МЕНЮ

Россолінський-Лібе та Ко на арені соцмереж

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
6 березня, 2020 - 13:28
Чому сьогодні сталінські байки про «українських фашистів-націоналістів» знову набувають популярності на Заході

Якщо класична формула повторення перейденого в історії стверджує, що таке повторення відбувається двічі: спочатку — у вигляді трагедії, потім — у вигляді фарсу, то в українському варіанті фарс, виявляється, може повторюватися майже нескінченно. Не тому, що українці невигойно нетямущі, а тому, що ними ретельно опікується забагато зацікавлених осіб як зі Сходу, так, між іншим, і з Заходу, які найбільше переймаються тим, щоб не справдилося Шевченкове: «В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля».

От і зараз: мені здавалося, що після численних публікацій про повну наукову нікчемність і банальну безграмотність прочитаної в Києві 1 березня 2012 року публічної лекції німецького аспіранта польського походження Ґжеґожа Россолінського-Лібе, в якій останній доводив, що буцімто український націоналізм — то є фашизм, а головним фашистом і нацистом був Степан Бандера (автор цих рядків і сам опублікував у «Дні» дві статті: «Скандал навколо лекції німецького аспіранта про Бандеру вийшов за межі України. Лекція Ґжеґожа Россолінського-Лібе засвідчила, що її виголосив не науковець...» та «Вітер наукової свободи й «аргументи» без фактів»), — питання, як то кажуть, закрите. Хоча у Россолінського-Лібе і потім траплялися на Заході послідовники, які так само перекручували факти й демонстрували очевидне невігластво (їм присвячена опублікована 12 травня 2016 року моя стаття «Західний «ліволіберальний неосталінізм» проти України»). Проте назагал, здавалось би, все сказано, передусім, численними авторами «Дня», серед яких є імениті дослідники, і не лише з України. Аж раптом знову сплив Россолінський-Лібе, причому як науковий гуру всесвітнього масштабу — принаймні, для частини завсідників соцмереж, — і як подразник сумління для іншої частини.

«Германия ставит точку в вопросе о Степане Бандере» — такий заголовок має стаття, де нам переповідають текст наукового (це спеціально підкреслено) німецькомовного опусу Россолінського-Лібе. Переповідають, вочевидь, додаючи до оригінальних нісенітниць ще й додаткові, «бонусні», так би мовити, — в підсумку виходить невігластво навіть не у квадраті, а в кубі.

Переповідати увесь зазначений опус не стану, охочі посміятися легко його знайдуть в інтернеті, коротко спинюся лише на найбільших дурницях.

«...Историка Свободного университета Берлина Гржегоржа Россилински-Либе...» — пише автор статті. Ґжеґож Россолінський-Лібе — так подало його ім’я та прізвище 2012 року посольство Німеччини в Україні. Невже ж того, хто викладав ідеї німецького «науковця», не цікавило, як звуть його кумира?

«Первые ОУНовцы стали частью международной фашисткой (так! — С. Г.) сети сразу после Первой мировой, проходили совместное обучение в фашистских лагерях вместе с венгерскими «Усташами». Ґвалт! ОУН створена 1929 року, через 11 років по закінченні Першої світової; невже це «одразу»? І в чиїх «фашистських таборах»? Якої саме країни? А на додачу зазначу, що усташі — це не угорські, а хорватські бойовики-націоналісти...

«15 июня 1934 года бойцы ОУН убивают в Варшаве министра внутренних дел Польши Бронислава Пираски». Взагалі-то прізвище міністра — Перацький.

«...Один из идеологов ОУН Дмитро Донцов». Насправді Донцов ніколи не був ідеологом ОУН — він був ідеологом чинного (тобто дієвого, практично активного, на відміну від словесного, суто парламентського) націоналізму.

«В 1938 году Владимир Мартынец в брошюре «Еврейский вопрос на Украине» закрепляет в философии ОУН главную антисемитскую идею о том, что евреи — это чужеродная раса. Евреев нужно изолировать от украинцев и всеми силами помешать их участию в общественной жизни Украины, пишет он в программе для ОУН». Не читав цю брошуру, але знаю, що Мартинець у 1934—1940 роках проживав у Франції, навчався в Сорбонні, працював над ідеологією націоналізму не самотужки, а разом з Миколою Сціборським та Миколою Капустянським (дружина останнього була за походженням єврейкою). До Бандери та бандерівців не мав стосунку: після розколу в ОУН був на боці Мельника. А ще він писав: «ОУН ані наслідувала, ані не прийняла чи конкретизувала, ані пропагувала чи хоч би стільки популяризувала ідеологію італійського фашизму».

«В 1940 году оуновцы стали массово идти на службу в карательные батальоны СС «Нахтигаль» и «Роланд». Ці батальйони були армійськими, а не есесівськими, формувалися вони Абвером і мали виконувати не каральні, а розвідувальні й диверсійні функції. А хто очолював Абвер? Антифашист адмірал Канаріс, учасник змов проти Гітлера, рятівник півтисячі євреїв, яким він видав фальшиві документи і забезпечив виїзд із Рейху до Іспанії...

«...Нацистский лозунг «Слава Украине — героям слава!» Агов, невже НСДАП діяла під цим гаслом? Насправді, аж 1919 року в Холодному Ярі, коли ще не існувало НСДАП, з’явилося повстанське вітання «Слава Україні!» — з відповіддю «Україні Слава!», яке вже потім було змінено на дещо модифіковане: «Героям Слава!»

«Немецкий историк пишет, что массовые убийства евреев были невозможны без активной помощи полицаев и активистов ОУН». Поліцаї — то в масі були військовополонені червоноармійці (у тому числі й радянські міліціонери), тобто вихований Сталіним і ВКП(б) людський матеріал. Хоча, звісно, були серед убивць євреїв і деякі активісти ОУН. А в окупованій Білорусі євреїв як «агентів Гестапо» виловлювали й розстрілювали радянські партизани...

«С 1943 году около 5000 полицаев УПА приступили к массовому уничтожению местных поляков». В УПА не було поліцаїв. Усі поліцаї були німецькими, а за походженням — із поляків, росіян, українців і фольксдойчів.

«Этнические чистки Украины от евреев, поляков и русских — это часть политической программы ОУН, которую она частично реализовала на Западной Украине». Саме тому ОУН, мабуть, і висунула гасло: «Свобода народам — Свобода людині!»... А якщо серйозно, то Третій надзвичайний великий збір ОУН у серпні 1943 року остаточно затвердив програмну тезу про «повне право національних меншостей плекати свою власну по формі й змісту національну культуру» та «рівність усіх громадян України незалежно від їхньої національності в державних і громадських правах та обов’язках».

«Радикальный национализм не противоречит фашизму — он является его неотъемлемой частью». А як же тоді бути з певними відламами в Ірландській республіканській армії, які сповідували комуністичну ідеологію? А що робити з баскським радикальним націоналізмом, який також має комуністичний ухил? А як із курдським (на території Туреччини — також комуністичним)? І нарешті, як тоді бути з впливовими радикальними течіями сіонізму в минулому й нині? За Россолінським-Лібе (маємо адекватне відтворення його тез) виходить, що, як і твердила радянська пропаганда, «сіонізм — це фашизм».

Таким чином, «Германия ставит точку в вопросе о Степане Бандере». Невже одна стаття в якомусь виданні уособлює офіційну позицію Німеччини? Так, у цій країні впливові кола симпатизують «правильному» тоталітаризму, тобто радянському, і гнівно засуджують «неправильний», тобто нацистський. Інакше кажучи, якщо ваш прадід вдягнув пов’язку зі свастикою і нищив євреїв як «нижчу расу», то він був злочинцем, а якщо прадід носив шкірянку та кашкет із червоною зіркою і нищив євреїв як «буржуїв» і «троцькістів», то він чинив правильно. Але це німецькі проблеми, які розв’язувати німцям. І це не має прямого відношення до питання про український націоналізм, хоча багато які німецькі дослідники й відтворюють сталінські ідеологеми із цього питання. Мене куди більше вразили наші власні проблеми, а саме: загальний рівень знань і здатність мислити значної частини українських завсідників соціальних мереж, які серйозно сприймають й обговорюють і цей «текст», і подібні тексти, що останнім часом просто-таки заполонили соціальні мережі.

А от що насправді ставить бодай і «проміжну» крапку в питанні про Бандеру й бандерівців, то це спеціальне донесення наркому внутрішніх справ УРСР від 22.02.1943: «В начале 1942-го в г. Виннице и на периферии появились националистические листовки. В листовках сообщалось, что немцы распустили ОУН, а одного из лидеров этой партии Степана Бандеру вызвали в Берлин и там расстреляли. В связи с этим украинское население призывалось к борьбе с немцами и организации подпольной работы. Причем после этого в листовках указывалось, что Германия является вечным врагом украинцев». Зверніть увагу: керівництво підпілля не знало, що сталося з вивезеним у Берлін Бандерою, тому мотивовано припускало найгірше. Це ще раз заперечує заяви про те, що ніби «бандерівська» ОУН співпрацювала з нацистами, бо ж у такому разі їй не треба було б іти у підпілля (а директива СД щодо арештів та розстрілів бандерівців датована осінню 1941 року, і вона ревно виконувалася), і що самому Бандері були забезпечені комфортні умови перебування під арештом (якби так, він дав би про себе знати).

Звісно, націоналісти часів війни не були янголами — але вони не були й дияволами. Як казав автору цих рядків останній головний командир УПА Василь Кук, «нас убивали — ми убивали, і на те не було ради». А от співці «хорошого» російсько-радянського тоталітаризму хотіли б, щоб українці — і в минулому, і нині — жили й умирали за помахом руки володаря «зоресяйного Кремля», тож знову використовують сталінські байки про «українських фашистів-націоналістів».