МЕНЮ

Медіаінквізиція чи боротьба з безладом?

Наталі ІЩЕНКО
31 січня, 2020 - 11:48
Журналістська спільнота продовжує обговорення закону про дезінформацію

Концепція змін до законодавства України, що стосується інформаційної сфери, або просто «закон про дезінформацію», залишається в центрі уваги медійників. Тиждень тому «День» вже писав про цю законодавчу ініціативу Міністерства культури, молоді та спорту, але пристрасті навколо спірного документу не вгамовуються.

Наразі обговорення «антидезінформаційного» законопроєкту без перебільшення є головною темою для всієї журналістської спільноти країни. Навіть закон про медіа, який теж не є бездоганним, відійшов на другий план — вся увага прикута до проєкту закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення національної інформаційної безпеки та права на доступ до достовірної інформації», що презентований громадськості як  порівняльна таблиця та Концепція.

Претензій до документа все більше і більше, аргументів на захист, як і раніше, відверто мало, і, чесно кажучи, доволі важко в таких умовах робити вже другий збалансований «розбір польотів». Але є кілька моментів у концепції нового закону, які справді потребують ретельного аналізу.

Колишній заступник міністра інформаційної політики Дмитро Золотухін, наприклад, зауважує, що сама категорія «дезінформації» — це компетенція спецслужб, а не журналістів.

«Якщо людина поширює дезінформацію у її класичному вигляді, журналістом вона вважатися не може».

Дмитро Золотухін, колишній заступник міністра інформаційної політики.

Він абсолютно правий. Спеціальні інформаційні операції, зокрема і дезінформація — це сфера діяльності державних органів безпеки, а не журналістики.

Але в нас чомусь — ще за попередньої влади — величезний пласт роботи із протидії гібридним загрозам, в першу чергу зовнішніми, виявився залишеним «на призволяще». Точніше, відповідальність за нього врешті-решт взяли на себе громадські організації, волонтери або окремі небайдуже громадяни, а не держава. Йдеться, зокрема, про ініціативи «СтопФейк» або «Закрий пельку Кремлю».

Наразі я стежу за гібридним протистоянням  в Чорногорії навколо нового закону про свободу віросповідання та права релігійних громад. Чорногорська влада зазнає потужної атаки з боку просербських та сербських сил всередині та за межами держави. Так ось: абсолютно всі спростування фейкових повідомлень роблять там державні органи чи особисто високопосадовці. Висловлюють претензії до роботи телеканалів сусідніх країн теж офіційні інституції, а не громадські активісти. І це зрозуміло — захист національної безпеки, в тому числі в інформаційному просторі, це функція держави. Так має бути              — але в нас так не є.

Активісти вже шостий рік намагаються протидіяти російському гібридному впливу, в той час як участь держави обмежується фактично забороною російських телеканалів та соціальних мереж. Але ці заходи, як то кажуть, не «закрили питання». Відключення «рашаТБ» призвело до виникнення нової проблеми — наразі в Україні гібридна війна дійсно стала громадянською. Не іноземні, а наші власні громадяни є провідниками кремлівського порядку денного. І що робить влада?..

Теоретично, новий закон про дезінформацію мав би протидіяти спробам маніпулювати українським суспільством  за допомогою традиційних ЗМІ і нових медіа. Але для дійсно ефективної боротьби з гібридними загрозами він мав готуватися іншими спеціалістами  — із національної безпеки, а не Міністерством культури, молоді та спорту, да і сфера застосування у закону мала бути інша.

Мова не йде про те, що спецслужби мали займатися цензурою. Зовсім ні. Органи державної безпеки мали б захистити український медійний простір від гібридних атак, «стоячи на дверях», як влучно висловився медіаексперт та колишній медіаменеджер Олексій Мустафін. Засоби масової інформації та загалом медіаполе дійсно мають бути захищеними від використання їх іноземними спеціальними службами для гібридних впливів на громадян, зокрема і поширення дезінформації. Але захищати їх треба, не допускаючи цього впливу, а не борючись лише з його наслідками.

Ідея поставити вже «всередині» інформпростору «наглядача»           — уповноваженого з питань інформації — виглядає дещо дивною. Тобто через те, що в нашому медіаполі твориться «інформаційний безлад» (як каже перший заступник міністра культури, молоді та спорту Анатолій Максимчук), в цей простір вводиться дехто, хто має боротися з цим керованим хаосом зсередини, причому доволі таки репресивними методами. Тобто системно Україна нічого не буде робити із гібридним впливом, але уповноважений державою представник буде час від часу хапати за руку окремих, на його думку (!) «гібридних агентів»-дезінформаторів.

Роботи, по-перше, буде багато.

По-друге, боротьба із наслідками замість боротьби із причинами буде тривати без кінця і краю.

По-третє — кожного разу в такому випадку ми будемо чути гучний крик з боку міжнародної медіаспільноти та правозахисників.

В результаті влада зіпсує свій імідж, а від дезінформації ані себе, ані людей не захистить.

Інша ініціатива — присвоєння індексу довіри поширювачів масової інформації — це вже якраз намагання стати на заваді проникненню в медіапростір псевдоЗМІ та псевдожурналістів. За своєю метою вона є доволі розумною. Але проблема в тому, що жодний уповноважений чи навіть весь МКМС не зможе виявити реального агента ворожих спецслужб. Це робота, знов таки, органів державної безпеки, а не інформаційників, навіть на держслужбі, і тим більше — не медійників.

Можна, звичайно, казати про те, що взагалі йдеться про дотримання журналістських стандартів, а не про гібридні війни. Але журналістськими стандартами має займатися журналістська спільнота — тому вони і мають таку назву. Держава може стежити та карати за порушення законів.

Хоча, звісно, можна спробувати журналістські стандарти записати як закон. Не пригадую, до речі, чи хтось в світі це зробив. Знаю тільки, що у Вікіпедії можна знайти таку фразу: «Кожний журналіст мусив мати сертифікат.., щоб мати можливість працювати за професією».

Спеціально не зазначаю повну цитату, щоб не розпалювати ворожнечу, але ідея розділяти журналістів на сорти дійсно є дуже контраверсійною. Втім, у новому законі вона також присутня — дійсно, пропонується визначати, який журналіст є справжнім, а який ні.

«Професійним журналістом» буде тільки той, хто стане членом Асоціації професійних журналістів України (закон визначає аж до деталей, як вона утворюється та працює; хіба це про саморегулювання?) та отримає від Асоціації прес-карту. Всі інші будуть просто журналістами або «поширювачами масової інформації» (новий термін)», — зазначила на «Фейсбуці» виконавча директорка Українського інституту медіа і комунікацій Діана Дуцик. Ці категорії медійників будуть мати різні права, зокрема під час виконання журналістських обов’язків закон буде захищати лише «професійних журналістів».

Можна зрозуміти, чому влада хоче врегулювати «безлад» в медіапросторі, в тому числі й за допомогою всіляких обмежень. Але до сьогодні я не побачила жодної експертної думки, яка б стверджувала, що ці ідеї — сортування журналістів, «індекси довіри/недовіри», «уповноважений»-«наглядач» — дійсно спрацюють і очистять вітчизняний інформаційний простів від дезінформації, фейків, маніпуляціїї...

Натомість я вже вдосталь наслухалась про «медіаінквізіцію», про «закони 16 січня» та і про оруелівський світ з «1984», а також почула багато «мови ворожнечі» на адресу авторів законопроєкту. Тепер лише залишається гадати: це відбувається тому, що «безлад» вже тотально захопив наш інформаційний простір, чи тому, що автори закону про дезінформацію просто не змогли продемонструвати, як саме треба боротися із цим негарним явищем на власному прикладі?