МЕНЮ

«Назначен был впопыхах»

Сергій ТРИМБАЧ
19 червня, 2020 - 10:33
«Історії одного міста» М. Є. Салтикова-Щедріна — 150 років

І чого б ото згадувати твір давноминулих часів? Доводиться. Бо поки що та «Історія» зберігає статус безсмертної — зафіксовані там персонажі досі живєє всєх живих а картинка міста Глупова і багатьох соціальних композицій змушує раз по раз здригатися: усе так, ніби російський класик бачить сьогоднішню чиновну і білячиновну Україну (про Росію й казати нічого) — в режимі онлайн.

«УКРАЇНА — НЕ РОСІЯ». КТО ТАКОЕ СКАЗАЛ?

Скажете все ж: Україна не Росія, ті персонажі до нас ніякого стосунку не мають. Ніц, мають. Принаймні для тієї частини України, яка входила до складу Російської імперії. Відтак досі наше нібито українське чиновництво зберігає чимало аж ніяк не нібито родімих пятєн російського істеблішменту.

Коли за півтора століття що й змінилося — то не багато. Хіба красти стали значно більше (ну, так деньог же в рази побільшало, як утриматись від інстинктів, запрограмованих Матінкою-Природою?) і трохи порозумнішали: хабарі особисто тепер беруть здебільшого у віртуальних піньонзах.

Та що там — дехто із буцімто «наших» досі на поклон їздить у Первопрєстольную, до самого расєйського царя-батюшки — ну, тянєт іх туда магнітом, щоби прікоснуцца хоть би плєчіком однім...

А дехто із прискіпливців уже російських шпиг-шпиг-шпигунів шукає, свічкою туди сюди водить... Навіщо та електрика ще античних часів? Осьдечки вони, в натуральному вигляді — хоч і гібридні (тобто наполовину зашифровані, наполовину відкриті через телевізійні вікна кількох каналів одночасно; наполовину працівники іноземної спецслужби, наполовину борці за гражданскіє права угнєтьонних укрАінських граждан).

Як відомо, в Україні тепер навіть особлива партія імєєтся — якщо розшифрувати її повне ім’я, вийде таке: Опоблок «За хорошую жизнь в Россійськой імпєріі». Нехіть цих партєйцев до проклятущого Заходу і невситиму любов до традицій Російської імперії пойнять легко: воровать, і відповідно нарощувати капіталєц свій та свійський, какось сподручнєй в системі координат етіх традіцій.

Тож варто не забувати тексти колишнього віце-губернатора Салтикова (Щедрін -то псевдонім), який жив у часи вікопомних реформ ХІХ століття і спостерігав за тим, на що ті реформи перетворюються.

«ИДТИ ВПЕРЕД — ТРУДНО, ИДТИ НАЗАД — НЕВОЗМОЖНО»

Не вірите в ментальну спорідненість расєйських та українських чиновників — подивіться на список Глуповських градоначальників (в «Истории одного города» подано їх реєстр в історичній послідовності). Уже в характеристиці першого читаємо: «НАЗНАЧЕН БЫЛ ВПОПЫХАХ...». І — за його урядування трапилось «ПАГУБНОЕ БЕЗНАЧАЛИЕ». Ну, пізнали?! Отже, читаймо, пізнаваймо — знакомиє всьо ліца.

А, скаже хтось, так наших нинішніх україноначальників не призначають, їх обирають. Ох, як я забув про таку фундаментальну відмінність? Хоча вказівний перст зазвичай стирчить заледве не з усіх телеекранів та інтернетівських платформ і платформок. Адміністративний тиск замінено інформаційним — то й що, є якась принципова різниця?

Проте спочатку загальна характеристика народу, що населяв город Глупов:

«Был, говорит он, в древности народ, головотяпами именуемый [...] Головотяпами же прозывались эти люди оттого, что имели привычку «тяпать» головами обо все, что бы ни встретилось на пути. Стена попадется — об стену тяпают; богу молиться начнут — об пол тяпаыют». Ні, це не про українців, звісно, ми «тяпаємо» вибірково і через раз: голову іноді усе ж підключаємо до історичного процесу.

Щоби українцям було зрозуміліше — невеличкий словничок, який дозволить зрозуміти російськоглуповську мову. Отже, вибране:

«Впопыхах» — сучасною українською Турборежим

«Пагубное безначалие» — лібертаріанство у виконанні Слуг народу (збірний образ); це коли йдуть на державну службу з наміром підірвати основи державоустрою, а потому доволі швидко з’ясовують, що устрій той — штука корисна задля розв’язання проблем сімейного бюджету років на 100 — 150 вперед.

«Отличался легкомыслием» — погодився стати чиновником, зігравши в кіно роль чиновника.

«Бывший денщик князя Потемкина» — колишній водій олігарха N, нині мер міста NN.

«Во время его градоначальствования город подвергся голоду и пожару» — в 1930-х рр. таких градоначальників було неміряно, але ж не скажеш, що й сьогодні подібні типи перевелися.

«Был столь малого роста, что не мог вмещать пространных законов» — поки що таких суб’єктів у новій історії не виявлено. Зате виявлено приклади протилежного змісту — великий зріст заважає чиновнику опрацьовувати надто мізерні документи.


 Е. ГЕЛЬМС. ІЛЮСТРАЦІЯ ДО РОМАНУ М. Є. САЛТИКОВА-ЩЕДРІНА «ІСТОРІЯ ОДНОГО МІСТА»

«Сжег гимназию и упразднил науки» — «упразднять науки» прагне кожна нова нібито українська влада, оскільки наука не дозволяє їй почувати свою повноцінність. Ну, й «доупразднялись»...

«При не весьма обширном уме был косноязычен» — ця характеристика зберігає свою природність і автентичність в Україні (приклади не піддаються обрахункам).

Завдяки таким управлінцям сучасне і майбутнє Глупова виглядає як суцільний тобі «конфуз»: «идти вперед — трудно, идти назад — невозможно». Хоча надія вмирає останньою: можливо, «новоглуповец будет последним из глуповцев». Ох, покажіть нам того посліднього, на якому цей ряд урветься, покажіть в натурі! Ніц, не показують...

«ЛЕТАЛ ПО ВОЗДУХУ, И ЧУТЬ БЫЛО НЕ УЛЕТЕЛ СОВСЕМ...»

Ну, а тепер щось конкретніше із характеристик глуповських градоначальників.

Ось Маркіз де Санглот, Антон Протасьевич, «французский выходец и друг Дидерота». Це він «отличался легкомыслием и любил петь непристойные песни. Летал по воздуху в городском саду, и чуть было не улетел совсем, как зацепился фалдами за шпиц, и оттуда с превеликим трудом снят. За эту затею уволен в 1772 году, а в следующем же году, не уныв духом, давал представления у Излера на минеральных водах».

Ну, хіба не нашинський пацан? Про всяк випадок звертаю увагу тих представників сучасної влади, які у свій довладний період пєлі, плясалі і лєталі. Бачите, все може бути цілком оптимістично — мінеральні води, ті ж Моршин і Трускавець уже чекають на ваші гастролі, матимете успіх та непоганий заробіток. Тільки «не унывая духом» можна чогось досягти у цій непростій житусі.

А далі сам Бородавкін, Василіск Семенович. «Градоначальничество сие было самое продолжительное и самое блестящее. Предводительствовал в кампании против недоимщиков, причем спалил тридцать три деревни и, с помощью сих мер, взыскал недоимок два рубля с полтиною». О, з огляду на спалені цьогоріч українські села привид г-на Бородавкіна бродить Житомирськими лісами: «недоимщиков» вогнем і мечем будить його товкуща душа.

А от ще один типаж — Микаладзе, князь Ксаверій Георгійович, «черкашенин, потомок сладострастной княгини Тамары. Имел обольстительную наружность, и был столь охоч до женского пола, что увеличил глуповское народонаселение почти вдвое. Оставил полезное по сему предмету руководство. Умер в 1814 году от истощения сил...»

Дік, корисний — архі й архі — персонаж історії! І де ж знайти оте його «руководство»?! Бо ж народонаселення катастрофічно зменшується, попри збереження жіночою статтю усіх своїх принад. Ксаверію Георгійовичу, помилосердствуйте, явіть личко і основні тези своєї ефективної методики!

Ну, й ще один, з підозріло сучасними характеристиками. Дю Шаріо, віконт, Ангел Дорохвеєвич, «французский выходец. Любил рядиться в женское платье и лакомился лягушками. По рассмотрении, оказался девицею. Выслан в 1821 году за границу». Скільки ж таких нині «выходцев», які рядяться у не свою одежинку?! Один із підсумків того має велику екологічну печальку — кумкання жаб на наших озерах-болотах помітно стишилось.

І зрештою, «Перехват-Залихватский, Архистратиг Стратилатович, майор. О сем умолчу. Въехал в Глупов на белом коне, сжег гимназию и упразднил науки». Актуальний типчик — гімназії горять і нині, науки дедалі частіше звертаються з проханням жити довго й безболісно.

ЗАБУТІ СЛОВА

Картинка глуповського життя, чиє гасло до сьогодні лишається партійно-актуальним: За Жизнь! Глуповці зустрічають нового градоначальника. Зібрались на віче всенародне. «Явились даже опасные мечтатели. Руководимые не столько разумом, сколько движениями благодарного сердца, они утверждали, что при новом градоначальнике процветет торговля, и что, под наблюдением квартальных надзирателей, возникнут науки и искусства [...] Одним словом, при этом случае, как и при других подобных, вполне выразились: и обычная глуповская восторженность, и обычное глуповское легкомыслие».

Картинка до наших цьогорічних місцевих виборів. І до глупоти вселенської — бо ж не тільки в Україні чи Росії є отакі міста і такі їх гражданє і гражданки, які вже всі жданики поїли у чеканні, що небо ось-ось возсіяє над ними алмазними зорями, попри загальне виродження і дрібноту душевну.

Останнє, що писав Салтиков-Щедрін, це твір під назвою «Забуті слова». «Были, знаете, слова, — сказав письменник одному з мемуаристів перед самою смертю своєю, — ну, совесть, отечество, человечество, другие там еще... А теперь потрудитесь-ка их поискать!.. Надо же напомнить!..»

От, хотілось нагадати. Тільки епохи так катастрофічно римуються, що опускаються руки. Незабуті персонажі й історичні колізії, і забуті слова... Хоча голови опускати не варто.