На УТ-1 декотрі люблять, щоб було гарячіше

Минулого тижня, засидівшись пізно біля телевізора, я побачив щось таке, що перевернуло мої уявлення про любов дорослих до дітей.

Уявіть собі: фестиваль дитячої творчості о 2-й годині після півночі: "Золота осінь Славутича", УТ-1. Еліна Ровінська (доросла жінка, з усього видно - не дитя) в супроводі зрілого, м'ясистого кордебалету, хвацько виспівує "Хеллоу, Доллі!".

Неповнолітні Зулейки, у псевдоарабських костюмчиках, котрі зворушливо облягають місця, які трохи виступають, чинно проходжають під єврейську пісеньку. Відтак хлопчик-дівчинка (unisex - у дитячі маси!), з почуттям гугнявить "Е-е-е-студе-й!". Народ від семи до двадцяти років у вбранні від "Кока-коли" танцює летку-єнку під "Амбара-кукарела". Оператори-витівники зазирають під дитячі спіднички, які здіймаються в танці. Чогось "у справах сім'ї та молоді" та інші організатори заходу стрімко мчать у титрах по циклопічному гала-натовпу, який танцює під обнадійливий "Лайф із найф" (тобто "Життя - це ніж") у виконанні солоденького парубка Дзукерро з Італії...

Передбачаю можливе звинувачення, що, мовляв, свої враження про телерепортаж із цього ніби дитячого (!) фестивалю виклав у стилі жовтої преси. Але, даруйте, якщо такий телевізійний "наріз" із номерів старліток, які охоче напинають на себе вдяганки з дорослого третьосортного шоу, ставиться на п'єдестал, якщо це демонструється на всю країну (в ТБ-повторі передачі через два місяці після власне фестивалю), то жовта преса - це веселий наспів під тріск лічильника Гейгера. Ну а моральні критерії в любові до дітей на УТ вже, схоже, переосмислено. У дусі часу?