МЕНЮ

Про родинні цінності

Оксана ВОЙТКО, «День»
10 липня, 2020 - 14:25
Директорка Музею гетьманства Галина Ярова — про останню гетьманівну Олену Отт-Скоропадську

Шляхетна духом, аристократка по крові та щедра любов’ю до України... Саме так пам’ятають Гетьманівну Олену Отт-Скоропадську. Наймолодшій доньці гетьмана Павла Скоропадського доля подарувала сімейне щастя і довголіття. Тому своєю любов’ю вона ділилася щедро: завжди допомагала іншим людям та Україні, продовжуючи місію батька — об’єднувати українців та дбати про рідну землю.

Нагадаємо, що 2018 рік «День» оголошував Роком Павла Скоропадського з нагоди вшанування 100-річчя Української Держави та 145 років від дня народження гетьмана. Крім публікацій істориків у газеті, була ж і книга — «AVE. До 100-ліття Гетьманату Павла Скоропадського».

З моменту проголошення незалежності Олена Павлівна приїжджала до України кілька разів. І серед чималої кількості справ вона завжди знаходила час... для Музею гетьманства, фонди якого регулярно поповнювала величезною кількістю цінних речей своєї родини, а колектив закладу став для неї ще однією сім’єю.

Особливо тепло згадує Олену Отт-Скоропадську директор Музею гетьманства Галина ЯРОВА. А все почалося з одного бажання на двох — розповісти про родину Скоропадських та допомогти українцям пізнати краще самих себе. Продовжилася співпраця ще й міцними дружніми взаєминами.

До слова, 5 липня Олені Павлівні, що пішла з життя 2014 року, виповнився б 101 рік. «День» розпитав у Галини Ярової про роль останньої гетьманівни для підтримки пам’яті батька, її діяльність та про значення Музею гетьманства.

«ОЛЕНА ПАВЛІВНА ЗРОБИЛА НАМ РОЗКІШНИЙ ПОДАРУНОК— ПЕРЕДАЛА СЕРІЮ ПОРТРЕТІВ ГЕТЬМАНІВ»

— З 1991 року Олена Скоропадська щорічно відвідувала Україну й підтримувала пам’ять про свого батька. Зокрема, поповнила фонди Музею гетьманства багатьма подарунками. Чи могли б Ви розповісти детальніше про них?

— Один з перших експонатів, що до нас вона привезла, це була вишита сорочка, яку їй, ще трирічній дівчинці, вишила її мама. І також в нас є сорочка Єлизавети Скоропадської. Доньки, до речі, самі вишивали свої сорочки. Вони є неймовірно красивими, бо це високий рівень полтавської вишивки — білим по білому. Крім того, вона подарувала нам дві плахти та привезла товсті альбоми з видами Києва.

Згодом ми отримали малюнки дівчат родини Скоропадських. Видно, малювала мама, бо вона була художницею, і ще при дворі Миколи ІІ навчалася разом з художницею Ольгою Мордвіновою. Але дочки трішки підсміювалися над мамою, вони вважали її слабенькою мисткинею. Наприклад, Єлизавета сама була скульптором і хорошою художницею, а також була секретарем батька.

Однак Олександра Дурново була сильною в іншому — вона досліджувала родоводи, дружила і з найкращими дослідниками Російської імперії, наприклад, знала Георгія Нарбута. Вона підготувала дослідження родини Дурново і Скоропадських. Адже Олександра була дуже освіченою людиною.

Пізніше, в останні роки життя, Олена Павлівна передала свої альбоми, де в них ми бачили чимало «розповідей» про родину Дурново, про їхні російські помістя та український Тростянець (Олена Павлівна туди кілька разів їздила з чоловіком). Дід Павла Скоропадського — Іван — засновник і власник Тростянецького парку.

У 2004 році Олена Павлівна привезла в Україну ікону. Це була Покрова Богородиці, на якій зображений отаман Петро Калнишевський. Олена Павлівна вирішила подарувати цю ікону Покровській церкві на Подолі.

А ще вона зробила нам розкішний подарунок — передала серію портерів гетьманів та навіть давала рекомендації, де в музеї їх треба повістити. Справа в тому, що у помісті Івана Скоропадського висіла ціла серія розкішних старовинних портретів гетьманів України. Це були портрети Петра Дорошенка, Павла Полуботка, Івана Скоропадськго, Івана Самойловича, Богдана Хмельницького... І два портрети жінок — мами Кирила та Олексія Розумовських і Анастасії Скоропадської, другої дружини гетьмана Івана Скоропадського. 

Коли Павло Скоропадський одружився з Олександрою Дурново, під час візиту помістя діда Івана, дружина гетьмана зробила фото тих портретів (тоді вже були фотоапарати). В 1917 році селяни спалили помістя, відтак портрети згоріли. І коли гетьман засумував за Україною, будучи в Берліні, то захотів відновити портрети гетьманів, якими захоплювався з дитинства. Художниця Ольга Мордвінова, завдяки збереженим фото портретів, змогла зробити їх копії.

З листами теж є цікаві моменти. Служба зовнішньої розвідки України у 2008—2009 роках розсекретила гетьманські архіви, які отримали після Другої світової війни. Їх було надзвичайно багато, але нам дали кілька приватних, домашніх листів, наприклад, де гетьман з дружиною писали листи до сина Данила, який поїхав подорожувати до Злучених Штатів Америки, як вони тоді писали. Він був там, до речі, кілька років. Батько й мама казали йому, щоб підшукав собі наречену, бо переймалися, що він був ще неодружений. Данило не дуже любив політику, але йому довелося нести цю булаву. Він був прекрасним інженером, але змушений був займатися політикою і їхати в Америку, щоб виконувати завдання батька: об’єднувати всі українські сили. Батько і син намагалися помирити українців. І гетьман у своїх листах писав синові, що прагне об’єднати всіх українців.

До речі, а які взаємини були в батька-гетьмана з дітьми?

— Cтосунки Павла Скоропадського із дітьми були дуже достойними. Варто прочитати книгу безцінних спогадів Олени Отт-Скоропадської «Остання з роду Скоропадських», яку 2003 року видало львівське видавництво «Літопис». У її спогадах занурюєшся глибоко в життя та родини. Однак потім бажано їх перечитувати, щоб відкрити для себе щось нове і нове.

«ЇЙ ВЛАСТИВІ АРИСТОКРАТИЗМ, РОЗСУДЛИВІСТЬ, ШЛЯХЕТНІСТЬ...»

— Галино Іванівно, ви часто спілкувалися з Оленою Павлівною. Якими особистими враженнями можете поділитися від спілкування з цією легендарною постаттю?

— Вона приїхала в Україну в 1991 році, але я познайомилася з нею особисто аж в 1993 році на науковій конференції в Інституті історії. Я підійшла до неї і почала розказувати, що я з Музею гетьманства, і що нам потрібна допомога з матеріалами і архівами. Згодом вона майже щороку приїжджала і почала передавати речі своєї родини, щоб зробити нас сильнішими. Вона дуже нас любила, і поки була жива, то ми відчували велику підтримку у всьому.

Важко передати словами, але вона була простою, але водночас інакшою, не такою, як ми. Їй був властивий аристократизм, розсудливість. Вона була надзвичайною жіночною, шляхетною та інтелігентною. Мабуть, це залежить від виховання.

Цікаво, що Олена завжди мала вишукану зачіску: просту, але водночас бездоганну. Вона не з’являлася на люди в поганому вигляді, бо обов’язково мала добре виглядати, де б вона не була — виглядала прекрасно.

Олена Павлівна казала, що не займається політикою, її це зовсім не цікавило. А я розумію чому. Вона боялася. Вона пише в спогадах, що коли Україна проголосила незалежність, в неї почалося зовсім інше життя. Але перші роки вона ще захищалася від всього, однак потім полюбила проблеми України.

Ба більше, у неї з чоловіком навіть була зустріч з Віктором Ющенком у Мюнхені. Якось вона мені зателефонувала і розповідала, що говорила з ним пару годин, йому дала список, що б хотіла для України. І сказала до мене, що ми (Музей гетьманства. — Ред.) у цьому списку пункт №6 (усміхається.— Ред.), тобто вона прагнула підняти статус Музею гетьманства.

Але останні роки свого життя, коли був Майдан, вона телефонувала, дивилася телебачення... Жила інтересами сьогоденням України. Такого раніше з нею не було.

Були випадки, коли я дуже її берегла. Мені здавалося, що її завантажують. Одного разу вона подивилася і каже: «Я увесь рік готуюся, щоб попрацювати в Україні. Якщо я тяжко працюю цей місяць, то я до цього готувалася».

Єдине, дуже шкода, що ми мало фотографувалися...

«КОЖНА ОСОБИСТІСТЬ РОДИНИ СКОРОПАДСЬКИХ — ЦЕ ЦІЛА ЕПОХА. В СІМ’Ї БУЛА ТРАДИЦІЯ — БЕРЕГТИ ПАМ’ЯТЬ РОДИНИ»

— Як вважаєте, яка роль дочки Скоропадського у підтримці пам’яті свого батька?

— Вона мала унікальну пам’ять і хист до мемуарного писання. Олена Павлівна показувала свого батька як сильну людину, яка дуже любила Україну та хотіла об’єднати всіх українців. Так само любила Україну і вона.

Олена Павлівна зробила надзвичайно багато для утвердження доброї пам’яті своєї родини в Україні. Кожна особистість родини — це ціла епоха. Тому про Скоропадських можна знімати серіал. Бачите, в сім’ї була традиція — берегти пам’ять родини.

«ЯКБИ СКРОПАДСЬКИЙ ЛИШИВСЯ, МИ Б БУЛИ ЦІКАВОЮ КРАЇНОЮ»

— «Остання з роду Скоропадських» — її родина була втіленням альтернативного шляху для України, без більшовизму. На ваш погляд, як усе могло б скластися, якщо б очільником Української держави був би Скоропадський, а гетьманівна лишилася в Україні?

— Вона б не могла залишитися тут, як і він. В ті роки йому було надзвичайно важко. Все ж таки він залишався генералом, офіцером і саме закордоном пройшов величезну еволюцію, робив висновки, аналіз своєї діяльності, там йому було краще видно, чого він не зміг зробити. Звичайно, якби він переміг, то ми б були цікавою країною.

Відверто кажучи, я часто задумуюся над тим, що завданням нашого музею, а це виховання в молодого і старшого покоління бажання будувати державність України, що ми нація, що українці мають право на свою державу. Газета «День» так само робить для цього чимало. І гроші на культуру, на жаль, не так багато видаються в нашій країні. Держава нам допомагає фінансово, але коштів вистачає тільки на утримання колективу. Нам завжди допомагала діаспора: щось купувала або дарувала. І зараз нам треба займатися вихованням, щоб українців було більше, незалежно від національності, а щоб громадяни були патріотами своєї держави.

Ми показуємо, що в нашому музеї можна поговорити про кожного з гетьманів. Ми маємо неймовірну бібліотеку: останні гроші завжди витрачали на книги, тому в нас вони — одні з кращих в Україні. Якщо раніше бібліотеки після радянського часу не укомплектовували, то нам часто дарували цінні книги, або ми самі їх купували. Ми намагаємося купувати тільки найкращі книги, найкращі енциклопедії, найкращі словники, тобто все, що стосується гетьманства, бо це наш престиж. А бібліотека — це наша гордість.