МЕНЮ

Що не так із нашими медіа

Наталя ІЩЕНКО
21 грудня, 2018 - 12:34
І як це можна виправити

Прес-конференція Петра Порошенка мала стати тріумфальною (на думку Адміністрації Президента) або провальною (на думку опонентів). Вона, за великим рахунком, стала рядовою подією, без проривних заяв та скандальних викриттів. Це не робить її менш важливою, але з інших причин — під час цього заходу в концентрованому вигляді можна було побачити як тренди, що визначають нинішні вітчизняні практики комунікації влади із медіа, так і основні проблеми української журналістики.

«ПАФОС, ПАФОС»

Вже давно прес-конференції голови держави, як, у принципі і багатьох інших наших можновладців, перетворилися в декоративні, ритуальні дійства. Спікери на таких заходах не хочуть спілкуватися, не хочуть отримувати зворотній зв’язок і тим більше не налаштовані на участь у дискусії. Вони хочуть використати можливість публічного виступу для оголошення заяв. Навіть якщо це відповіді на питання, все одно ми будемо мати відрепетирувану промову, а не живу, інформативну репліку.

Остання зустріч голови держави була якось зовсім... залакірованою. «Пафос, пафос», — такими словами оглядач «Детектор медіа» Борис Бахтєєв охарактеризував намагання парадними промовами замінити робоче спілкування, яким воно мало бути на прес-конференції.

Риторика промови і відповідей загалом нагадала старі недобрі радянські партійні з’їзди — мінімум корисної інформації, максимум декларацій та агітації. «Замість ділового тону, який у даному разі був би більш доречним. Мабуть, це є однією з найбільших комунікаційних помилок Порошенка: він позиціонує себе як демократичного державного менеджера, але в комунікації нерідко поводиться, мов типовий пострадянський «батько нації». І виникає дисонанс», — констатував автор «Детектор медіа».

Окрім того, такого типу комунікація не є ефективною, тому що викликає недовіру. Залишається лише дивуватися, що такий формат чомусь на сьогодні є затребуваним.

ТИША У ВІДПОВІДЬ

Втім, дисонанс пафосного настрою президента та скептицизму ЗМІ змушують нас поглянути на стосунки влади із журналістами ще під одним кутом.

Справа в тому, що після Об’єднавчого собору українських православних церков Порошенко та його команда були впевнені, що це — однозначна перемога. Тому і організували прес-конференцію терміново та в неділю, тому і рівень пафосу був незвично високим. Але далеко не всі журналісти сприйняли створення Православної церкви України як прорив та успіх, далеко не всі вважають, що в цьому процесі провідна роль належить президенту, і далеко не всі взагалі дотримуються думки, що зосередженість на релігійної тематиці є позитивом для європейської країни в XXI столітті. Окрема тема, чому саме такі настрої мають місці в журналістському середовищі. Але можна, напевно, казати про те, що в основі цього скептицизму лежить нерозуміння політичного (не релігійного, не культурного, а саме політичного) значення цієї події (не всі читали відповідні книги з бібліотеки «Дня» і загалом те, що багато років писав на цю тему «День).

На жаль, адептам створення єдиної Православної церкви України та отримання Томосу не вдалося пояснити значення тектонічних здвигів, що відбуваються, агностикам та атеїстам, яких серед журналістів більшість.

Цей розрив в трактуванні та оцінки насправді епохальної для держави (для держави, не тільки для церкви) події і спричинив взаємонерозуміння і здивування поведінкою іншого, які ми спостерігали і на прес-конференції, і після неї. Навіть тиша після слів президента «Слава Україні» (були лише дуже тихі окремі відгуки «Героям Слава») — це, насправді, не концептуальний демарш, а ілюстрація різного ставлення до поточного моменту. Президент прийшов на святкову зустріч після перемоги, журналісти — на звичайний, рядовий робочий захід, Президент святкує та радіє в очікуванні Томосу, журналісти зосереджені на приводах для суму та обурення — корупція, Медведчук, Семочко, Гандзюк...

НЕ ПАРТНЕРИ, А ОПОНЕНТИ

Інша особливість комунікації голови держави із представниками ЗМІ — це те, що для президента та його команди значна частина журналістської спільноти — критично налаштована щодо влади — сприймається не є як партнер (із розбудови держави), а як опонент, завдання якого просто нападати та «мочити». Відповідно, такі журналісти вважаються такими, що апріорі не можуть бути правими, тому їхні аргументи треба обов’язково спростувати, а не взяти до уваги, а їх самих або переспорити (перевербувати), або просто проігнорувати.

Одночасно складається враження, що деяка частина журналістської спільноти вже сама звикла до ролі опонентів, якщо не непримиренних противників нинішнього глави держави.

«Після цієї прес-конференції Президента Порошенка залишається сподіватись, що наступний президент України буде сміливішим у спілкуванні з журналістами. А для того, щоб подивитись погану виставу, в неділю журналісти прямуватимуть в театр, а не на прес-конференцію голови держави», — написав за підсумками прес-конференції журналіст програми «Схеми» — проекту «Радіо Свобода» — та UA:Перший — Михайло Ткач, якому на прес-конференції не надали слова.

Чи є такі відносини між медіа та владою конструктивними для держави? Скоріше ні, ніж так. Завзята «боротьба із режимом Порошенка» не може бути заміною спокійному інформуванню та ретельному аналізу. Все це так само вірно і для іншого «полюсу», так званих «порохоботів».

Перетворення журналістів на громадських активістів, а іноді навіть на політичних діячів, на жаль, не сприяє зміцненню та розвитку незалежної журналістики, тому що формує враження тотальної необ’єктивності, заангажованості та упередженості і створює атмосферу боротьби всіх проти всіх.

ПРО НЕПОТРІБНІСТЬ ЗМІ

Багато в чому саме через цю атмосферу журналісти не сприймаються як транслятори суспільної думки, як голос народу. Їх вважають учасниками політичного процесу із своєю власною мотивацією (яка, як підозрюють, була нав’язана їм власниками ЗМІ або замовниками). В результаті позиція журналістської спільноти не є для влади важливою, такою, яку треба враховувати.

Поки що, звичайно, до позиції а-ля Ердоган про те, що позиція медіа не має цікавити владу, — не дійшло, але деякі ознаки руху в цьому напрямі вже є. (Нагадаємо, що кілька місяців тому президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган заявив зокрема таке: «Я бачив, що ці гігантські країни регулюються засобами масової інформації, а не їхніми лідерами. Тому що кожного разу, коли я говорив з ними, вони казали: «Наші ЗМІ кажуть це, наші ЗМІ пишуть це». І я сказав їм: «Просто забудьте про ЗМІ, скажіть мені, що говорять ваші люди»).

Саме через це, напевно, комунікаційна команда Адміністрації Президента робить ставку на блогерів — вони просто вважають їх в більшій мірі представниками народу, ніж журналістів.

Загалом, сприйняття журналістів не як посередників, а як гравців, і лежить в основі відсутності бажання отримати зворотній зв’язок, про який йшлося вище. Влада, в нашому випадку президент, підозрює, що журналісти ставлять свої запитання, щоб вплинути на електорат, як це роблять політики, а не для того, щоб просто його проінформувати, як це мають робити представники ЗМІ.

Втім журналісти багато роблять для того, щоб така думка не тільки виникала, але і зміцнювалася.

ГОНГАДЗЕ, ШЕРЕМЕТ, ГАНЗЮК...

Вже два роки поспіль хтось з журналістів обов’язково одягає на прес-конференцію Порошенка футболку із написом, що нагадує про нерозкриті вбивства. В минулому році таким чином нагадали про Павла Шеремета, в цьому — про Катерину Гандзюк. Напевно, цю позицію можна було б лише вітати. Але, як показує практика, подібні акції не наближають розкриття злочину та, головне, не гарантують покарання всіх винних. Додатково до подібних маніфестацій треба було б бути більш наполегливими в своїй повсякденній журналістській роботі, і лише тоді є шанс не допустити безкарності.

Хрестоматійним є приклад вбивства Гії Гонгадзе, до якого медіаспільнота одного дня раптом втратила інтерес. Довгі роки системно і постійно про цю справу нагадував лише «День». Іноді навіть на чергове судове засідання приходив лише представник нашої газети.

В цієї забудькуватості, байдужості журналістського середовища криється причина того, що влада наразі переконана: галас навколо резонансних справ з часом припиниться. Журналісти втомляться, можливо, їх просто змусять «втомитися» власники та інвестори ЗМІ, а суспільство просто забуде. Саме це створює атмосферу, в якої виникають думки про можливість безкарності.

Нинішня безпорадність слідства у справах Шеремета та Гандзюк є прямим наслідком відношення суспільства до злочину 18-річної давнини, який можновладцям та власникам олігархічних медіа вдалося «виштовхнути» з мейнстриму, прибрати із переліку важливих та актуальних тем, зробити «не в тренді», маргіналізувати. Але для розуміння цього факту треба знати контекст, вміти аналізувати та робити висновки... Всього цього в сучасній українській журналістиці дуже бракує.

В МАЙБУТНЄ — ТІЛЬКИ ЧЕРЕЗ МИНУЛЕ

У нашому медіаполі вже не перший рік панує таблоїдний стиль журналістики. Нам з ранку до вечора на емоційно підвищених тонах повідомляють про те, що відбувається тут і зараз, без спокійного та якісного аналізу, без синтезу історичного контексту та без прогнозу на майбутнє.

Прийнято кивати головою на засилля олігархічних медіа. Втім, справа не в тільки в «фейковості» вітчизняного медіаринку, де «правлять бал» збиткові фінансово, але корисні як інструмент впливу на електорат проекти. Справа в тому, що у влади нині взагалі немає, а у громадян вже практично немає запиту на якісні та професійні ЗМІ. Ані верхи, ані низи, здається, просто вже не розуміють, навіщо їм потрібні справжні медіа та справжні журналісти. Але найбільш сумно, що навіть журналістське середовище вже почало забувати, як це — працювати в ЗМІ і не бути «рекламним агентом», який «продає» людям «смажені теми», Sex, Drugs, and Rock ‘n’ Roll, або не бути борцем «з режимом» чи, навпаки, апологетом влади.

Парадоксально, але активний та інтенсивний медіарух, який опікується розвитком незалежної журналістики, вільними ЗМІ та свободою слова, не зміг виправити цю викривлену, невірно функціонуючу систему.

Насправді страшно, що в Україні за 28 років не знайшлося потужних сил та кіл, які б розуміли, яку роль має виконувати система засобів масової інформації, які були б зацікавлені в розвитку незалежних та якісних ЗМІ, знали б, як це правильно та ефективно зробити та які б, врешті-решт, зробили б це.

Чи шанс зробити це в майбутньому? Так, але треба, напевно, спочатку, проаналізувати, коли саме почалася деформація, і що треба зробити, щоб все виправити. Повернутися десь на 20 років в минуле, в другу половину 1990-х, і почати все з початку. Інакше ніяк.