Наївне мистецтво, театр на Майдані та світові рекорди

Про український конкурс фестивалю Docudays UA

25 березня в Києві розпочався XVIII міжнародний кінофестиваль документального кіна про права людини Docudays UA. Через карантин фестиваль проходить онлайн. Всі програми, а також дискусії та круглі столи можна безкоштовно подивитися на сайті docuspace.org до 4 квітня включно.

Сьогодні ми розповідаємо про український конкурс Docudays UA.

«КАЗКА ПРО КОНЯЧКУ», РЕЖИСЕР(К)И УЛЯНА ОСОВСЬКА, ДЕНИС СТРАШНИЙ (УКРАЇНА-ЕСТОНІЯ)

Уляна ОСОВСЬКА закінчила Київський національний економічний університет за спеціальністю «Міжнародна економіка». У 2014 разом з однодумцями заснувала громадську організацію «Докутолока». Дебютувала як режисерка у 2015 з короткометражним фільмом «Довірена особа». Її повнометражний дебют «Майже 10.000 виборців» увійшов до конкурсу документальних фільмів Варшавського кінофестивалю (2017) та був показаний на Docudays UA (2018).

Денис СТРАШНИЙ закінчив Київський міжнародний університет за фахом «Оператор кіна й телебачення». З 2009 працює як незалежний кінематографіст. У 2014 став співзасновником «Докутолоки». Відтоді працює з Уляною Осовською як продюсер та співавтор. «Казка про Коника» — їхній третій спільний фільм.

Головний герой «Казки...» Анатолій ЛЮТЮК — виходець з Тернополя, колишній антирадянський активіст, а нині — монах і художник, який живе в старовинній кам’яній вежі в центрі Таллінна разом з котами й собаками. Він молиться за природу і створює рукодільні книги у власній майстерні — причому навіть папір для них робить сам з рекламних оголошень на кшталт «куплю роги оленя». Початок війни на сході України змушує Анатолія залишити мирну Естонію та відправитися в прифронтові міста й шпиталі з волонтерською місією.

«ЗЕМЛЯ ІВАНА» — ПЕРША РЕЖИСЕРСЬКА РОБОТА АНДРІЯ ЛИСЕЦЬКОГО

Ще Лютюк колекціонує історичні іграшки і возить з собою зроблену власноруч дерев’яну конячку, збираючи історії про тварин і людську доброту під обстрілами. Тут же, на екрані, ці історії оживають у анімації: конячка рятує корову Яну, птах попереджає конячку про розтяжку, конячка виносить зайця з-під обстрілу «Градами». У фіналі цілий табун дерев’яних коників Анатолія гортає його нову книгу — про людей і тварин на фронті.

Фільми про війну в Україні виходять регулярно, однак робота Осовської і Страшного запам’ятовується цією зворушливою поетичністю.

«МАЙ ДАЛЕКО — МАЙ ДОБРЕ», РЕЖИСЕРКА ГАННА ЯРОШЕВИЧ (УКРАЇНА)

Чим далі від західної цивілізації — тим краще — кредо молодого німця Мішеля Якобі, який, будучи сином мільйонера, хоче жити в маленькому селі Сокирниці серед Карпат і займатися порятунком вимираючих водяних буйволів. Він має ділянку в 100 гектарів землі, давно вже свій серед гуцулів і навіть опанував їхнім діалектом, який і багатьом українцям не під силу, а його працьовитості та наполегливості досить, щоб впоратися з нашими звичними бездоріжжям і нехлюйством. Втім, батьківщина просто так не відпускає: Мішель несподівано для себе закохується в матір-одиначку Віру в Кілі, де знаходиться компанія його батька. В результаті молодий максималіст виявляється перед вибором — повноцінна родина в західному комфорті або важкий рай з буйволами.

«Май далеко — май добре» — повнометражний дебют Ганни ЯРОШЕВИЧ. Ганна має ступінь бакалавра з журналістики та ступінь магістра з креативних медіа, який отримала в Сассекському університеті. Навчаючись у Великій Британії, знімала й монтувала відео для телебачення та незалежних кінопроєктів. Починала як режисерка на Майдані, долучившись до творчого об’єднання «Вавілон’13». Власне, історію Мішеля вона також показує як таку собі персональну революцію, протиставляючи один одному два візуальних стилі: загальні та середні плани рутинних, згладжених сцен в Кілі — і бризкаючі кольором, насичені великими планами і яскравими типажами фрагменти карпатського життя. Буйволи і українська природа для Мішеля — не примха і не «проєкт», а джерело сили, точка осмисленості в світі, яким він не задоволений. Звичайно, з такою опорою гепі-енд обов’язковий: Мішель зустрів Ріккі, яка готова жити з ним саме в Україні, під його опікою уже цілий зоосад — від буйволів і коней до курчат і морських свинок, він пише книгу про матріархат, екологію та своє життя й планує будувати екопоселення.

«ЗЕМЛЯ ІВАНА», РЕЖИСЕР АНДРІЙ ЛИСЕЦЬКИЙ (УКРАЇНА)

З-під пензликів або різця художника-самоука Івана ПРИХОДЬКА виходять повні радості наївні картини і дерев’яні іграшки. Одного разу полотна Івана потрапляють на експозицію в київському «Мистецькому Арсеналі» — головному виставковому центрі країни. Для сільського самородка починається випробування славою, яке він, втім, проходить без видимих утрат.

«СІЛЬ З БОННЕВІЛЮ» — КОЖЕН З РЕШТОЮ ОТРИМУЄ ТЕ, ЧОГО НАСПРАВДІ ХОЧЕ

Андрій ЛИСЕЦЬКИЙ, нащадок кінематографічної династії (дід — режисер Сергій Лисецький, мати — художниця кіна Євгенія Лисецька), досі був відомий як оператор з доробком понад 30 фільмів і серіалів — серед останніх, зокрема, знаменитий «Нюхач». «Земля Івана» — перша режисерська робота Андрія, і його операторський досвід позначається тут у повній мірі. Лисецький мінімально втручається в матеріал, просто спостерігає. Іван — сам собі і театр, і співрозмовник. Він співає і танцює, проводить дивні ритуали, трохи схожі навіть з африканськими та якутськими обрядами, сипле примовками й імпровізованими історіями, однаково добре ладнає і з дітьми, і з дорослими. Стихійно, але дуже точно розуміючи мистецтво, він створює його практично кожним жестом і словом — справжній народний художник на своїй землі.

«РОЗИ. ФІЛЬМ-КАБАРЕ», РЕЖИСЕРКА ІРИНА СТЕЦЕНКО (УКРАЇНА)

Ірина СТЕЦЕНКО закінчила Київський національний університет театру, кіна і телебачення ім. Карпенко-Карого та майстерню кіна Сергія БУКОВСЬКОГО. Працювала звукорежисеркою і саунд-продюсеркою на телебаченні й музичних проектах. «Троянди. Фільм-кабаре» — її дебют.

Сама авторка визначає його жанр як документальний трагікомічний мюзикл, що не дивно, адже мова йде про культову музичну групу — інтелектуальне фрік-кабаре Dakh Daughters Band.

Групу, утворену в 2012, складають артистки київського театру «Дах» Руслана ХАЗІПОВА, Тетяна ГАВРИЛЮК, Ніна ГАРЕНЕЦЬКА, Соломія МЕЛЬНИК, Ганна НІКІТІНА, Наталія ГАЛАНЕВИЧ і Zo (Наталія ЗОЗУЛЬ). Dakh Daughters використовують у виступах тексти Йосипа Бродського, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Чарльза Буковскі, Михайля Семенка, Юрія Андруховича, Олександра Введенського, співають англійською, французькою, російською, німецькою і різними діалектами української, грають у цілому на 15 інструментах, причому легко ними міняються під час концерту.

Ірина розкриває характер кожної зі знаменитої сімки, а розповідь починає з Майдану. Під час революції Dakh Daughters стали чи не найпомітнішими учасницями революційної сцени, виходячи як на головні підмостки, так і на барикади, а коли можливо — прямо до кордонів ВВ і «Беркута». Енергією мистецтва надихали майданівців, намагалися переконати силовиків. У післяреволюційній України їхня слава ще більше зросла.

Унікальність Dakh Daughters — в поєднанні театру та музики, раблезіанських веселощів і інтелектуальної насиченості. Стеценко, інтерв’юючи артисток, монтуючи їхні концертні номери і закулісну підготовку, власне, намагається передати цей феномен на екрані.

«СІЛЬ З БОННЕВІЛЮ», РЕЖИСЕР СЕМЕН МОЗГОВИЙ (УКРАЇНА — ПОЛЬЩА — ГРУЗІЯ)

Двоє киян — гонщик Назар і механік Макс — одержимі ідеєю поставити світовий рекорд швидкості на радянському мотоциклі «ІЖ-49» 1951 року виробництва. Вони проводять весь час у маленькому гаражі на Святошині, готуючи машину, і потім відправляються в далеку подорож, долаючи масу труднощів. Їхня мета — Бонневіль.

Ця солона рівнина площею 260 км в окрузі Туеле на північному заході штату Юта є залишком плейстоценового озера Бонневіль, названого на честь дослідника цієї частини Америки Бенджаміна Бонневіля (1796—1878).

Бонневіль знаменитий перегоновими трасами, адже дзеркально рівна поверхня дозволяє розвивати швидкість понад 1000 км/год; при цьому солоний ґрунт забезпечує чудове зчеплення з шинами. Промчати по цьому білосніжному плато швидше за всіх у своєму класі — мрія будь-якого гонщика, тож туди звідусіль з’їжджаються тисячі одержимих з найрізноманітнішими транспортними засобами.

«Сіль з Бонневілю» зроблена традиційно: в пролозі — радянська чорно-біла хроніка перегонів на «ІЖах», в середині врізано вже англомовний кіноекскурс з поясненням, що таке власне Бонневіль, режисер з позиції «мухи на стіні» слідкує за роботою героїв, за їхніми сварками, зборами, страхами, тріумфами. Якщо Назар з його розкішними вусами, заплетеними в косу волоссям і мідним перснем — франт і зірка (10 років на трасі), то буркотливий Макс — практик, фанатик і трудяга. Їхати по Бонневілю та сяяти перед камерами — першому. Готувати перемогу — другому. Оповідання будується на складній дружбі цих дуже різних людей.

Семен Мозговий, котрий починав як актор у театрі «Дах», ще в режисерському дебюті «Історія зимового саду» (2018) довів своє вміння працювати з краєвидом, відтворювати не тільки його візуальну, а й смислову щільність. Це важливо в «Солі...», де частина фабули розвивається в подорожі й де краєвид є дійсно одним із персонажів. Окремий, вишуканий акцент — блюз «Дахибрахи» «Чорна хмара» про чумацькі мандри, що звучить, коли Назар уже їде Америкою, все ближче до солі Бонневілю. Але вирішальний компонент, що робить фільм вартим уваги — нечаста в нашому негровому кіні структурованість оповіді — побудова драматургії в розвитку, від зачину до розв’язки й доволі несподіваного фіналу.

І те, що спочатку здавалося розвитком добре відомого по новинах сюжету, раптово виростає в історію про вірність своїм ідеалам — і про зраду.

Хоча кожний зрештою отримує те, чого насправді хоче. Просто мрії — матерія ефемерна, надто після здійснення. Ще ефемерніша, ніж солоний вітер.

Наївне мистецтво, театр на Майдані та світові рекорди

Наївне мистецтво, театр на Майдані та світові рекорди

Про український конкурс фестивалю Docudays UA

25 березня в Києві розпочався XVIII міжнародний кінофестиваль документального кіна про права людини Docudays UA. Через карантин фестиваль проходить онлайн. Всі програми, а також дискусії та круглі столи можна безкоштовно подивитися на сайті docuspace.org до 4 квітня включно.

Сьогодні ми розповідаємо про український конкурс Docudays UA.

«КАЗКА ПРО КОНЯЧКУ», РЕЖИСЕР(К)И УЛЯНА ОСОВСЬКА, ДЕНИС СТРАШНИЙ (УКРАЇНА-ЕСТОНІЯ)

Уляна ОСОВСЬКА закінчила Київський національний економічний університет за спеціальністю «Міжнародна економіка». У 2014 разом з однодумцями заснувала громадську організацію «Докутолока». Дебютувала як режисерка у 2015 з короткометражним фільмом «Довірена особа». Її повнометражний дебют «Майже 10.000 виборців» увійшов до конкурсу документальних фільмів Варшавського кінофестивалю (2017) та був показаний на Docudays UA (2018).

Денис СТРАШНИЙ закінчив Київський міжнародний університет за фахом «Оператор кіна й телебачення». З 2009 працює як незалежний кінематографіст. У 2014 став співзасновником «Докутолоки». Відтоді працює з Уляною Осовською як продюсер та співавтор. «Казка про Коника» — їхній третій спільний фільм.

Головний герой «Казки...» Анатолій ЛЮТЮК — виходець з Тернополя, колишній антирадянський активіст, а нині — монах і художник, який живе в старовинній кам’яній вежі в центрі Таллінна разом з котами й собаками. Він молиться за природу і створює рукодільні книги у власній майстерні — причому навіть папір для них робить сам з рекламних оголошень на кшталт «куплю роги оленя». Початок війни на сході України змушує Анатолія залишити мирну Естонію та відправитися в прифронтові міста й шпиталі з волонтерською місією.

«ЗЕМЛЯ ІВАНА» — ПЕРША РЕЖИСЕРСЬКА РОБОТА АНДРІЯ ЛИСЕЦЬКОГО

Ще Лютюк колекціонує історичні іграшки і возить з собою зроблену власноруч дерев’яну конячку, збираючи історії про тварин і людську доброту під обстрілами. Тут же, на екрані, ці історії оживають у анімації: конячка рятує корову Яну, птах попереджає конячку про розтяжку, конячка виносить зайця з-під обстрілу «Градами». У фіналі цілий табун дерев’яних коників Анатолія гортає його нову книгу — про людей і тварин на фронті.

Фільми про війну в Україні виходять регулярно, однак робота Осовської і Страшного запам’ятовується цією зворушливою поетичністю.

«МАЙ ДАЛЕКО — МАЙ ДОБРЕ», РЕЖИСЕРКА ГАННА ЯРОШЕВИЧ (УКРАЇНА)

Чим далі від західної цивілізації — тим краще — кредо молодого німця Мішеля Якобі, який, будучи сином мільйонера, хоче жити в маленькому селі Сокирниці серед Карпат і займатися порятунком вимираючих водяних буйволів. Він має ділянку в 100 гектарів землі, давно вже свій серед гуцулів і навіть опанував їхнім діалектом, який і багатьом українцям не під силу, а його працьовитості та наполегливості досить, щоб впоратися з нашими звичними бездоріжжям і нехлюйством. Втім, батьківщина просто так не відпускає: Мішель несподівано для себе закохується в матір-одиначку Віру в Кілі, де знаходиться компанія його батька. В результаті молодий максималіст виявляється перед вибором — повноцінна родина в західному комфорті або важкий рай з буйволами.

«Май далеко — май добре» — повнометражний дебют Ганни ЯРОШЕВИЧ. Ганна має ступінь бакалавра з журналістики та ступінь магістра з креативних медіа, який отримала в Сассекському університеті. Навчаючись у Великій Британії, знімала й монтувала відео для телебачення та незалежних кінопроєктів. Починала як режисерка на Майдані, долучившись до творчого об’єднання «Вавілон’13». Власне, історію Мішеля вона також показує як таку собі персональну революцію, протиставляючи один одному два візуальних стилі: загальні та середні плани рутинних, згладжених сцен в Кілі — і бризкаючі кольором, насичені великими планами і яскравими типажами фрагменти карпатського життя. Буйволи і українська природа для Мішеля — не примха і не «проєкт», а джерело сили, точка осмисленості в світі, яким він не задоволений. Звичайно, з такою опорою гепі-енд обов’язковий: Мішель зустрів Ріккі, яка готова жити з ним саме в Україні, під його опікою уже цілий зоосад — від буйволів і коней до курчат і морських свинок, він пише книгу про матріархат, екологію та своє життя й планує будувати екопоселення.

«ЗЕМЛЯ ІВАНА», РЕЖИСЕР АНДРІЙ ЛИСЕЦЬКИЙ (УКРАЇНА)

З-під пензликів або різця художника-самоука Івана ПРИХОДЬКА виходять повні радості наївні картини і дерев’яні іграшки. Одного разу полотна Івана потрапляють на експозицію в київському «Мистецькому Арсеналі» — головному виставковому центрі країни. Для сільського самородка починається випробування славою, яке він, втім, проходить без видимих утрат.

«СІЛЬ З БОННЕВІЛЮ» — КОЖЕН З РЕШТОЮ ОТРИМУЄ ТЕ, ЧОГО НАСПРАВДІ ХОЧЕ

Андрій ЛИСЕЦЬКИЙ, нащадок кінематографічної династії (дід — режисер Сергій Лисецький, мати — художниця кіна Євгенія Лисецька), досі був відомий як оператор з доробком понад 30 фільмів і серіалів — серед останніх, зокрема, знаменитий «Нюхач». «Земля Івана» — перша режисерська робота Андрія, і його операторський досвід позначається тут у повній мірі. Лисецький мінімально втручається в матеріал, просто спостерігає. Іван — сам собі і театр, і співрозмовник. Він співає і танцює, проводить дивні ритуали, трохи схожі навіть з африканськими та якутськими обрядами, сипле примовками й імпровізованими історіями, однаково добре ладнає і з дітьми, і з дорослими. Стихійно, але дуже точно розуміючи мистецтво, він створює його практично кожним жестом і словом — справжній народний художник на своїй землі.

«РОЗИ. ФІЛЬМ-КАБАРЕ», РЕЖИСЕРКА ІРИНА СТЕЦЕНКО (УКРАЇНА)

Ірина СТЕЦЕНКО закінчила Київський національний університет театру, кіна і телебачення ім. Карпенко-Карого та майстерню кіна Сергія БУКОВСЬКОГО. Працювала звукорежисеркою і саунд-продюсеркою на телебаченні й музичних проектах. «Троянди. Фільм-кабаре» — її дебют.

Сама авторка визначає його жанр як документальний трагікомічний мюзикл, що не дивно, адже мова йде про культову музичну групу — інтелектуальне фрік-кабаре Dakh Daughters Band.

Групу, утворену в 2012, складають артистки київського театру «Дах» Руслана ХАЗІПОВА, Тетяна ГАВРИЛЮК, Ніна ГАРЕНЕЦЬКА, Соломія МЕЛЬНИК, Ганна НІКІТІНА, Наталія ГАЛАНЕВИЧ і Zo (Наталія ЗОЗУЛЬ). Dakh Daughters використовують у виступах тексти Йосипа Бродського, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Чарльза Буковскі, Михайля Семенка, Юрія Андруховича, Олександра Введенського, співають англійською, французькою, російською, німецькою і різними діалектами української, грають у цілому на 15 інструментах, причому легко ними міняються під час концерту.

Ірина розкриває характер кожної зі знаменитої сімки, а розповідь починає з Майдану. Під час революції Dakh Daughters стали чи не найпомітнішими учасницями революційної сцени, виходячи як на головні підмостки, так і на барикади, а коли можливо — прямо до кордонів ВВ і «Беркута». Енергією мистецтва надихали майданівців, намагалися переконати силовиків. У післяреволюційній України їхня слава ще більше зросла.

Унікальність Dakh Daughters — в поєднанні театру та музики, раблезіанських веселощів і інтелектуальної насиченості. Стеценко, інтерв’юючи артисток, монтуючи їхні концертні номери і закулісну підготовку, власне, намагається передати цей феномен на екрані.

«СІЛЬ З БОННЕВІЛЮ», РЕЖИСЕР СЕМЕН МОЗГОВИЙ (УКРАЇНА — ПОЛЬЩА — ГРУЗІЯ)

Двоє киян — гонщик Назар і механік Макс — одержимі ідеєю поставити світовий рекорд швидкості на радянському мотоциклі «ІЖ-49» 1951 року виробництва. Вони проводять весь час у маленькому гаражі на Святошині, готуючи машину, і потім відправляються в далеку подорож, долаючи масу труднощів. Їхня мета — Бонневіль.

Ця солона рівнина площею 260 км в окрузі Туеле на північному заході штату Юта є залишком плейстоценового озера Бонневіль, названого на честь дослідника цієї частини Америки Бенджаміна Бонневіля (1796—1878).

Бонневіль знаменитий перегоновими трасами, адже дзеркально рівна поверхня дозволяє розвивати швидкість понад 1000 км/год; при цьому солоний ґрунт забезпечує чудове зчеплення з шинами. Промчати по цьому білосніжному плато швидше за всіх у своєму класі — мрія будь-якого гонщика, тож туди звідусіль з’їжджаються тисячі одержимих з найрізноманітнішими транспортними засобами.

«Сіль з Бонневілю» зроблена традиційно: в пролозі — радянська чорно-біла хроніка перегонів на «ІЖах», в середині врізано вже англомовний кіноекскурс з поясненням, що таке власне Бонневіль, режисер з позиції «мухи на стіні» слідкує за роботою героїв, за їхніми сварками, зборами, страхами, тріумфами. Якщо Назар з його розкішними вусами, заплетеними в косу волоссям і мідним перснем — франт і зірка (10 років на трасі), то буркотливий Макс — практик, фанатик і трудяга. Їхати по Бонневілю та сяяти перед камерами — першому. Готувати перемогу — другому. Оповідання будується на складній дружбі цих дуже різних людей.

Семен Мозговий, котрий починав як актор у театрі «Дах», ще в режисерському дебюті «Історія зимового саду» (2018) довів своє вміння працювати з краєвидом, відтворювати не тільки його візуальну, а й смислову щільність. Це важливо в «Солі...», де частина фабули розвивається в подорожі й де краєвид є дійсно одним із персонажів. Окремий, вишуканий акцент — блюз «Дахибрахи» «Чорна хмара» про чумацькі мандри, що звучить, коли Назар уже їде Америкою, все ближче до солі Бонневілю. Але вирішальний компонент, що робить фільм вартим уваги — нечаста в нашому негровому кіні структурованість оповіді — побудова драматургії в розвитку, від зачину до розв’язки й доволі несподіваного фіналу.

І те, що спочатку здавалося розвитком добре відомого по новинах сюжету, раптово виростає в історію про вірність своїм ідеалам — і про зраду.

Хоча кожний зрештою отримує те, чого насправді хоче. Просто мрії — матерія ефемерна, надто після здійснення. Ще ефемерніша, ніж солоний вітер.