вітчизняних журналістів — ситуація з нестачею патріотизму в українських медіа виглядає десь у іншому світлі. Якщо казати відверто та без евфемізмів, то слід визнати очевидну та болючу для багатьох правду — власники та користувачі медіа просто не готові платити за патріотизм. Очевидно, що це — стовідсотково суспільно-політична, а не економічна, і не, тим паче, суто медійна проблема.

Журналістика, крім того, що розповідає жителям країни про події в країні та світі, є водночас й частиною тих самих локальних та глобальних явищ. Але ось у чому «фішка». Журналістика, яка сама є продуктом та результатом політичних віянь, рівня розвитку економіки та вектору суспільних настроїв, сама ж усі ці чинники визначає та формує. Виходить такий собі уроборос, «той, що пожирає свій хвіст». Ти створюєш обставини, що створюють тебе, а ти потім створюєш обставини, що створюють тебе, і так знов і знов...

Якщо врешті-решт резюмувати всі висловлені (та не висловлені) думки про стан української журналістики, то висновки будуть такими:

журналістика України

• орієнтована на прагматичний та матеріалістичний підхід до професії;

• відмовляється від «зайвого» патріотизму;

• намагається подобатися людям;

• але велика кількість людей ставиться до неї з недовірою.

Не зовсім оптимістично, але є й хороша новина — журналістика в Україні все ще є! А раз є явище, залишається й шанс на позитивний розвиток та зміни. Врешті-решт той страшний уроборос завжди вважався символом нескінченного відродження.